Ярославна

– Ага-га-га!!! Ось зараз… Кирило Кожум’яка прийде! Він тебе так віддухопелить своєю довбнею, що всі твої голови повідлітають, і сам ти здохнеш, тварюко нікчемна!!!

– І був колись коло Києва змій і кожного разу посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину, – починала бабця.

– Подавишся, подавишся! – кричав до віконця княжич, все ще погрожуючи невідомо кому стисненими кулачками, а сам ставав колючим, як йоржик. – Або парубком, або дівчиною! Як Кирило з тобою на герць стане і шандарахне тебе довбинякою!

По кілька разів перепитував та уточнював в оповідачки, який саме Кирило на вигляд та де він живе.

– Під Києвом, над Дніпром, княжичу мій. Там його хатка стоїть. Як затопить він у ній, то дим аж під небесами стелеться… О, кажуть люди, – Кирило вже піч свою затопив – день розпочався… Ось кулешу наварить, поснідає та й піде зміїв бити… А як вийде той Кирило до Дніпра кожі мочити, щоб потім їх м’яти – тому ж він і прозивається кожум’якою, – то не одну мне, а дванадцять за раз.

– Ух ти!! – захоплено гукає Ігор і від збудження аж підстрибує на місці. – І я, коли виросту, стільки кож буду за один раз м’яти!..

– Дурненьке, бо маленьке, – лагідно посміхається стара. – Кирило кожі мне, бо він – простий чоловік. Чорна людина. А ти… Нащо тобі, княжичу, кожі м’яти, як ти, коли виростеш, князем будеш. А князям кожі м’яти не годиться.

– Але я все одно, як виросту, то змія уб’ю! Хоч Горинича, хоч Тугарина! Щоб не літали до нас із своєї Половеччини!..

Стискує кулачки, оченята аж палають.

– Бабо, бабо, князі можуть бити зміїв?

– Як подужають, то чому ж… Можуть.

– А я подужаю! Як виросту, так і подужаю! Розказуй, розказуй, бабо, як Кожум’яка Змія Горинича довбнею гатив!

– А так і гатив. Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку…

– Довбню, довбню, – перебивав маленький слухач.

– Може, й довбешку яку, я при сім ділі не стояла, тож і не пам’ятаю. Взяв він довбню, а в ній, може, пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже:

– А що, Кириле, прийшов битися чи миритися?

– Битися, битися! – замість Кирила вигукує Ігор.

– Де вже там миритися, – голосом Кирила одказує стара. – Битися прийшов з тобою, іродом проклятим!

– Проклятим, проклятим!!! – підтверджує й княжич.

– От і почали вони битися – аж земля гуде, – мережить далі свою оповідь стара штукарка. – Що розбіжиться змій та вхопить Кирила зубами, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться, та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною довбнею, як добрий дуб завбільшки, як улупить…

– Улупить, улупить! – аж верещить від задоволення Ігор.

– …як улупить, то так і вжене в землю. А змій як огонь горить – так йому жарко. І поки збігає до Дніпра, щоб напитись, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотався коноплями і смолою обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод («Проклятий, проклятий», – шепоче маленький слухач), і що розженеться проти Кожум’яки, то він його довбнею тільки луп! Що розженеться, то він його знай, довбнею тільки луп!.. Луп та й луп! Аж луна йде. Бились, бились – аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає зміюка, аж захлинається, проклятий, а під ним земля тільки стогне…

А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть.

– А по горах народ стоїть… – шепоче Ігор і такий блідий, що аж білий. – А чого він стоїть?…

– Жде, що далі буде.

– Лучче б він Кожум’яці допомагав змія бити, – резонно зауважує малий слухач.

– Може б, і лучче, так народ безсилий. Із змієм тільки один Кожум’яка міг упоратись… Так ось, народ жде, жде, жде… Коли це зміюка бубух! Ах земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава тобі, Господи!..»

– Слава тобі, Господи! – вигукує Ігор і нарешті переводить стримуваний подих. – Убив змія Кожум’яка, убив!!.

– Ага, убив проклятого ідола. А вбивши, визволив князівну і віддав князеві. І увесь руський народ від лиха-біди звільнив, порятував. От звідтоді урочище, де жив Кирило, і стало зватися Кожум’яками.

– Я теж… теж, як виросту, стану, як Кожум’яка, – сюди-туди бігає збуджений княжич. – Уб’ю змія, князівну визволю, руський народ порятую. Тому я буду, буду кожум’якою!

Бабця добродушно посміхається.

– Спи вже… Кожум’яко. Він тому так і зветься, що кожі м’яв. А ти ж не до чорного люду належиш, ти – княжич. І батько твій князем був, і дід… Як виростеш – князем будеш. А князеві не гоже кожі м’яти і кожум’якою прозиватися… Спи, княжичу, вже скоро й північ… Мене ще насварять, що ти до півночі не спиш.

– Як виросту, я стану великим київським князем!

– Дай Боже нашому теляті вовка піймати.

– Буду, буду! І зміїв гориничів тоді, як Кирило Кожум’яка, битиму. Ще й богатирем, як Ілько Муромець чи Добриня, стану. І всіх, всіх зміїв повбиваю – як стану великим київським князем – отак!..

Лихими знаменнями привиджувалися Русі крилаті змії. Ось один із записів Літопису руського:

«У рік 6652 (1144). Було знамення за Дніпром у Київській волості: летів по небу до землі немов круг вогняний, і сталося по сліду його знамення у вигляді змія великого, і стояло воно в небі в денну годину і розійшлося».

І далі Літопис додає:

«У той же рік випав сніг великий у Київській стороні, коневі по черево, на Великдень».

Всі були певні, що сніги ті глибокі, а з ними і хурде-лиці-віхоли, коли й світу білого не було видно, морози тріскучі, коли й птахи на льоту замерзали, звичайно ж, на Русь приніс крилатий змій.

То був метеорит, такий великий, що коли він падав, видно було його диск. Але загаченій снігами Русі, що відрізана була від інших країн і народів лісами дрімучими, в небі ввижалися змії крилаті.

У Київській Русі, від її утворення й до загибелі, великих князів, старших у державі русичів (жаль, що вони так і не стали монархами і єдиновладними, з сильною централізованою владою, царями-імператорами, що пізніше врятує Московську Русь від розпаду і перетворить її на Російську імперію), за роки 912 – 1246 було чимало. Числом 88. За 334 роки набралося вісімдесят вісім великих князів, які за рідкісними винятками, так великими й не стали. І не змогли вгамувати розбрати самолюбивих, владолюбивих і недалеких удільних князьків – так званих молодших, – які постійно уявляли себе єдиними владиками Русі й успішно її розвалювали. Багато з них були на київському столі двічі, тричі, чотири рази. І навіть шість разів, як, наприклад, Святослав Всеволодович. І навіть аж дев’ять разів, як Рюрик Ростиславич, але й цей рекордсмен не зумів уберегти свою державу від міжусобиць, що й стали причиною її занепаду.

Але було їх – починаючи від Олега Віщого – 912 р. і закінчуючи Ярославом Всеволодовичем, який у 1246 році посадив у Києві боярина Дмитра Єйковича, і Київська Русь як єдина держава припинила своє існування під ударами монголів, – повторюємо, вісімдесят вісім.

Ігор, син Святослава, спершу княжич без уділу, потім князь новгород-сіверський, ще нікому не відомий, але до біса гоноровий, чий уділ межував з немирною Половеччиною і потерпав од неї чи не найбільше, вже тоді збирався, за прикладом Володимира Мономаха, «сокрушить глави змиевые» і, звичайно ж, на білому коні в’їхати до стольного граду Києва і стати вісімдесят дев’ятим великим князем київським…

І навести нарешті лад на Русі. В юності, бачачи, як слабне і кришиться держава на ворогуючі між собою шматки, уламки чогось ще вчора цілого, він про це щиро мріяв. І вірив: боги покликали його, молодого князя з відомого княжого сімейства, саме для цього – врятувати Батьківщину.

Вірив і…

І часом чинив, коли разом з Ольговичами встрявав у боротьбу за верховну владу, всупереч своїй палкій юнацькій мрії врятувати державу від розпаду. А натомість, як і всі Ольговичі, робив все, аби вона розвалилася. (Ольговичі того й не усвідомлювали, головне було для них – захопити у Києві владу). Але й тоді вірив: як стане великим київським князем, так і врятує Русь, об’єднає її і згуртує, і нікому не дозволить, ніяким удільним князям, її далі розвалювати. А виходило замкнене коло: щоб врятувати Русь, стати великим київським князем, зосередивши у своїх руках всю повноту влади, треба було своєю боротьбою за ту владу і далі розхитувати Русь.