Тисячолітній Миколай

Тоді я допитувався: «Чому ти Назимка?» — «Бо так назвали батько та мати!» — «А чом так назвали?» — «Хіба я знаю? Кажуть, везли мене малою до Києва, а над полями вітер закручував срібні серпанки сніговиці та такі ж холодні, чисті і гарні, що мати моя Горина вигукнула: „Оце ж — як моя донечка Назимка!“ Так я й стала Назимкою».

Назимка з матір’ю мали свій двір у Києві. Батько Назимчин, товариш мого брата Несміяна, втонув у Волзі при поході на булгар волзьких. Не втонув би, але отримав ворожу стрілу в шию, а вже тоді кінець чоловікові — чи він на воді, чи на суші. Звався Плютою, і коли б зостався тоді живий, ішов би тепер разом зо всіма нами у новій вірі, і дружина його Горина разом з донькою стрічали б його, а з ним Назимка стрічала б і мене також.

На Княжій Горі яріли проти сонця золотом і сріблом давні боги наші й боженята, над якими всіма великий Перун, як великий князь над киянами. Але не складали тепер треб Перунові і його меншим богам, не грали гуслі й сопілі, щоб не пробуджувати бісів, а гули ро-мейські варгани, і молитви стелилися так густо, аж ніби й міцнодубий Перун похитнувся, ніби від дикого вітру.

Не я ставив того Перуна і не брат мій Несміян, а от же так вийшло, що ми повинні були звалювати його й усіх, інших богів давніх, бо так звелів князь великий київський Володимир на догоду своїй княгині новій Анні, на догоду новому богові та його урочистим молитвам.

Молитви повільні, а суд скорий і неправий.

Володимир повелів звалити ідолів, одних порубати, інших попалити, Перуна ж прив’язати до кінського хвоста і волочити його згори Боричевим узвозом до Ручая, а на всім тім путі приставив дванадцять мужів колотити його жезлами. Коли волокли Перуна по Ручаю до Дніпра, оплакували його кияни, які ще не знали нового бога, а може, й не хотіли знати. Перун поплив униз по Дніпру, а берегом послано кінних і піших, щоб бігли слідом і відштовхували бога від берега, поки й випливе в степи, може, й до самого моря. До гирла Либеді бігла за Перуном сама дружина княжа і мій брат Несміян, а я вів за ними коней і бачив, як кияни, плачучи і здіймаючи руки до неба, благали свого нещасного бога: «Видибай! Видибай!» і де він дотикався берега, там для них вже й найбільші святощі, та тут набігали дружинники княжі з пакіллям, відпихали Перуна, викрикуючи «Гей-гоп! Гей-гоп!», і бог плив за водою далі й далі, та коли б же то тільки бог поплив тоді за водою… Бо як попливло, як попливло, то й досі пливе й не спливає…

За Стугною і за Россю печеніги покрадьки стежили за княжими посланцями, що бігли слідом за Перуном, дивувалися незбагненній затятості цих, здавалося б, лагідних людей, що з такою несамовитістю топтали бога, якому ще вчора поклонялися.

Ми ж не мали сорому навіть перед дикими печенігами, і вже так нам судилося довіку.

Сподівання тоді було, що потрощить Перуна на дніпровських порогах, де погине вся пам’ять його з шумом, та казано, ніби Перун проплив пороги, а вже тоді викинуло його на рінь, яка й зветься відтоді Перунова рінь, але то неправда, бо наш бог втонув у чорториях, заліг на самому дні і, пролежавши там тисячу літ, стане Чорнобогом, закам’яніє, підніметься над водами, над степами, здійметься під саме небо і прокляне!

Володимир не дбав про те, він сягнув висот, де не зважають на час і місце, в яких живуть і діють, він володів нами і нашими душами, цноти наші підносив до могуття й слави, злочини ж відповідно робив тисячократно тяжчими, але не знав того, а може, не хотів знати.

В Корсуні ми стояли цілу зиму, не було куди поспішати, так хрестили всю дружину, одного за одним, сьогодні тебе, завтра мене. Коли ж прибули до Києва і треба було хрестити сьогодні киян, а завтра всю Русь, царгородські ієреї розпачливо піднесли руки: «Як же се сподіяти?» Таїнство хрещення мало відбуватися неодмінно в храмі і для кожного прозеліта осібно. Тоді скільки ж храмів треба, щоб охрестити всіх киян, а тоді всю Русь? Багрянородна Анна і всі пресвітери, що з нею прибули, мабуть, вважали, що князь Володимир пошле поперед них гінців і звелить набудувати церков до їхнього прибуття і не простих церков, а з хрещальнями, де міг би прийняти таїнство нової віри і стар і млад, згідно з ученнями святих отців.

Князь ні гнівався, ні сміявся. Прикликав Добриню і тисяцьких та бояр, поставив перед царгородськими ієреями попів корсунських, поспитав: «Як тепер бути?»

Корсунський піп Настас, а за ним і Добриня, порадили зігнати всіх киян до Ручая, там їм влаштувати велику спільну купіль і так залучити в лоно нової віри. «Немає в сьому закону!» — закричали царгородські ієреї. «Зате є благо», — відповів їм Настас.

Закружляли київськими вуличками корсунські попи, намовляючи киян до нової віри, княжі биричі викрикували припросини Володимирові назавтра всім бути на березі, «а хто ж не буде на ріці, чи багатий чи бідний, убогий чи раб, той ворогом мені буде!»

І так зібрали людей охочих і наляканих, палких серцем і до всього байдужих, і сам князь Володимир став перед ними з словами хоч і не зовсім зрозумілими, але урочистими: «Господи боже, сотворивший небо и землю! Призри на новых людей твоих, и дай им увидети тебя, бога истинного, как увидели прочие народы христианские, и помоги мне на супротивного врага, да побежу козни его…»

Тоді, щоб узріти нового бога, загнано киян у воду, а над переляканими людьми в прилиплих до тіла білих сорочках одягнені в золоті шати ієреї оглашали незрозумілі заклинання. Після того їх випущено на берег не тільки оглашенними, але й християнами, не дбаючи навіть про те, щоб кожен новохрещений сповідував віру своєрідною присягою — читанням символу віри.

Хто хрестився з любов’ю, хто зі страхом, а були й такі, що закам’яніли серцем, як аспиди глухії, позатикали вуха, позатуляли очі, щоб не чути й не бачити, повтікали в ліси й пустоші, щоб жити з молитвами дідніми й отніми, з богами хоч і не пишними, та незрадливими.

Назимка була з ними.

Як те могло статися, чом не припровадив я її на берег Ручая, чом не став над нею, слухаючи гудіння ромейських молитов, од яких Назимка була б ще вродливішою і неприступнішою? Хіба ж я знав?

Коли ти біля княжих коней, то нелегко тобі відлучитися ні вдень, ні вночі. Молодша дружина, отроки, конюхи жительствують на княжім дворі, в гридниці, завжди під рукою у князя. Вже й не пам’ятаю, коли зумів я вирватися в город, та було те вночі, доводилося остерігатися сторожі, брама Горининого двору була висока й міцна, я шкрібся в неї, стиха натискував плечем, пробував погупувати ногою — ніхто мене не ждав. Ще згодом, умовившись з Корчаком, щоб доглянув моїх коней, прискочив я до знайомого двору, товкся в браму майже нахабно, але знов ніхто мені не відчиняв, ні голосу, ні шереху з того боку, так ніби все там умерло. Я вже мав би піти собі геть, відчаєний, аж раптом крізь щілину а брамі вдарило в мене зеленим холодом, ніби простромилася гостра крижина і дотикнулася мені до самого серця. Я закляк, прикипів до місця і аж застогнав:

— Назимко!

— Ну, чого тобі? — почулося з того боку брами.

— Чи ти забула мене зовсім, не пам’ятаєш уже?

— А за що тебе пам’ятати?

Я розгубився: справді, за що ж пам’ятати? За те, що є, що такий недолугий і без стрижня в душі?

— Ти не стрічала…

— Кого б мала стрічати?

— і на веління князя не відгукнулася з матір’ю своєю.

— Хто хотів, той відгукнувся, а ми не схотіли і не схочемо.

— Пусти мене до себе.

— Не впущу.

— Хоч поглянути на тебе.

— Сліпий — не побачиш.

— Я не сліпий. Може, дурний.

— Може.

Я не впізнавав Назимки. Звідки це в неї? Чому гнуться й ламаються суворі мужі, а ця м’яка ніжна дівчина така несхитна? — Я ж хочу бути тільки з тобою, — благав я відчаєно. Вона засміялася гірко:

— Хочеш? А як же твій новий бог? Покинеш його — загинеш.

— Загину без тебе.

— Мене вже немає.

— А де ж ти?

— В лісах, на просторах, на волі! Це тільки мій голос тут, а душа вже далеко-далеко. і не шукай, не клич, не думай.