Тисячолітній Миколай

— Некролог керівництвом схвалений, — сам до себе говорив далі Сирота, — тепер подивимось, які питання треба вирішити нам…

Звісно ж: десь люди живуть, умирають, а Сироти знай «вирішують питання». Колись над усопшими читалася частина апостольського вчення про надію возстання з могил, тепер «керівництво схвалює» казенні слова, а ми повинні слухняно повторювати їх?

Я читав некролог. Марко Федорович Сміян, видатний державний діяч, вірний син, полум’яний патріот… народився там-то й тоді-то… Вчився в школі, в інституті. В комсомолі набув смаку до громадської роботи. Ну, так, набув. Але ж після інституту — жодного дня на практичній роботі. Одразу — в керівники. Маленькі, більші, ще більші, найбільші! Що ж тут писати? Перелічувати посади, титули, ордени? Ага, знайшли-таки. — Після закінчення інституту Марко Федорович ще три роки навчався в аспірантурі. Набуті в інституті спеціальні знання, звичка до самостійного вивчення розвитку соціалістичної культури, глибоке ознайомлення з досвідом відомих теоретиків і практиків, смак до роботи з першоджерелами — усе це чимало важило для його подальшої роботи, сприяло власному самовизначенню…

Я трохи погмикав, прилаштовуючи свій недоречно-громохкий голос до поштивої тиші Сиротиного кабінету, і тицьнув негнучким своїм пальцем у «першоджерела».

— Отут ось в некролозі…

Всі на чолі з Сиротою вмить обурилися і зненавиділи мене. Коли б я мовчав, то вони б виявили милість і не помітили мене, але ж пролунав мій недоречний голос!

Сирота розглядав мене, як інфузорію. Він ще вагався: помічати чи не помічати? Врешті вирішив: помітити і знищити?

— Ви, — без знаку запитання і взагалі без будь-якого знаку в голосі віднотував він. — Ви — хто? Як ви сюди попали?

— З Самотугою, — простодушно нагадав я цьому фарисеєві.

— Микола Федорович рідний брат Маркерія Федоровича, — мерщій доповнив мене Самотуга. Марко вже не був тим, ким був ще вчора, але й не зник зовсім, лежав десь непохований, інерція його значливості в таких неповоротких душах, як душа Сироти, діяла, тому на мене бризнуло трохи благодаті, мене не вигнали з ганьбою, не звеліли сидіти й не рипатися, а благосклонно нахилили вухо.

— Ми вас слухаємо, — зітхнув Сирота, — підійдіть сюди ближче, щоб усі товариші могли…

Він хотів, мабуть, сказати «бачити вас», але вчасно схаменувся, збагнувши, яким прищемленим видаватиметься поряд з моєю чорноземною масивністю, тому вдовольнився недомовкою і тепер майже вороже стежив своїми голими очима за незграбним моїм просуванням з надр його кабінету. Та й усі стежили, мстиво сподіваючись, що я десь перечеплюся, спіткнуся, не туди заблукаю, не там стану, не так і не те скажу.

Я позбавив їх цієї втіхи. Звісно, для мене набагато простіше пересуватися в нічному степу, ніж у такому занадто освітленому, але переповненому недоброзичливістю просторі, та я вже давно навчився мистецтва ходіння по кабінетах і, коли треба, то пройшов би навіть по головах оцих людей! Як у цирку.

Але братова смерть — не цирк.

Долаючи простори Сиротиного кабінету, я наштовхнувся на пласку скляну скриню, надто знайому мені, щоб поминути без уваги, бо в Марковому кабінеті була точнісінько така, і я не раз і не двічі не тільки розглядав її, а й вивчав те, що всередині. На тій, Марковій, скрині було написано: «Ґрунти Української РСР», і в довгастих ящичках — все наше багатство: від славетних, рахманних, як пишно висловлювались поети, чорноземів, від родючих каштанистих і аж до пісних поліських пісочків, з погляду агрономії мовби й геть негодящих, але для людей, які споконвіку на них жили, таких милих і дорогих, що після Чорнобильської катастрофи ніхто з поліщуків не хотів міняти своєї непоказної земельки на розкоші степових ланів.

Сирота, ясна річ, твердо сповідував віру й звичаї своєї ієрархії, а одним з таких звичаїв було намагання, щоб «усе як у начальства», тому, мабуть, і звелів спорудити точно таку скриню, як у Марка, і водрузити її в своєму кабінеті мало не посередині. Я тільки ковзнув поглядом по скрині, вважаючи, що й у цій взірці ґрунтів, але напис виявився зовсім інший так само, як і вміст скрині. Напис був «Мінерали Української РСР», а під склом мішанина барв, безладна, але й прекрасна, щось на зразок малюнка дитячою рукою, яка ще не знає примусу і вся у владі несподіваної волі, розкутості й чистого натхнення. Різнокольорові граніти й мармури, славетний житомирський лабрадорит, топази, яшми, опали, кварц і аметист, малахіт і берил загадково прозирали крізь скляний саркофаг, в якому вони були розташовані не безладно, а в точній відповідності до класифікації мого покійного друга — академіка Лазаренка. Але чому «Мінерали Української РСР», а не просто — України? Ну, з ґрунтами ще якось можна зрозуміти. Бо ті ґрунти, що в Марковому кабінеті,— це вже справді наче якісь новотвори нашого часу: одні ми виснажили до краю, інші спаскудили, зруйнувавши саму їхню структуру, треті ніби й збагатили і примусили давати врожаї, Які предкам нашим і не снилися, але навіки отруїли хімією. А мінерали? До їхньої структури ми, на щастя, ще не добралися, навпаки: намагаємося точно відтворити її в штучних київських і полтавських алмазах і московських фіанітах. Але чиновницька мисль не сягає за межі володінь, відведених для чиновницької душі: я такий і сякий керівник в Українській РСР, тому й усе довкола повинно значитися тільки цим терміном. і не тільки, скажімо, оці мінерали, але навіть історія. Так і назвали вчені свою багатотомну працю «Історія Української РСР». Ніби Українська РСР була вже за князя Володимира і в часи Батия.

Але це думки на ходу. Я вже стояв майже над самим Сиротою і набирався духу розгромити їхній нікчемний некролог.

— Майте на увазі,— мовби вгадуючи мій намір, знудьговано прошаркотів Сирота, — текст некрологу вже узгоджено.

— Може, й смерть мого брата узгоджена? — я щосили стримував голос, та нічого з цього не виходило. — Ну, казенна писанина — до цього вже ми звикли. Але навіщо ж оцей глум з «першоджерелами»?

Коли вже на те пішло, то Марко не дуже старався, вчився так-сяк, більше налягав на так звану громадську роботу. А щодо конспектування першоджерел, то невже ж не ясно сьогодні кожному, до чого ми доконспектувалися!

— Стилістикою займатися не будемо, — майже добродушно проронив Сирота. — Стилістика хай для преси. У нас тепер гласність, от і хай качають та перекочують слова. А для нас важлива суть. Суть же викладено правильно й точно. — Він уже забув про мене, відкинув, заліпив замазкою, забив дошками, як покинуту хату в неперспективному селі.— Нам треба вирішити подальші питання. Що в нас з медичним висновком? Міністерство охорони здоров’я!

Переляканий чоловік, з пухкими жіночими плечима, затинаючись, повідомив, що висновок затримується.

— Як то затримується? — загримів Сирота, — 3 якої речі?

— Для проведення патолого-анатомічного дослідження треба зробити розтин тіла…

— Ну! Не я ж вам робитиму!

— А вдова просила не робити.

— Вдова! До чого тут вдова? Кого вона просила? Мене? Вперше чую. У нас без розтину тіла не хоронять.

Енергія з Сироти била, мов з атомної електростанції. Я вже мав нагоду відчути на собі його «випромінювання», хоч Сирота вдавав сьогодні, ніби бачить мене вперше. Цей діяч відав енергетикою чи як воно там у них називалося, принаймні був «причастен» до всіх великих заводів, ще більших будов і проектів, до атомних станцій, які ладен був понанизувати на всі річки України, втулити біля всіх найбільших міст республіки, і все це тільки для того, щоб було більше й більше енергії для нечуваного розвитку виробництва, яке повинне розвиватися для того, щоб давати нам ще більше енергії. Зупинити Сироту не міг ніхто, він жив і діяв за отією цинічною формулою часів сталінських репресій «живем мы весело сегодня, а завтра будет веселей», але за ним стояли великі НІБИ: ніби-прогрес, ніби-НТР, ніби-розквіт і ніби-майбуття, і Сирота блаженствував у недоторканості, безкарності, безвідповідальності, а народ, як то водиться, німотствував.