Тисячолітній Миколай

— Ви казали «Половецький степ»? І це що — реально?

— Як вирішить колектив, так воно й буде! — з радісною готовністю відгукнувся Щириця.

— І не треба ніде узгоджувати і затверджувати?

— Та яке узгодження-затвердження? Воля трудового колективу, швиденько, гарненько і чепурненько!

Думка в безголов’ї, вибір у пригніченості, воля в кам’яній несвободі…

О, чорнокнижники і фарисеї!

* * *

Паталашка їздив до Києва за реактивами для лабораторії, а привіз зовсім несподівані дві путівки до Швеції. Він старався не так для мене, як для Оксани. Вперше за всі роки радянської влади група вільних громадян здійснює подорож до Фінляндії, а тоді до Швеції. Україні випала велика честь розпочати цю велику прощу до святинь капіталізму. На Київ прийшла рознарядка, шість чоловік інтелігенції, червень-липень, двісті двадцять карбованців з кожного, затвердити кандидатури, вчасно повідомити Москві, щоб…

Паталашка ходив по київських коридорах влади, розпускав своє черево, постогнуючи, хвалився дружбою з самим Микитою Сергійовичем і видер дві путівки до Швеції просто з горла столичних чиновників не для власної користі, а задля престижу. Хай вони знають Паталашку!

Оксана була розгублена і злякана.

— Директор оце приніс і дав і каже: їдьте! А тобі не казав нічого? Може, не треба? Ніхто ж ще не знає, що воно, ніхто туди не їздив…

Я пригорнув її до себе, цілував обличчя, очі, уста.

— Оксаночко! Що ти ото кажеш: ніхто й нікуди! А хіба тебе не гнали колись аж на Рейн? І чи я не переміряв пів-Європи, щоб знайти тебе у чорта в зубах і врятувати?.. Колись цар Петро прорубав вікно в Європу, тоді Сталін замурував його мовби й навіки, тепер Микита трохи відтулив… Треба користатися нагодою! За двісті карбованців побачити Фінляндію і Швецію — таке буває раз у житті. Та й цікаво мені: як ті люди можуть і виживати й благоденствувати серед каміння, коли ми знай вмираємо з голоду на своїх найтовщих у світі чорноземах…

Група була — шість чоловік. Ми з Оксаною, бородатий мовчазний археолог, майстер соціалістичного реалізму — столичний художник, що писав портрети вождів, як Веласкес — іспанських королів, молода єврейка, яка всю дорогу повторювала: «Ми — руські», і маленький журналіст, з надутими щоками, що мав прізвище Півненко, але я охрестив його Кукуріченком.

Від Москви до Хельсінкі ми їхали поїздом, що, звісно, не означає, ніби цілий пасажирський поїзд відправлявся з Москви до Фінляндії. Просто до ленінградського поїзда дочепили кілька вагонів, які вже в Ленінграді перечепили до локомотива, який мав перетягти їх через кордон. Нам з Оксаною, як подружній парі, дали квитки до вагона СВ з двомісними купе, решта їхала в звичайному м’якому вагоні, і молода єврейка знай повторювала: «Ми, руські, звикли до колективізму, тому чотиримісне купе для нас вигідніше, ніж двомісне». Одне слово, пропаганда всіх видимих і невидимих переваг радянського способу життя почалася в нашій дружній групі вже з Ленінградського вокзалу в Москві і з неабияким успіхом тривала впродовж усієї подорожі.

З фінської мови я знав тільки одну фразу: «Тупакойта, тюлі!» «Артилерія, вогонь!» Щойно ми перетнули кордон, мої мовні запаси одразу збагатилися. Судячи з написів, які можна було прочитати з вагонного вікна, у фінських словах було багато голосних звуків і просто неймовірна кількість таких літер, як «к» і «н», так що слово «Оксана» з цілковитим правом можна було вважати запозиченим з фінської, бо запозичили ж ми колись ще в часи Юрія Долгорукого коноплю, корж, лемішку, хміль і навіть таке «націоналістичне» слово, як «хата»!

На першій фінській станції, де зупинився наш коротенький поїзд, на пероні, мов у чеховській п’єсі, грав військовий духовий оркестр і прогулювалася сила-силенна людей, зодягнених так, ніби сюди висадилися десантом всі найпрославленіші паризькі будинки моделей для демонстрування останнього крику моди затурканим радянським громадянам, яким першим вдалося вирватися з-за непробивної залізної завіси.

Показувати нещасним жертвам жорстокого капіталізму свої широкі радянські штани мені щось не дуже кортіло, Оксана, злякано тулячись у куточку біля вікна, теж не виявляла бажання прогулюватися, ми сиділи тихо, як миші, приголомшені побаченим, забувши навіть слова Маяковського, які нам втовкмачували в голову мало не з першого класу: «У советских собственная гордость, на буржуев смотрим свысока».

В Хельсінкі представник фірми, яка нами опікувалася, повіз нас до готелю з тою самою назвою: «Хельсінкі». Гігантський номер, циклопічні меблі, на письмовому столі біблія фінською і англійською мовами і товстелезна телефонна книга. Оксана боязко, мало не навшпиньках переходила з кімнати до кімнати. Ліжко в спальні — міг би вільно качатися табун слонів, від дотику до вимикача спалахувала прихованими світильниками ціла стіна, з ледь відкритого крана у ванній кімнаті гриміли цілі ніагари води. Щоб хоч трохи підбадьорити Оксану, я взявсяза телефонну книгу.

— А ну гляньмо на номери. В тебе тут немає знайомих, мала?

— Таке й вигадаєш! Звідки ж тут у мене знайомі?

— А в мене є. Не віриш? Президент Фінляндії Паасіківі, прем’єр-міністр Кекконен. Хіба цього мало?

— Ну, Миколо, хіба ж можна? Такі жарти…

— Ніякі не жарти. Ось розгортаємо на літеру «к», шукаємо, дивимось… Кекконен Урхо Калева, номер… Ну, що? Дзвонимо? Чи, може, спершу до президента? Подивимось на «п», так… Паасіківі…

Оксана недовірливо зазирнула мені через плече.

— Справді,— прошепотіла вона. — Як же це? Хіба таке може бути?

Я й сам ще хвилину тому не вірив, що таке може бути. В нас засекречені телефони навіть Тарапуньки й Штепселя — «у советских собственная гордость».

До Стокгольма ми пливли шведським корабликом «Біргер Ярл» — ім’я легендарного ватажка вікінгів, засновника шведської держави. Колись вікінги пливли до нас, тепер, через тисячу років, процес ставав зворотнім.

Треба сказати, що він не набув ще масового характеру, коли взяти до уваги мізерну кількість київських посланців до батьківщини рюриків, інгігерд і гаральдів. Холодне море без особливої привітності зустрічало нас, «Біргер Ярл» колотило так, що мало кому з нас довелося спробувати принад шведського столу під час вечері, вранці ми повиповзали на палубу зеленолиці, мов утопленики, але наш суперпильний Півненко-Кукуріченко, якого наші рідні інстанції наставили старостою групи, все ж знайшов достатньо сил, щоб зібрати всіх і оголосити свій «геніальний» план:

— Перекладач, якого нам підсуне фірма, поза всякими сумнівами, агент спецслужб, тому розмовлятимемо між собою тільки українською мовою, щоб він нічого не зрозумів!

Але торжеству українських національних принципів на берегах Балтики не судилося збутися, бо з строкатої юрби, яка зустрічала «Бігер Ярл» в стокгольмській гавані, виокремилася по-циганському мальовнича постать і привітала нас голосним, веселим і таким знайомим:

— Здоровенькі були!

Мішель— наш перекладач. Народився в Криму. Батько єврей, мати українка. Школа — російська. Торгівля на їхній вуличці була така: хліб у грека, м’ясо в татарина, городина й садовина у вірменина. В таких умовах усі діти виростають поліглотами. Цілком закономірно Мішель опинився в Лазаревському інституті східних мов, де до арабської, фарсі й тюркських мов легко долучив основні європейські, завдяки чому й був прикомандирований перекладачем до англійських спеців на будівництві Турксибу. Перескочити звідти до Ірану було вже справою техніки. Так Мішель обрав свободу. Наш Кукуріченко одразу вчув у цій розповіді провокацію. «Агітує, щоб і ми ставали зрадниками батьківщини і втікали за кордон! — попередив він нас— Будьте пильні й не піддавайтеся на провокацію!» І, щоб остаточно викрити підступність Мішеля, став сікатися до нього, чому той не показує стокгольмських трущоб. «А що це таке?» — простодушно поцікавився Мішель. Тоді Півненко на автомобільному заводі «Вольво» став допитувати директора, чи випускається в заводських цехах стінгазета. В шведській мові слова «стінгазета» не виявилося, і Мішелю довелося з поліглота перекваліфіковуватися на мигоглота, тобто пояснювати директорові на мигах, чого від нього хоче ушнипливий радянський гість. Було багато сміху, і взагалі наша подорож була веселою завдяки цьому дурневі. Нас возили по всій Швеції, показували королівські замки й собори, пам’ятники королям і розбійникам, в Упсальському соборі ми з Оксаною поклали пучечок квітів на могилу великого ботаніка Карла Ліннея, а коли на півдні їхали з Мальме до Лунда, і обабіч шосе зазеленіли бурякові плантації і зазолотилися лани пшениці, я спитав Мішеля, чи не могли б ми побувати на якій-небудь селянській фермі. «Не передбачено програмою!» — закричав Кукуріченко, але наш гід і перекладач за багато років перебування у вільному світі відвик від суворого дотримання програм і знав тільки одне: не платити зайвого. «Це нам нічого не коштуватиме, — заявив Мішель, — можемо заїхати на годинку. Вибирайте ферму до вподоби». — «Та хочби ось цю!» — показав я на гарні будівлі під тополями, схожими на українські. Будівлі, щоправда, як для селянської ферми були занадто розкішні, і Півненко негайно запротестував: «Тільки не сюди! Ніяка то не ферма, то санаторій або ще щось!» — «А ми подивимось, що воно таке», — заспокоїв його Мішель, і наш автобус уже котився неширокою асфальтовою дорогою до будівель під тополями. Зблизька переконалися: ферма. Силосні вежі, корівник, свинарник, трактори на обійсті, інвентар. Те, що видалося Півненкові санаторієм, насправді було фермерським будинком, дванадцять кімнат, набитих дорогими меблями, коштовною порцеляною, бронзою, картинами. Фермер пояснив, що вони з дружиною вкладають значну частину заробітків у свій дім, щоб бодай якоюсь мірою компенсувати тяжку, власне, рабську працю на землі. Їх було троє: фермер, дружина і 16-літній син. Помагали їм вести господарство два наймані робітники. Кожен мав окремий котедж, біля котеджа — машина. П’ятеро цих людей обробляли чотириста гектарів землі, вигодовували двісті корів і чотириста свиней. «Пропаганда! — процідив крізь зуби Півненко. — Все це підлаштовано для довірливих туристів. А спитайте їх про врожаї!»