Приватне доручення

Випробувавши на глухонімому всю свою техніку, Шапіро підвів Бійчука до старшини, що сидів за реостатом. Щось написавши великими літерами, підполковник подав папір Бійчукові. Потім показав на реостат і металеві олівці. Здається, глухонімий зрозумів, чого від нього хочуть. Не розумів нічогісінько лише Кулемін, який стежив за маніпуляціями Шапіро. Тоді лікар пояснив, що це новий апарат для вивчення нервової системи, Хворому треба взяти в обидві руки металеві олівці і випустити їх, лиш почує легкий удар струму. От і все. І раптом Кулемін пригадав. Ще до війни на приморському бульварі в одному з невеликих містечок він бачив приблизно такий же апарат.

Біля входу в міський сад стояли медичні ваги, і маленький дідок, схожий на провінціального аптекаря, запрошував громадян «уточнити свою вагу», виміряти силу і витримку. Два ручних силоміри переходили з рук в руки. А ось витримку випробовували за допомогою точнісінько такого ж реостату з підключеними до нього металевими олівцями. Любителі брали їх в руки, стискали в кулаках, широко розставляли ноги і чекали, доки дідок включить струм. Спершу струм був майже непомітний. Володар електроду посміювався, пропонуючи, доки не пізно, кинути електроди. Але ніхто не кидав, і старик збільшував напругу. Тут починалося найсмішніше: люди напружувались, витягували донизу дрижачі руки, потім їх починало вивертати, і клієнти, врешті, молили пощади: кинути олівці вони вже не могли. А навколо сміялися цікаві.

Але навіщо Шапіро затіяв це? Кулемін чекав, що буде далі.

Глухонімий взяв олівець. Старшина включив струм. В цей час поруч на столі задзвонив телефон. Бійчук здригнувся від легкого вдару і випустив олівці. Але Шапіро знову повторив процедуру. Старшина включив реостат, і знову задзвонив телефон — і знову Бійчук випустив електроди. Так повторювалося кілька разів.

— Товаришу полковник, — звернувся Шапіро до Кулеміна, — накажіть, щоб припинили дзвонити. Ми працюємо. Повторіть ще раз, товаришу лікар, — кивнув Шапіро до старшини і простягнув Бійчукові олівці. Той взяв.

Кулемін помітив на обличчі глухонімого тривогу: той силкувався зрозуміти, що тут відбувається, але хотів все це приховати безглуздою посмішкою. Лише на скронях надулися сині вени. Він стискав в руках олівці, слідкував за пальцями старшини, що пересували важіль реостата. Струм включений. Глухонімий це відчуває, В ту ж мить на столі дзвонить телефон. «Замикання», думає Кулемін, Шапіро зло коситься на телефон.

«Есперимент Шапіро», як встиг охрестити його Кулемін, повторювався через нерівномірні інтервали, Ось знову поворот ручки вимикача, знову дзвонить телефон — і з стукотом падають кинуті Бійчуком олівці-електроди. Старшина, схопившись, тикає під ніс глухонімому штепсель реостата: він не був включений, струм не бив в руки глухонімого! На столі просто задзвонив телефон, і вироблений на цей звук умовний рефлекс зробив свою справу, поза свідомістю Бійчука. Він «відчув» струм і тоді» коли його не було. Відчуття струму приніс йому телефонний дзвінок. Нервова система вже однаково реагувала на два одночасних подразники: струм і звук, Бійчук кинув олівець і тоді, коли був включений лише один подразник — звук…

«Глухонімий» чув усе! Роки вимотуючих тренувань під наглядом спеціалістів загартували і без того міцні нерви. Вибухни над вухом снаряд, він і не здригнувся б, але його волі не підкорялися рухи, пов'язані з тривалим, одним і тим же зовнішнім подразником. Цього не врахували не лише в диверсійній школі, але й досвідчені невропатологи, яких він дивував своєю витримкою, Хоча враховувати рефлекси було ні до чого: подавити їх неможливо. І «глухонімий» заговорив.

Справжнє його прізвище було Омелько. Вену с Омелько, Народився він в сім'ї попа уніатської церкви, Батько готував Зенуса до духовної кар'єри. Після семінарії Омелько, завдячуючи батьківській протекції, одержав парафію в невеликому містечку на Волині. Але ряса була тісною для Зенуса. Він почав класти до своєї кишені добру половину пожертвувань парафіян і відвідувати далеко не богоугодні установи. Йому було 25 років. Його колишній духівник, який став на той час впливовою особою при митрополитові Шептицькому, до часу приховував «забави» свого учня. Однак Зенус пішов далі. Не задовольняючись таємною прихильністю дружини місцевого фабриканта, Омелько звів п'ятнадцятилітню парафіянку. Зняли бучу. Зенусу довелося розпрощатися в духовною кар'єрою, Але старий покровитель і тут не залишив його в біді, В одну з своїх поїздок він взяв його до Ватікану. По дорозі, в Мюнхені, Омелько був представлений колишньому управителю маєтків митрополита, одному з главарів організації українських націоналістів Андрієві Мельнику. Це знайомство стало для Омелька вирішальним, На Україну він повернувся за кілька років керівником районної служби безпеки.

В 1944 році, після розгрому під Бродами дивізії «СС Галичина», Зенус утік в Німеччину, де привернув до себе увагу однієї з західних розвідок. Омелько, він же «Еней», успішно виконав кілька завдань свого нового начальства і був «командирований» на навчання до вищої шпигунської школи, де спеціалізувався, як залізничний диверсант. Там же він став «Глухонімим».

Несподівано, це було місяців півтора тому, його сповістили що вище відомство більше не потребує послуг «Глухонімого» і що він може йти собі, куди завгодно. Омелько розгубився. Він знав, що людей його професії не звільняють з «роботи». Безробітний шпигун і диверсант найчастіше потрапляють в морг, як «жертви вуличного руху» чи ще якоїсь катастрофи. Але коли б навіть його і залишили в спокої колишні господарі, то й тоді становище Зенуса було б безрадісним: заощаджень він не мав, щоб оплатити своє далеко не скромне існування.

Через кілька днів після цих подій Зенус Омелько зустрів у ресторані, де він мав звичку обідати, знайомого викладача диверсійної школи Джеремі Вейла. Вислухавши Омелька, той пообіцяв йому допомогти, Зенус мало вірив цим обіцянкам і тому був немало здивований, коли в один з недільних днів Джеремі Вейл заїхав за ним на величезному «Кадільяці» і за півгодини познайомив з представником крупної іноземної фірми Реверсом.

Високий, худорлявий, з карими пильними очима Реверс справив на Омелька враження багатої ділової людини. Темний, не дуже новий, елегантний костюм, стримана манера розмовляти і рухатись багато про що свідчили. Ця людина добре знала світ і найбруднішу, зворотну медаль життя. Найбільше вразили Омелька руки Реверса — тонкі, білі, з дбвгими пальцями. Вони допомагали їх власникові викладати свої думки: то постукували нетерпляче по бюро, то широким помахом запрошували до столу.

Реверс тактовно поцікавився фінансовими справами Зенуса — і відразу ж запропонув йому пристойну суму в доларах за виконання одного приватного доручення. Реверс підкреслив: саме приватного. Про суть цього доручення не став докладно говорити. Завдання Зенуса, надзвичайно чітко і доступно викладене Реверсом, полягало в тому, щоб перейти радянський кордон в районі Карпат, розшукати в Стопачах лісника Романа Ярему, який і зв'яже Омелька з його майбутнім «Начальником». От і все. Пароль для Яреми: «Я Зінченко із лісгоспу. У тебе на другій ділянці молодняк вчора порубали». Відповідь: «Щоб їм руки повсихали! Ти з поїзда, Зінченко?» «Ні, попутною машиною».

Хто такий «Начальник», де він з якою метою йшов Омелько в Радянський Союз — про це йому Реверс нічого не сказав, а Омелько мав немалий стаж в своїй професії, щоб допитуватись, Зброю ї вибухівку — пістолет, три обойми до нього, дві портативні шин в коробках від цигарок «Казбек»— все, з чим спорядили його в дорогу, Омелько встиг заховати у лісі ще до того, як його затримав Іванцов.

Про все, що сталося, полковник Кулемін терміново повідомив Москву. Це було 7 липня.

Ввечері того ж числа один з наступників голови Комітету державної безпеки викликав до себе генерала Степаничева.

Вони сиділи вдвох у величезному кабінеті, схожому на невелику залу для засідань. До великого письмового столу, впритул, перпендикулярно, був приставлений інший — вузький та довгий, і двома рядами стільців, На зеленому сукні біліли чисті блокноти, а з пластмасових стаканчиків стирчали, як списи, грифелі кольорових олівців.