Приватне доручення

На вулиці було вже темно, тихо і чомусь сумовито. Через садок до хвіртки вони пройшли швидко. Грель, видимо, поспішала випровадити його. Навіть не подала руки, а лише відкрила хвіртку. В ту ж хвилину вона швидко повернула голову в бік сусіднього двору і схопила Лоська за руку.

— Що там? — запитав капітан, стривожений її рухом.

— Та нічого… Привидилось…

Але раптом неприродний звук долинув до них. Наче хтось хрипів і схлипував одночасно.

— О, знову, — насторожилась Грель.

Лосько до болі в очах вдивлявся в рідкий садок сусіднього двору, але нічого не бачив. Раптом там, за деревами, хтось тихо покликав: «Громов! Громов» Потім гучніше: «Громов! Петро!»

І тут же в тишу вечора врізався постріл. Другий. Третій. Лоськові здалося, наче він бачив спалахи десь за деревами.

— Це в Коломийчука! — вигукнула Грель.

— Де?!

— У дворі Коломийчука, залізничника. Звідси другий двір;..

Каштан прожогом вилетів на вулицю. Він уже зрозумів, що то за звук. «Коломийчук… Це той, про якого говорив Карпенко. Там наша засідка… Хтось наскочив на неї… Швидше!»

Поодинокі перехожі вже поспішали до сусіднього двору. «Що трапилося? — тривожно запитували вони. — Вбили… Кого?.. Грабіжники…» Важко тупаючи ногами, притримуючи рукою кобуру, спішив міліціонер. Коли Лосько порівнявся з двором Коломийчука, троє цікавих вже заглядали через паркан і хвіртку у двір. Капітан протиснувся поміж ними, необережно штовхнув чоловіка в плащі і зайшов у двір: пробачатись було ніколи. Ті, набравшись сміливості, рушили за ним. Їх зустріло зле й грізне: «Назад!» Посеред доріжки, посиланої піском, що вела до ґанку, темніла постать. Світло з вікна одноповерхового будинку виривало з пітьми лише руку з пістолетом. Біля ніг хтось лежав і, судорожно смикаючись усім тілом, хрипів. Розштовхавши цікавих, підійшов міліціонер. Світло ліхтарика побігло по доріжці і зупинилося на тому, що лежав. Хтось поруч з Лоськом охнув. Люди мимоволі поточилися назад. Закинувши голову, на траві лежав чоловік з перерізаним горлом. Його біла сорочка була залита кров'ю. Кров була й на руках, на обличчі, розповзалася темною плямою по піску. В передсмертній судорозі пальці зарізаного вп'ялися в землю, наче він опирався тій силі, яка могла відірвати його від неї, та так і завмерли.

Погаси ліхтар, сержанте, і звільни двір! — наказав той, що тримав пістолет.

Лоськові не треба було нічого пояснювати. В тому, що лежав на землі, він упізнав одного з співробітників райвідділу — лейтенанта Петра Громова, молодого хлопчину, який недавно прибув з училища. Другий, з пістолетом, був капітан Воронько. Лосько побачив, що його допомога тут не потрібна. Бандит, наскочивши на засідку, зумів утекти. Але куди? Адже минуло не більше трьох хвилин, як Лосько почув перший стогін смертельно пораненого. В сусідньому дворі, невгаваючи, гавкала вівчарка. Вона металася на довгому ланцюгові. За будинком Коломийчука білів високий бетонний паркан станції, а за ним у світлі станційних прожекторів було видно довгий дах пакгаузу. Товплячись, люди відступали до хвіртки. Лосько теж позадкував. Хтось міцно потиснув його за лікоть. Він обернувся і побачив Стефанію Грель. Вона дивилася туди, де лежав Громов. Лосько взяв її за обидві руки і повів геть.

На вулиці біля паркана цікавих стало більше. Серед них Лосько помітив оперуповноваженого Сокуренка в цивільному. Голосно засигналила санітарна машина, а за нею під'їхала інша— з працівниками райвідділу. Люди біля паркана пошепки розмовляли. — Бандерівці. їхня робота, — переконано сказав якийсь чоловік.

— Чепуха! — голосно заперечив йому Лосько. — Вам так і сняться бандерівці! Це карних злочинців справа. Не бачили, чи що, як бритвою по горлі різонули?

Грель здивовано глянула на Лоська, а чоловік в плащі палко заперечив:

— Ви помиляєтесь. Це не рук карних злочинців справа. Методи їхні, згоден, але до чого не вдаються наші вороги!

Міліціонери наполегливо вмовляли людей розійтися.

Грель, здавалося, вже трохи заспокоїлась.

— Який жах! Як ви можете зараз отак спокійно сперечатися? Мені страшно!

— Нічого, дівчино, не хвилюйтеся! — підбадьорив її чоловік із натовпу, — їх найдуть.

— Шукай вітра в полі! — посміхнувся Лосько. — А цей теж роззява: горло підставив!

Відтиснуті міліціонерами, вони втрьох — Лосько, Грель і чоловік, що заперечував, перейшли на протилежний бік вулиці і повільно попрямували тротуаром.

— Це ви даремно, — все ще заперечував капітанові чоловік. — Бандитів обов'язково спіймають. Ви, можливо, не стикалися з цими місцевими «бойовиками» з ОУН, а я їх, слава богу, добре знаю!

— А чого мені з ними стикатися? — потиснув плечима Лосько. — Я в міліції ніколи не служив.

— Ви якось дивно дивитесь на пильність. Я в 1947 році демобілізувався як поранений з військ МВС. Руку мені прострелили, висохла, сухожилля пошкоджені.—Лише зараз помітив Лосько, що права рука його співбесідника лежала в кишені застебнутого на всі ґудзики білого плаща.

— Я ось уже 9 років працюю кореспондентом республіканської газети, — продовжував той. — А все ще тягне на оперативну роботу.

Розмовляючи, вони непомітно пройшли два квартали в кінець вулиці. Їм назустріч майже ніхто не йшов. Грель мовчала, думаючи про щось своє. Лосько все поглядав на її обличчя, на струнку дівочу постать. А кореспондент, мабуть, захоплений спогадами, все продовжував:

— …Я прибув сюди в листопаді 1945 року в 13 бригаду полковника Іванова. Геройський був комбриг…

Дорогу їм заступив паркан, що в нього впиралася вулиця.

— Куди це ми зайшли? — запитав кореспондент.

— А вам куди?

— В готель.

— Готель з протилежного боку. — Лосько знову поглянув на Грель. їх погляди зустрілися. Грель дивилася на нього холодно, майже вороже.

— Чого це ви так на мене дивитесь?

— Так. Сподобались.

Вона навіть не вважала за потрібне приховати свого презирства.

— Ну, до побачення, товариші, не буду вам заважати, — кивнув кореспондент.

Лосько помітив краплини поту на обличчі супутника.

— Підемо назад разом, — запропонував капітан, — мені якраз по дорозі із вами.

— Та я спершу не в готель. Мені тут, поруч. До знайомих ще треба, — і кореспондент, прощаючись, вдруге кивнув головою.

— Ну, хто ж це в 12 годин ночі знайомих відвідує? — зупинив його Лосько.

Грель, слухаючи цю розмову, зневажливо мовчала.

— Ні, ви вже мене пробачте! — роздратовано відповів кореспондент. — Але я змушений попрощатися з вами.

Лосько несподівано заступив йому дорогу.

Вони стояли один навпроти одного. Ліворуч від капітана — Грель.

— Скоро дощ, дивіться, — кореспондент підняв голову. Мимоволі подивилася догори й Грель. Лосько лише встиг повернути шию: очі його перехопили праву «пошкоджену руку кореспондента, висмикнену з кишені. В ту ж мить блискавичний важкий удар в підборіддя відкинув кореспондента до паркана. Пальці в капітана хруснули.

Тривожна думка, що вже давно хвилювала Лоська, примусила його повернутись до Грель. «Чому вона тут? Навіщо пішла з нами? Хто вона — друг чи…» Грель розгублено дивилася на нього. За цю мить капітан ледве не наложив головою. З несподіваною силою відштовхнувшись спиною від паркана, кореспондент кинувся на нього. Капітан встиг помітити, як у його руці гостро блиснула розкрита бритва. Пістолет зачепився за підкладку кишені, і Лоско вже не встиг би його висмикнути. Кореспондент був уже поруч, помах бритвою і… Грель, метнувшись, повисла на руці кореспондента. Вона заломила йому руку назад, але він ударив Грель коліном в живіт. В жінки від болю підігнулися ноги, але вона не випускала його руки. Ще секунда — ї Лосько, вихопивши-таки пістолет, рукояткою ударив по голові кореспондента. Той повалився, тягнучи за собою Грель. Стась нахилився і, підхопивши її як дитину, поставив позад себе. Вона припала до паркана, важко дихаючи. Капітан схилився над непорушним кореспондентом. Той, мабуть, був непритомний. Про всякий випадок Лосько підібрав бритву, що випала з руки кореспондента, і обшукав його. Розстебнувши плащ, він побачив те, на що й сподівався: біла сорочка кореспондента була забризкана кров'ю.