Приватне доручення

Нарешті шлагбаум піднявся, і шофери розійшлися до машин. Ляснули батоги їздових, загурчали мотори — колона машин і возів потягнулася через переїзд у вузьку вуличку, що нею починалися Стопачі.

До чергового по станції Стопачі підійшов плечистий вохрівець з невеликим потертим чемоданчиком.

— Товаришу черговий, я з пожежної частини ВОХРу. Біля вхідного семафора з боку 17-го роз'їзду полотна накидано сухе сіно. Ви що, від пожежі застраховані, чи що? В такі гарячі дні сіно легко може загорітись.

Черговий байдуже здвигнув плечима.

— А я тут причому? Звертайтесь до шляхового майстра — Коломийчука. Це його справа.

— А де він, цей Коломійцев? — запитав вохрівець.

— Не Коломійцев, а Коломийчук, — поправив його черговий. — Він за товарною конторою. Метрів п'ятсот звідси.

— Та он він іде! — втрутився в їхню розмову якийсь залізничник.

Залізницею, вимахуючи молоточками з довгими ручками, йшло двоє. Вохрівець насунув на лоба картуза і пішов їм назустріч.

— Хто з вас Коломійцев?

Кремезний залізничник у вицвілому картузі глянув з-під брів на вохрівця:

— Я Коломийчук.

Вохрівець довго і суворо почав вичитувати йому про сіно на 17-му роз'їзді. Другий залізничник, потупцявши на місці, вирішив, що розмова з пожежником триватиме довго.

— Так я піду, Степане Федоровичу. — І покрокував з шпали на шпалу, звично постукуючи своїм довгим молоточком по рейках.

Коли вони залишилися удвох, вохрівець сказав:

— Я привіз вам привіт з Ужгорода від Людмили Оникіївни.

Залізничник здивовано звів плечі:

— Щось не знаю такої.

Вохрівець не звернув на це уваги.

— Ходімо до вас у контору. Я мушу заактувати пожежно-небезпечний стан на перегоні.

В конторі нікого не було. Пожежник не поспішаючи замкнув двері на ключ. Коломийчук став біля стіни, глибоко засунув руки в кишені.

— Що вам потрібно? — твердо запитав він.

— Я привіз вам привіт з Ужгорода від Людмили Оникіївни.

— Як вона себе почуває? Чи збирається до мене в гості?

— Ні, їде в Крим.

— Все вірно.

— Що з Яремою?

— Ярему цієї ночі заарештували! — відповів залізничник. Голос його відразу ж охрип. — Ви вчасно встигли. Треба втікати. Негайно. Вони можуть прийти за мною кожної хвилини.

— Звідки ви знаєте про арешт Яреми?

— Мені повідомили, про це точно, — жорстка сказав Коломийчук.

— Скільки у вас тут людей? — запитав «пожежник». Він стояв до нього спиною, читаючи «Бойовий листок», що висів на стіні.

— Нікого. А навіщо вам люди? — в голосі Коломийчука пролунали нотки недовіри. — Мені наказано лише одному вам допомагати. Тут, крім мене, нікого немає. Я сам.

Скоса вохрівець бачив, що Коломийчук не спускає з нього очей. Права рука залізничника була в кишені. Вохрівець посміхнувся і повернувся до Коломийчука обличчям. Збивши картуз на потилицю, він з тією ж посмішкою підійшов до майстра і раптом різким рухом вхопив його за лацкан кітеля, притягнув до себе. Обличчя пожежника стало злим, очі звузились.

— Я бачу, Щур, ти не впізнаєш старих знайомих?

Коломийчук відскочив назад, в його очах майнув жах. Якесь слово повисло на його вустах, але долоня гостя затулила йому рота.

— Я для вас лише «Начальник». Запам'ятайте це, Коломийчук. До вечора перебудьте у своїх. Нехай люди будуть напоготові. Зустрінемося в поїзді Стопачі — Вишгород, в Тамбурі сьомого з голови вагону. Переодягніться і намагайтесь поменше тут на очі потрапляти. Де у вас рація?

— Вдома, в підвалі.

— Туди більше не повертайтесь. Ключ від хати дайте мені.

Коломийчук понишпорив по кишенях і дістав в'язку ключів.

— Ось цей мідний — від дверей. Підвал — за піччю.

Перед тим, як піти, вохрівець запитав:

— Хто тут начальник лінійного пункту міліції?

— Був старший лейтенант Щукін, а тепер новий — капітан Нікольський.

— Отже, до вечора.

В Стопачах дільничний міліціонер відразу ж пішов на ринок шукати Кравчиху. Карпенко лишився чекати на нього в міліції.

Марина Кравчук — з такими ж чорними циганськими очима, як і в дочки, — була рухливою і дуже балакучою жінкою.

Не встиг Карпенко привітатися з нею і запропонувати стілець, як зона затараторила.

— Товаришу начальник, за що ж це мене, наче злодійку, до міліції крізь увесь райцентр повели? Я лише своїми продуктами торгую. Я на це повне право маю. Це все Михаська до мене чіпляється, тобто вибачте, Михайло Оленяк, наш дільничний. Сердитий на мою дочку, що й знатися з ним не хоче.

Карпенко над силу зупинив потік виправдовувань. В сірих очах його застрибали блищики. «Ну й балабонка!» подумав він..

— Це ми все перевіримо, громадянко Кравчук. Краще розкажіть, як ви крадений ліс у Яреми купуєте.

Кравчук аж сплеснула пухкими долонями.

— Боже мій І Та хто вам, товаришу начальник, набрехав таке? Ані дрючка я не брала у Ромки! Він лише місяць як в Клуші працюй. А навіщо ж літом дрова? Моя дочка, слава богу, з колгоспної лісосіки хмизу на всю зиму отримує.

— За віщо ж ви платили сьогодні гроші дружині лісника?

— Я їй? То вона мені 25 карбованців дала!

— За віщо?

— Вона була мені винна… — схаменулась Кравчук. — Масло в мене купувала.

— Брехня! Кому ви передали ці гроші? — суворо запитав Карпенко.

Кравчук засовалась на стільці.

— Я, товаришу начальник, нічого не знаю, — плаксиво почала вона. — То Ромка Ярема мене просив передавати його гроші залізничникові.

Жінка розповідала, збиваючись, схлипуючи.

Та незабаром Карпенкові дещо вдалося розібрати.

Роман Ярема був Кравчисі далеким родичем. Перебравшись в Клуш з Стопачів, він став часто бувати в Марини. Дізнавшись, що більшість він одного разу попросив її передати залізничному майстрові станції Стопачі Коломийчуку 100 карбованців. З цього й повелося. Одного разу вона передала сто, двічі — по п'ятдесят, а сьогодні — 25 карбованців Бувши сама не зовсім чесною в своїх «торговельних операціях», Кравчиха запідозрила Ярему й Коломийчука в тому, що вони спекулюють державним лісом. Одного разу вона спробувала передати Коломийчукові не 100, а 95 карбованців. Коломийчук порахував гроші і так глянув на неї, що їй «аж зимно стало». Разом з тим, той же Коломийчук, який був, за визначенням Кравчихи, «начальником по рейках та шпалах від Стопачів аж до Клуша», недавно подарував їй цілісінький віз свіжого сіна скошеного в смузі залізниці.

Тепер підполковник Карпенко вже не мав сумніву, що гроші були своєрідним кодом, зміст якого змінювався залежно від сум, які передавалися. Напрошувався висновок, що 25 карбованців — сигнал про арешт. Карпенко занепокоївся. Гроші були передані дві години тому. Треба негайно брати Коломийчука.

Та люди, що пішли на залізницю, повернулися з порожніми руками: Коломийчук зник.

Вдалося встановити, що останній раз Коломийчука бачив черговий по станції. Він і повідомив, що перед цим залізничного майстра питав якийсь пожежник з загону ВОХР. Вохрівця і Коломийчука бачив також бригадир шляху. Начальник Вишгородського загону ВОХР, викликаний Карпенком до телефону, відповів, ще сьогодні ніхто з пожежників не виїжджав у Стопачі. Таким чином для Карпенка стало зрозуміло, що і Ярема і Коломийчук мали одне завдання: допомагати парашутистові. Він негайно повідомив про це генерала.

Лише тепер відчув Карпенко втому. Сльозилися очі, хотілося спати. Від цигарок і голоду смоктало під грудьми.

Але все це можна надолужити: виспишся, поїси і все пройде. А от відчуття досади, що не залишало його й на хвилину, — так швидко не позбудешся. Він розумів, що проґавив Коломийчука спочатку. Там, в хаті лісника, все йшло добре до появи прикордонників. Застуканий ними зненацька, Карпенко не міг відразу звернути увагу на безглуздість отієї фрази про 25 карбованців. Але про це добре говорити зараз, коли необачність зроблена і за деякий час її видно в усіх деталях. Він може навіть заспокоювати себе думкою, що це могло трапитись з кожним, що були об'єктивні причини, що, кінець кінцем, треба просто щось робити, а не терзатись думками. Але всі ці тверезі міркування розліталися, коли він пригадував, що проґавив Коломийчука. А чим це грозить для закінчення операції — передбачити тяжко.