Долина совісті

— Анжело, — тихо прошипів Влад. — Ти робиш незворотний учинок. Я розумію… Ти скривджена, тобі нелегко аж так просто відмовитися від усіх цих грандіозних планів… Але подумай. Якщо ти всерйоз маєш намір… зробити те, що робиш… Просто пригадай, як умирала на порозі мого будинку.

— Я знала, що ти нагадаєш, — скрушно зітхнувши, відгукнулася Анжела. — Я знала… Ти один раз врятував мене, і тепер докорятимеш цим усеньке життя. А в нас же довге життя попереду, пліч-о-пліч… ти пам’ятаєш?

— Я не впевнений, — повільно заперечив Влад. — Справді, не впевнений Адже досить одному з нас усерйоз вирішити, що життя його становить небезпеку для оточуючих…

— Не треба, — поспішно зашепотіла Анжела. — От тільки не треба цих дитячих погроз. Дайте тортика, а то повішуся. Не треба, Владе, я була про тебе ліпшої думки… Та ти сам у це не віриш. Ти не істерик. Ти ніколи себе не вб’єш, ти сильний… Ти любиш життя. Ні, ти не суїцидник. До того ж ніхто тобі не дозволить. Ти будеш спокійно працювати. Спокійно. Ти ж цього хотів. Самотності. Ти ж цього хотів…

Вона бурмотіла «ти хотів», як заклинання. Незрозуміло, кого вона намагалася загіпнотизувати — Влада чи себе.

— І довго ти плануєш мене охороняти? — лагідно поцікавився Влад.

— Недовго, — пообіцяла Анжела. — Скільки буде потрібно. Потім, коли буде пізно щось змінювати… Тоді ти сам станеш допомагати мені. Бо від тебе залежатиме не тільки моє життя, але й життя третьої людини…

— І четвертої, — сказав Влад. — І дитини.

— Постараюся цього уникнути, — повторила Анжела, боягузливо відводячи очі.

Влад зрозумів, що мозок його перевантажений. Що треба відпочити. Інакше станеться коротке замикання.

Підігнулися коліна, і він сів на диван. Анжела, вирішивши, що складну розмову вже скінчено, радісно затараторила щось про сніданок, про оладки. Владу здалося, наче він відчуває їхній запах. Запах гарячої соняшникової олії, запах киплячого жиру… До горла підступила нудота…

— Ти дурна, — сказав він безнадійно. — Ти кругла ідіотка… Ти пошкодуєш.

Зала була сорок два кроки уздовж і дев’ятнадцять ушир. У кутку зали, біля дверей, постійно був присутній хтось із наглядачів — Булка, або Кисіль, або Старий. Старому було років сорок, Кисіль і Булка були приблизно одного віку, але Кисіль виглядав молодшим через те, що на голові в нього не було ні волосини — ні на підборідді, ні на маківці. Усі троє поводилися з Владом винятково чемно — точніше, настільки чемно, як тільки могли.

Вікна були на рівні другого поверху. Іржаві ґрати на них не викликали побоювань — вони слугували для того, аби захистити скло від м’яча, а зовсім не щоб запобігти втечі. Але добратися до вікна по гладкій фарбованій стіні могла хіба що муха з присосками на лапах.

Утім, Влад не збирався втікати через вікно. Його план був простішим.

Анжела не з’являлася дві доби. Влад чудово розумів, де вона зараз і чим займається. Лежачи на дивані, він неспішно бесідував із тюремниками. Вісім годин — з перервами — розмовляв з Киселем. Довідався імена його батьків, однокласників, прізвиська вчителів, тренерів, вподобання щодо випивки, хронологію короткої спортивної кар’єри. По кілька разів прослухав найяскравіші бойові епізоди рукопашних сутичок з невідомими «козлами» (щораз із новими подробицями), сам розповів деякі історії зі свого життя, коротше кажучи, просто-таки потоваришував з хлопцем, за що той незабаром і поплатився — Старий, піймавши Киселя за балаканиною, довго сичав на нього за нещільно причиненими дверима — обіцяв суворі санкції…

Булка, котрий прийшов на зміну Киселеві, намагався бути небагатослівним, але Влад і сам утомився від бесіди. Не встаючи з дивана, він зважував «за» і «проти», і роздратовано гнав від себе думки про те, що буде, якщо Анжела встигне…

Але ж фундамент уже закладений. Зустрічі, розлуки, рукостискання, коктейлі, дотики мимохідь, — Влад жахнувся, пригадавши, скільки їх було. Так, рахунок йде на дні, не на тижні…

На третій день Анжелиної відсутності йому стало тоскно. Підступав головний біль. Прокидалося ниття в кістках. І коли Анжела нарешті з’явилася, Влад підвівся з дивана, щоб зробити кілька кроків їй назустріч:

— Ти довго…

Її очі закотилися — вона теж відчувала ейфорію. Влад опанував себе на мить раніше. Поцілував тонку Анжелину руку, поцілував — і рвучко завернув Анжелі за спину. Позадкував, прикриваючись Анжелою від сторопілого Киселя:

— Стояти. Крок — і я її заріжу.

На Анжелиному горлі лежав крихітний ножичок, яким Булка нещодавно різав лимон.

Анжела загарчала, смикнулася. Влад заламав їй руку, гарчання перейшло в зойкання:

— Ой… пусти, недоумку…

Влад засунув руку до її кишені. Витяг телефон. Щоб набрати номер Богорада, йому б знадобилося дві секунди.

Гудок. Гудок. Ще гудок.

Анжела затиснула зуби на руці зі слухавкою. Влад схопив ротом повітря, але телефону не випустив. Кисіль опам’ятався, нарешті, й накинувся на Влада, зовсім не дбаючи про життя заручниці.

Трубка полетіла на підлогу. Влад, відкинутий до стіни, добряче вдарився потилицею і знепритомнів.

— Я казала їм, що ти божевільний. Тепер вони в це повірили.

Влад лежав на дивані, руки його були підняті над головою і прикуті кайданками до батареї.

— Тепер вони самі побачили, що ти небезпечний. А ще я попередила їх щодо звикання. Ти ж переконуватимеш їх, що, довго перебуваючи з тобою в одній кімнаті, вони ризикують життям. Ну, та вони до цього готові.

Горло в Анжели було перев’язане, під оком синець. Говорячи, вона час від часу торкалася до бинта кінчиками пальців.

— Тепер мені доведеться брехати йому про якусь аварію, у яку я нібито втрапила. Ну, і, певна річ, він мені співчуватиме… Він увесь час запитує, як там твоя робота рухається. І Артурчик запитує теж.

— Артурчик, — повторив Влад.

Голосу не було.

— Щонайбільше місяць, — сказала Анжела. — Може, менше. Тоді все це стане незворотнім… Чому ти не бачиш очевидних речей? Чому не думаєш про людей, яким буде ліпше, а не гірше? Чому допомагати знедоленим — менш почесно, ніж будувати підвідні замки? Чому ти не зі мною? Чому я одна, зовсім одна, повинна все це на собі тягти? Одне мене втішає — за місяць, а то й менше, тобі просто нікуди буде подітися.

— Безперечно, — мовив Влад. — І можеш бути певна, що перші сказані йому при зустрічі слова — це правда про тебе і про пута. Він не зможе від них звільнитися, але він знатиме. Можеш уявити, як він тебе зненавидить. І яких витончених форм може набувати його ненависть…

— Він буде таким само вільним, як ти зараз, — спокійно сказала Анжела. — І не зможе нашкодити мені, як не можеш нашкодити ти.

Влад перевів подих. Стримався.

— Я знала, що ти щось таке утнеш, — продовжувала Анжела. — Я була до цього готова. Це мені навіть зручно, якщо хочеш знати. Зайвий доказ твоєї ненормальності і твоєї агресивності.

— Ти не зможеш утримувати мене вічно.

— А вічно й не треба. За кілька місяців я — Я! — буду володаркою світу.

— За кілька місяців ти будеш покійницею, — сказав Влад з жалем. — У тебе був шанс прожити гарне життя — такий шанс… Зрештою, я навіть трішки повірив у тебе. А тепер ти приречена.

— Не мели дурниць, — Анжела підвелася. Скривилася від болю. Потерла плече. — І обмізкуй мої слова. Подумай… Прощавай.

Зв’язаний, він міг тільки думати. Задля експерименту він міркував навіть про те, що Анжела може мати рацію. Він старанно вибудовував світ, у якому Анжела б мала рацію. У якому людина, помічена путами, просто зобов’язана шукати їм найкраще застосування.

Владу марилася нескінченна галера. Шеренги прикутих рабів на лавах. Злітали й падали вниз весла…

Влад цілком мирним, приятельським тоном просив Старого відв’язати його, однак щораз отримував стримано-ввічливу відмову. Старий напував його з трубочки і годував з ложечки, Старий розвернув телевізор так, щоб Владу було видно екран. І з восьмої вечора до десятої ранку Влад змушений був дивитися новини, телевікторини і серіали.