Долина совісті

— Стійте, — владно сказав Богорад за його спиною. — Стійте, інакше вам доведеться пошкодувати про своє рішення, дуже сильно пошкодувати.

— Ви погрожуєте мені? — поцікавився Влад, не обертаючись.

— Ця людина могла стати вашим убивцею, — глухо пробасив Богорад.

— Ні! — звискнула людина на підлозі. — Я його взагалі вперше бачу! Я його… тільки на книжках! На останній сторінці! Він письменник! Я його раніше не бачив!

— Ця людина стане вашим убивцею, якщо ви побоїтеся бруднити об нього руки, — сказав Богорад. — Її вбивцею…

— Ні! — звискнув чоловік іще голосніше. — Я… у поліцію… я поліцію! Сусіди поліцію! Уже викликали, напевно…

Богорад витяг з кишені піджака маленький плаский телефон:

— Не треба кричати… Я сам викликаю поліцію. Просто зараз.

Влад стояв, не знаючи, як вчинити. Йому б хотілося, щоб зустріч з поліцією відбулася по-іншому. Не в чужій квартирі, куди його ніхто не запрошував, не при заляканому господареві, без усіх цих пістолетів, погроз, усмішечок…

Богорад скоса на нього глипнув. Потяг носом повітря:

— На кухні чайник горить… Будь ласка, зніміть його з вогню, нащо нам іще й пожежа?

Влад переступив з ноги на ногу. Йому не хотілося підкорятися розпорядженню Богорада, але запах смаленого з кухні відчувався тепер дуже чітко, до того ж був привід спокійно залишити кімнату…

Кухня була теж тісна і страшно обдерта. Тут не було ремонту років двадцять, і тут місяців зо два серйозно не прибирали. Стіл був увесь у кружечках від брудних чашок, чайник давно википів і тепер потихеньку плавився. Влад повернув вимикач на плиті, механічно витер руки об штани. Сів на ненадійний табурет. Утупився в темне вікно.

Муркотіло радіо. Влад простяг руку і додав звуку.

У кімнаті бубонів Богорадів голос, заглушений музикою. Інший голос довго не відповідав йому, а потім таки відповів — бу-бу-бу-бу… І знову Богорад. Хвилина, друга, третя, четверта…

Владу захотілося непомітно прошмигнути повз кімнату до вхідних дверей і потихеньку втекти.

— По праву?!

Влад здригнувся. Чоловік не кричав навіть — верещав, не тямлячись від люті. Голос був не Богорадів. Влад вибіг з кухні, зупинився в дверях кімнати.

Господар квартири стояв тепер накарачках. Червоне від гніву обличчя його опинилося прямо перед лицем Богорада, який завмер, схилившись низько-низько:

— По праву? — оголилися дрібні зубенята. — По праву?! Вона вбивця. Вона. Вона вбила Соника! Тільки нічого не можна довести. І ти нічого не доведеш.

Богорад сидів нерухомо — однак кожен волосок на його коротко стриженій голові стояв сторчма. Владу здалося, що він чує спалахи синеньких блискавок, грозові спалахи, що проскакують між волосинками.

Мисливська стійка.

— Вона сука, — повторив чоловік і смикнув головою, вказуючи на Влада. — Він… уже знає. Він знає, що вона сука. Усі, хто з нею був… знали, що вона така. Вона занапастила Соника… і не тільки його. Я знаю. Вона і цього доведе…

— Уставай, — рівно сказав Богорад. Ривком підняв співрозмовника з підлоги, спритно підсунув крісло під його пухке озаддя, обтягнуте тренувальними штанями, ногою висмикнув із розетки кабель досі увімкненого телевізора:

— То Соник залишив спадщину?

— Ні, — швидко промовив чоловік у кріслі. — Соник був геніальний, але бідний. Він нічого не залишив. Вона його вбила. Вона сука. Річ не в грошах.

Влад усе ще не розумів, що відбувається. Богорад скоса глипнув на нього:

— Самсон Ведрик, художник. Порізав собі вени. Тож ти тепер мстишся? — це вже людині в кріслі.

— Врахуй, — сказав той, болісно мружачись, — що ти вибив з мене ці слова. Змусив, під дулом пістолета… Навіть якщо в твоїй кишені диктофон — нічого не доведеш. Це не свідчення. Це так, ля-ля-ля…

Богорад гмикнув, знову взявся за телефон. Після мелодійного набору зависла пауза, мовчав його співрозмовник, потонувши в кріслі, мовчав Влад, і сірим більмом дивився знеструмлений телевізор.

— Артуре, — швидко кинув Богорад у трубку. — Зв’яжися з Оформлювачем… Картини Ведрика — Ве-д-ри-ка, Самсона, художника. Скільки їх, де виставлялися, кому належать. Як оцінюються. Зараз. Терміново.

— Ти нічого не доведеш, — прошепотів круглоокий. — Ти…

Телефон у руках Богорада пискнув двічі.

— Алло? Поліція?

— Слухай! — затято крикнув чоловік, скулившись у кріслі. — Якщо ви залишите мене в спокої, я розповім…

Самсон Ведрик був молодшим із двох братів, красень і розумака, власник численних талантів. Він закінчив школу з відзнакою. Він легко міг вступити до будь-якого навчального закладу, наскільки завгодно престижного, але ніяк не міг знайти свого покликання — можливо, тому, що звик ставити до життя (і до себе, певна річ) трохи завищені вимоги. Провчившись послідовно в юридичному, дипломатичному і морехідному інститутах, він відкрив у собі задатки живописця і вступив до Художньої академії, причому потрапив на курс до видатного, дуже успішного майстра, який відразу ж розгледів в юнакові його незвичайний талант.

Фрол Ведрик був старший за брата на п’ять років, і він не тільки не заздрив успіхам «малого», але і радів їм як своїм. З дитинства виконуючи при «золотому хлопчику» роль няньки, опікуна і захисника, Фрол у глибині душі вважав Соника трішечки своїм сином; це було тим більше справедливо, що батько хлопців пішов з родини, коли Сонику не було й трьох років, і постійна боротьба за власне жіноче щастя забирала в матері весь час і сили. Хазяйновитому і ретельному Фролу хотілося носитися з кимось як курка з яйцем, Сонику просто-таки необхідно було, щоб із ним панькалися — отже, братні стосунки відповідали таємним бажанням кожного і були настільки ж міцними, як союз притертих один до одного болта і гайки.

Жодного разу за всю свою довгу юність Соник не зустрів дівчини, яка посміла б відповісти «ні». Раз або двічі він починав зустрічатися з жінками, з якими одночасно зустрічався і брат, але той не вбачав у цьому нічого дивного. Зрозуміло, Соникові смаки багато в чому визначалися смаками Фрола, то чи варто було ображатися? Злі язики плескали, начебто Соник відбивав у Фрола жінок — Фрол ставився до його витівок так само поблажливо, немов молодший братик позичав у нього пластмасовий пістолет.

Особисте життя в обох не складалася. Фролу з юних років хотілося мати власний будинок, дружину і кількох дітей — але йому не щастило з жінками, й братові не фортило теж. У Соника завжди було багато шанувальниць, вони буквально вішалися не нього гронами, ходили по п’ятах, йшли на одчайдуші, щоб його обкрутити, вигадували вагітність і навіть справді вагітніли від когось — на стороні — і йшли до Соника з претензіями. Вони намагалися його шантажувати, подумати лишень! Дивовижа, на які брудні прийомчики здатна безсовісна баба у своєму прагненні втримати і прив’язати до себе чоловіка!

Соник закінчив Художню академію знов-таки з відзнакою, однак дуже скоро з’ясувалося, що смаки екзаменаційної комісії категорично не збігаються зі смаками потенційних покупців. Соник був вихований на класичних зразках, тоді як публіка вимагала що простіше і що крикливіше. Він не міг продати нічого більшого за олівцевий ескіз на серветці (серветку купив якось раз, у ресторані, якийсь іноземець — очевидно, людина зі смаком). Фрол, працюючи на той час адміністратором в ентомологічному музеї, вважав за свій обов’язок фінансово підтримувати брата — Соник приймав його гроші з вдячністю, мало не зі сльозами на очах. Фрол, розуміючи, що діється в братовій душі, повторював йому десять разів на день: тільки робота! Не варто орієнтуватися на смаки юрби. Рано або пізно про Соника заговорять, треба лише не здаватися і працювати, працювати… І не перейматися фінансовими питаннями.

І Соник працював. Він лягав спати в п’ятій ранку, крутився серед богеми, іноді випробував удачу в казино, але на кожен великий виграш припадало по три дрібні програші. Жив у майстерні, що її орендував для нього Фрол, спав на розкладачці і задовольнявся дещицею. Дивлячись на його роботи, Фрол не сумнівався у швидкому визнанні — однак улаштовувачі престижних виставок чомусь увесь час відмовляли. Зрозуміло, завжди так важко пробитися в тісну групку кріпко згуртованих «своїх», які не пропускали «чужого»…