Долина совісті

І ще він розумів, що буде з молодим медиком одразу після Анжелиної виписки. Якщо вона, зрозуміло, проведе в клініці необхідні для видужання кілька місяців.

…Чи вони приймуть прив'язаного лікаря у свій дружний кочівний колектив? А як бути з нянечками, сестрами, санітарками, які щодня доглядають за нею, обережно перестилають постіль, роблять уколи і перев’язки, виносять судно, прибирають у палаті?

«Я легкодухий, — думав Влад. — Я нічого не можу вдіяти. Людина щойно видряпалася з того світу, з черепно-мозковою травмою, з важким струсом, ледь жива, зовсім нетранспортабельна людина… Що я можу зробити?»

Анжела лежала під черговою крапельницею, а Влад сидів поруч, тримаючи її за руку. Він міг би, звісно, сказати, що зовсім не пута привели його сюди — вона почула б, але навряд чи повірила. Він міг би сказати, що переживає за її життя, а зовсім не за своє — вона, либонь, знайшла б у собі сили посміхнутися. Він міг би бурмотіти щось безглуздо-ніжно-заспокійливе, запевняти у швидкому вирішенні всіх проблем і остаточному видужанні — але не хотів множити фальш, якої й без того було чимало в пропахлій болем палаті. Сама ситуація — коханий чоловік морально підтримує постраждалу в катастрофі кохану жінку — була фальшива наскрізь.

Точно так само він сидів над нею вчора. І позавчора — мовчки, без єдиного слова. І Анжела, хоча й могла вже говорити, теж німувала. Мовчання було чесніше за будь-які слова.

Але сьогодні — за хвилину до того, як він підвівся, щоб іти, — вона розліпила вуста:

— Треба… в іншу лікарню. Час… іде. Розумієш?

І замовкла, стомлена цією тирадою.

Влад остовпів. Зазирнув у її гарячково блискаючі очі:

— Не можна. Послухай… Тобі не можна. Нічого тут не вдієш, тобі треба ще хоча б два тижні…

Хвилина минула. До палату зазирнула медсестра — нагадати Владові про закінчення побачення.

Анжела мовчала. Дивилася жорстко і вимогливо.

— Не можна, — сказав Влад, коли погляд медсестри став ну дуже сердитим. — Послухай… Тобі не можна.

Влад знав, що його вважатимуть божевільним. Коли сивий професор, оглядавший Анжелу через кілька днів після аварії, буквально затяг його до свого кабінету і замкнув за собою двері — Владу здалося навіть: зараз його битимуть. Але ні — просто надійшов час так званої серйозної чоловічої розмови.

З професорського боку ця бесіда була жестом розпачу. Він зневажав Влада і не приховував свого презирства. Після того, що зробив для цієї жінки її палатний лікар! Після того, як її витягли з труни за волосся! Після всього цього… яка відплата!

Пацієнтка була вперта, як віслюк, і не піддавалася на жодні вмовляння. Вона жадала негайно залишити муніципальну лікарню і перебратися до приватної — тут її, бачте, не влаштовувала кваліфікація персоналу. Кваліфікація персоналу, подумайте лишень! А натхненником і основним виконавцем цього абсурдного задуму був, звісна річ, «чоловік» пацієнтки, екзальтований дитячий письменник, навіжений, егоїстичний, не усвідомлюючий елементарних речей…

— Ви. Розумієте. Що ви. Ризикуєте. Її. Життям? Транспортування смертельно небезпечне для неї! Ви що, не можете зачекати ще хоча б два тижні? Вона написала цю ідіотську заяву-відмову… Але ви ж розумієте, що відбувається?!

«Розумію», — сумно думав Влад.

Учора він мав розмову з тим самим лікарем. З тим самим, у кваліфікації якого вони з Анжелою ніби-то засумнівалися.

Владу дуже хотілося сказати цій пригніченій, відданій, по суті, людині, що нікому в житті він, Влад, не був настільки вдячний. Але медик не хотів слухати. Після того, як Влад попросив його — і двічі повторив своє прохання, — не розшукувати пацієнтку в її новій лікарні, не намагатися нічого про неї дізнатися, — після цього лікар не захотів слухати більше нічого; він глухо мовив: «Моя совість чиста» — і побрів нескінченним лікарняним коридором.

Через чотири-п’ять днів після Анжелиного від’їзду в нього, головного лікаря травматичного відділення муніципальної лікарні, почнеться депресія. Загостряться всі хронічні болячки, може, станеться ще щось, настільки ж малоприємне… Утім, Влад знав, що це ненадовго. Кілька днів — і цей чоловік оживе знову. І, можливо, незабаром забуде про невдячну вибагливу пацієнтку.

Влад знав, що зараз рятує йому здоров’я і, може, життя. Але все одно на душі було тоскно. Але ж мав відбутися ще і власне переїзд — Анжела боялася його, і Влад боявся його, і недарма…

— Навіщо? — запитав Богорад.

Він підстеріг Влада, коли той вибирався крадькома з лікарні через чорний хід. Спеціально, щоб не зустрічатися з приватним детективом.

— Ви змінюєте клініку? Це правда? Владе, але навіщо?! Тут ми відпрацювали охорону, ввійшли в контакт із усіма нянечками, куховарками, санітарками…

— Захаре, — кинув різко Влад, — я не призначав вам зустрічі.

Де й подівся фірмовий Богорадів іронічний прищур! Зараз очі його були круглими, на диво скривдженими. Влад ніколи б не подумав, що Богорад уміє так дивитися.

— Ну, я перепрошую, — сказав він нарешті. — Пробачте…

Повернувся і пішов геть. Влад наздогнав його, хотів узяти за лікоть, але останньої миті забрав руку:

— Захаре. Ця жінка небезпечна для оточуючих. Хто тісно спілкується з нею хоч трішки довше, ніж годилося б — потім уже не може без неї жити. Фізично не може. Вмирає. Або накладає на себе руки.

Богорад повільно обернувся. З хвилину дивився на Влада пильно-пильно — наче очікував, що Влад скаже з посмішкою: я пожартував…

Але Влад мовчав.

— Щось таке я й… — почав був Богорад. — І ви? Ви вже не можете без неї, так?

Влад кивнув.

— Як вона це робить? Хімія? Гіпноз?

— Ніяк, — заперечив Влад. — Це відбувається мимоволі.

— Звідкіля ви знаєте?

— А от знаю, і все — пояснив Влад.

Розтулив було рота — і закрив його знову. І пішов собі швидко до лікарняних воріт, кинувши спантеличеного Богорада самого.

— Ще ж не пізно відмовитися, — прошепотів Влад. — Сказати їм, що ми передумали, й усе переграти…

— Ти знущаєшся?.. — запитала Анжела.

— Пробач, — швидко промурмотів Влад.

Чому він не вірив, що вона здатна… на те, що робить зараз? Чому він упевнений був, що вона, не моргнувши бровою, прив’яже до себе хоч і половину міста — якщо в цьому буде дещиця вигоди?

Її переклали з каталки на ноші. Санітари діяли вміло й обережно, але Влад бачив, як їй незатишно і зле. Як вона ледве стримується, щоб не знепритомніти.

— Я тут, — сказав навіщось.

— Я бачу, — відгукнулася Анжела. — Ну, що, приляжемо на доріжку?

І посміхнулася.

Вони кочували з лікарні в лікарню. Це завдавало Анжелі нових страждань, та й Владу вартувало сивого волосся. Вони змінювали розумних лікарів на дурних, і знову на розумних, спритних медсестер на криворуких, і знову на криворуких, добрих санітарок на байдужих, і знову на байдужих. Влад розумів, яку колосальну послугу вони роблять і лікарям, і медсестрам, і санітаркам, вчасно рятуючи їх від необхідності лікувати Анжелу. Він чудово усвідомлював, що без Анжелиної ініціативи — без її впертої, навіть жертовної рішучості змінювати оточення раз на два тижні — він навряд чи зумів би на таке зважитися.

Богорад тінню слідував за санітарною машиною, що перекидала з лікарні до лікарні дивну, мандрівну пацієнтку. Й усюди, де заново бралися за Анжелине лікування, примудрявся заново організувати охорону. Влад давно пояснив йому — по телефону, — про власну фінансову скруту. Та на це Богорад незворушно відповів: нові послуги робляться на знак спокути за його, Богорада, помилку. Він був поруч з Анжелою, коли її намагалися убити, — і не встиг утрутитися, а отже, він доведе цю справу до кінця, і цілком безкоштовно.

Мабуть, Богорад відчував, що Влад уникає зустрічей з ним. А може, за професійною звичкою вмів не впадати в око. Однак якось увечері — Влад, утомлений, пропахлий лікарнею, збирався повернутися до готелю і трохи поспати — сищик знову виник на його шляху, і замість жахливої заклопотаності на його обличчі читалося торжество.