Долина совісті

— Розумію, — сказав Влад.

— Скажу відразу, що всі побоювання доньки й онуків виправдалися вповні. Ця жінка вийшла за Сніга заміж тільки заради грошей. І вона казала про це без дещиці ніяковості, мало не в обличчя чоловікові й новій рідні. Вона мала за ніщо його почуття, буквально топтала його під ноги… Я переговорив з декількома свідками, всіх їх страшенно дивувала поведінка старого магната, який ніколи в житті не був сентиментальним, легкодухим, нерішучим… А ця жінка вила з нього линви! Вона то йшла, то поверталася, а він був цілковито зломлений і пробачав усе. Кошмар — а всі свідки, з якими я розмовляв, не змовляючись, називали цей шлюб кошмаром, — тривав три з половиною роки. Потім Сніг ні з того ні із сього змінив заповіт на користь дружини. Донька й онуки вжахнулися… а через кілька днів старий умер! Упав на ранковій пробіжці. Раптова зупинка серця. Йому було за сімдесят, але він був здоровий, займався спортом… Потяглося слідство. Спершу донька Сніга наполягала на тому, що молода корислива дружина якимсь чином убила старого. Довести це їй не вдалося. Потім заповіт у суді оспорювався. У родичів покійного був значний шанс відсудити свою спадщину назад, прецеденти мали місце, і не раз… Однак найурочистішої миті, коли справу було практично виграно, — родичі відмовилися від претензій. Знаєте, чому?

Богорад зробив ефектну паузу. Влад терпляче чекав.

— Бо пані Стах пригрозила їм, — неголосно повідомив детектив. — На моє щастя, будинок у Снігів великий, повнісінько челяді… цікавої, як заведено. І я зумів довідатися, про що говорили родичі покійного магната з його вдовою за день до того, як справу про перегляд заповіту було припинено. Вона їм пригрозила. Вона сказала приблизно таке: якщо ви не зникнете з мого шляху, я зроблю з вами теж саме, що зробила з Оскаром. Ви лизатимете мені задницю стільки, скільки я захочу. А коли мені набридне, здохнете… Саме такими приблизно словами.

— І вони повірили?! — не втримався Влад. — Дорослі люди, ображені, пограбовані… повірили?

— Повірили, — запевнив Богорад, і його сірі очі угвинтилися у Владове обличчя двома чіпкими шурупами. — Вони — повірили… Вони її боялися. Давно. Вони впевнені, що вона відьма.

Влад розреготався.

У цьому сміхові потонули напруга останніх місяців, самоскид з жовтогарячою кабіною, усвідомлення принизливого рабства до скону. Владу було по-справжньому смішно. Він сміявся щиро і безпосередньо, як дитина в цирку.

Богорад дивився на нього з дивним виразом. Щонайменше стурбовано.

— Вибачте, — сказав Влад, витираючи сльозу. — Але це справді дуже смішно. Отже, вона відьма?

— Я не все розповів, — замогильним голосом зізнався Богорад. — Так, дивно, що дорослі, як ви кажете, і зовсім не легкодухі люди купилися на таку дитячу, як нам здається, погрозу. Проте вони бояться пані Стах. Настільки, що згодні відмовитися від цілого статку!

— Неймовірно, — сказав Влад без усякого подиву в голосі.

Богорад насупився:

— Це тільки початок… Я став длубатись далі. До того, як вийти заміж за Оскара Сніга, наша фігурантка якийсь час була «цивільною» дружиною Єгора Єлистая… Пам’ятаєте, був такий телеведучий? Дуже популярний років шість тому?

— Він, здається, наклав на себе руки? — запитав Влад, знову підбираючи пальці в черевиках. — Ходили такі чутки…

Богорад кивнув:

— Так. Він вистрибнув із п’ятнадцятого поверху через кілька днів по тому, як востаннє посварився зі своєю дружиною… з пані Анжелою Стах.

Влад приплющив очі.

…Уривок з телерепортажу п’ятирічної давнини. Влад рідко дивився телевізор, але суботню програму з Єгором Єлистаєм намагався не пропускати. Підтягнутий моложавий чоловік, чарівний, дуже гострий на язик, нахабний, як усі журналісти його класу, і безстрашний до втрати інстинкту самозбереження. Світловолосий. З щіточкою вусів над верхньою губою.

Пізно вночі в інформаційному повідомленні показали тільки тіло на асфальті — під простирадлом — і тонку руку без кілець і браслетів, білу руку на розкреслених крейдою дитячих «класиках». Просто на цифрі «три»…

— Що з вами? — швидко запитав Богорад. Видно, він звик вважати свого співрозмовника холоднокровною і мужньою людиною, і раптова Владова блідість здивувала його.

— Дуже шкода, — глухо кинув Влад. — Хто ще?

— Ви вже здогадалися? — швидко запитав Богорад. — Тобто ви справді припускали…

— Ні, — чесно зізнався Влад. — До такої міри — я не припускав.

До їхнього столика підійшла офіціантка. Чемно запитала, чи не бажають відвідувачі чого-небудь іще, і Влад замовив двісті грамів коньяку. Богорад подивився на нього — і замовив морозиво.

Очікуючи на замовлення, обоє мовчали. Богорад хотів, щоб Влад запитав, а Влад дивився на машини, мелькаючі за живоплотом із самшитових кущів, і думав про самоскид із брудною жовтогарячою кабіною.

Нарешті принесли коньяк і морозиво. Богорад опустив ложечку в шоколадно-рожеву масу, зачерпнув шматочок, підніс до рота, смачно лизнув:

— До того, як познайомитися з Єгором Єлистаєм, Анжела Стах була заміжня за молоденьким сином відомого банкіра… Доній, вам це прізвище про що-небудь говорить? Тільки той Доній — Гліб, а син його — Ярик. Ярик Доній. Молодший за неї на вісім років. Він іще школу не закінчив, коли вони познайомилися. Ярик Доній прожив у законному шлюбі з пані Стах дев’ять із половиною місяців… Після чого вони розлучилися, і Ярик потрапив у психлікарню. Він і зараз там. Тобто час від часу. Як мені сказали, у нього бувають ремісії, і його виписують. Але обов’язково раз на рік, навесні, він упадає в жорстоку депресію… Саме зараз у нього загострення, тому зустрітися з ним мені не вдалося. Звичайно, старшому Донию зовсім не хочеться, щоб хтось знав про нещастя з його сином, довкола нього існують усілякі таємниці, заборони і таке інше… Однак у дитинстві й юності, як розповідають свідки, це був милий, зовсім нормальний і життєрадісний хлопчик. Щоправда, батько балував його, і на особистому рахунку в хлопчика була зовсім астрономічна сума… Розумієте?

Влад зробив великий ковток коньяку, встиг уловити концентрований аромат винограду, і надпив іще раз:

— Далі…

— До того, як познайомитися з заможнім школярем, — нудним голосом продовжував Богорад, — пані Анжела Стах була коханкою такого собі художника. Видно, її просто-таки щастило на богемних персонажів… Ім’я художника нічого вам не скаже — Самсон Ведрик… хоча зараз, як стверджують фахівці, його роботи починають зростати в ціні. Знаєте, як це буває: жив у злиднях, а по смерті став багатий і знаменитий…

— Посмертно? — перепитав Влад.

Богорад кивнув:

— Він порізав собі вени приблизно сім років тому. Між його смертю і знайомством Анжели Стах з сином банкіра — півтора мною не відстежених року. Де вона була? Що робила? Невідомо. З художником у них було велике кохання завдовжки у півтора року. Потім він помер.

— Художники частенько бувають психопатами, — сказав Влад.

— Зрозуміло, — зітхнув Богорад.

І наліг на своє морозиво, а Влад дивився, як він їсть. Як ніжно-рожеві з шоколадними прожилками грудочки перебираються із вазочки на ложку, а потім зникають у горлянці приватного детектива. «Дивно, що він любить морозиво», — тупо думав Влад.

І жодних інших думок.

— А що було з Анжелою Стах між її відрахуванням із медучилища й зустріччю з неврівноваженим художником Самсоном Ведриком, — сказав Богорад, облизуючи губи, — встановити поки не вдалося… Пане Палій, мені було б шкода, якби ви померли. Моїм дітям дуже подобаються історії про Гран-Грема… Крім того, ви винні мені ще половину суми. Як домовлялися. Якщо ви вмрете завтра — з кого мені вимагати гроші? З Анжели Стах?

Влад був вдячний Богораду за цей недолугий жарт. На Богорадів погляд, письменник був за крок від смерті, тобто людиною, завмерлою на карнизі висотного будинку, а детектив — як це йому, детективові, здавалося — рятувальником, який підповзав на животі, з усіх сил утримуючи на обличчі вираз доброзичливого спокою і навіть намагається жартувати…