Долина совісті

І вона, певна річ, розридалася.

Ніч була довгою і нерадісною. Анжела крутилася на ліжку в номері Влада, — щоб заснути, вона наковталася якихось пігулок, тож очі її втратили хворобливий блиск і затяглися паволокою, однак спати вона все одно не могла. Влад сидів у кріслі навпроти, пив каву з термоса і намагався відновити в пам’яті свою пробіжку коридором — ті кілька секунд по тому, як він почув Анжелин крик.

Тінь наприкінці коридору… привиділася? Увесь цей дикий випадок загалом — правда чи фантазія? Виявляється, лампочка у ванній Анжелиного номера перегоріла. Може, ніхто не вимикав світло. Може, лампочка перегоріла і загасла, а Анжела, яка й без цього вже перетнула поріг істерики, домислила все інше? Двері не були зачинені… Але ж Анжела, з її слів, і не замикала їх. Протяг…

Поки виснажена риданнями Анжела вмивалася і ковтала пілюлі, Влад зробив невелику екскурсію в кінець коридору. Там, за рогом, виявилися двері, були й сходи, і звісна річ, жодних слідів. Розслідування результатів не дало — крім усвідомлення, що незваний візитер, хоч хто б він був, міг легко і непомітно втекти ось цими сходами…

Ночувати у своєму номері Анжела відмовилася. Влад відвів неї до себе й уклав спати, а сам усе намагався зрозуміти, чи бачить він перед собою жертву нездійсненого насильства, чи звичайнісіньку істеричку і панікерку.

Тінь наприкінці коридору. Анжела впевнена, ніби якийсь маніяк (переслідувач? найманий убивця?) втік, бо вона закричала і на сходах почулися кроки. Як лиходій зачув їх, якщо в нього від волання позакладало вуха? І на що він розраховував — що жертва мовчатиме, як мишка?

Коли Анжела нарешті задрімала, він спустився вниз, до портьє, і почав довгу, сповнену натяків розмову про сторонніх у готелі. Сонний портьє дивився на нього з підозрою і ворожістю, а тоді, зрештою, заявив, що ніяких сторонніх у готелі немає, а біля входу ночами чергує поліцейський. Влад повернувся до номера, почуваючись цілковитим дурнем.

Вистежити людину у великому місті… Ні, професіоналові це, напевно, дрібничка.

Навіщо професіоналові полювати за Анжелою? Невже родичі її покійного чоловіка справді здатні…

Хтось пройшов коридором. Влад здригнувся.

Гупнули двері сусіднього номера — Влад підстрибнув у кріслі.

Схоже, невдовзі він сам перетвориться на істерика. Почне сахатися власної тіні.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Самоскид

Уранці вони поспіхом залишали готель. Поки Анжела збирала речі, Влад сидів на краєчку стільця в кутку (залишатися самою в номері Анжела категорично відмовлялася). Сумка ніяк не бажала закриватися, бо замість того, щоб акуратніше скласти квапливо накидані речі, Анжела копала сумку ногами. Влад насилу стримувався. Рахував підвіски на люстрі.

Тут хтось постукав у двері. Анжела втягла голову в плечі, а Влад підвівся і, відчуваючи неприємний холодок у животі, пішов відчиняти.

На порозі стояв дідок — дуже пристойний, миловидий, із гладко зачесаним за вуха довгим сивим волоссям.

— Перепрошую… Тут учора жила якась пані?

— Вона вже виїхала, — несподівано для себе збрехав Влад.

Дідок посумнішав:

— Як незручно… Вибачте.

Повернувся і побрів до ліфта.

— Хвилинку! — гукнув Влад у його зсутулену спину. — Що ви хотіли їй переказати?

Дідок обернувся, сумно махнув рукою:

— Учора ввечері, близько десятої тридцять… Сталося непорозуміння, я помилився поверхом. Мій номер на дев’ятому розташовано ну точнісінько так само… Я піднімався на ліфті, відвернувся… І цілком випадково вдерся в номер до цієї дами і, здається, налякав її. Мені страшно ніяково… Власне, я хотів вибачитися, але коли вона виїхала…

І дідок скрушно зітхнув.

— А ще можна ходити постійно в шоломі, — бубнів Влад. — І в бронежилеті. Дуже ефективно, особливо якщо ворог зчинить стрілянину жованим папером…

Анжела мовчала. Демонстративно дивилася у вікно.

— Ти в багажнику дивилася? Професіоналові нічого не варто сховатися в багажнику. Чи підкинути в багаж отрутного павука. Або отруїти капці. Всунув ногу — і каюк… Або наслати прокльон за допомогою відьми. Чи…

Влад і радий був би заткнутися, але нічого не виходило. Він почувався дурнем, це не так просто пережити. Вони виїхали з готелю, залишаючи місце, де його обдурили, — а зовсім не тому, що Анжела не хотіла там залишатися. Залишилася б, де б вона ділася!

Йшов дощ. «Двірники» на вітровому склі судомно смикалися, скидаючи ліворуч потоки води. Кожна крапелька відбивала фари зустрічних машин — у таку негоду багато водіїв включають ближнє світло. Влад любить їздити в дощ, але зараз струмлива вода на склі дратувала його.

Він твердо вирішив повернутися додому і чітко уявляв собі, яку істерику влаштує з цього приводу його супутниця. Навіть кумедна історія з заблудлим дідком не похитнула Анжелиної впевненості у полюванні на нею невідомої сили. Влад чимраз більше переконувався в тому, що це психоз, а психоз заразний. Як він, мабуть, жалюгідно виглядав, розпитуючи в портьє щодо сторонніх у готелі… Узяв би та й запитав прямо: убивця, обвішаний кулеметними стрічками, холом не пробігав?

Він увімкнув музику, але весела пісенька дратувала, спробував налаштуватися на іншу хвилю, але звідусіль, начебто за змовою, лунали веселі дурні пісеньки. Напевно, саме такі розучувала Анжела за час свого короткого перебування поп-«проектом».

Машина йшла по вільному шосе, Влад дивився, як працюють «двірники», і слухав звук води під колесами. Можна було б додати швидкості, але Влад інстинктивно був обережний. Дощ…

— За нами самоскид їде, — сказала Анжела.

— Вистежив, — крізь зуби буркнув Влад.

— Уже хвилин двадцять їде… Не відстає…

— Ну і що?! Помовч, будь ласка.

Самоскид справді був. Метрів за триста позаду. Масивна машина з жовтогарячою колись, а тепер бурою, заліпленою брудом кабіною.

— А сьогодні неділя, — додала Анжела. — Чому самоскид? У неділю?

— Ти мені набридла, — кинув Влад. — Ще одне слово, і…

Він вирішив про себе, що коли істерія лікується ляпасами, то він, Влад, скоро буде доволі майстерним лікарем, варто лишень уперше зважитися. Ось якщо Анжела ще хоч писне — він зважиться, їй же Богу.

Ліс скінчився. Обрій, напівзмитий водою, відсунувся подалі, а дорога завертала високо над рікою, і смугасті стовпчики уздовж узбіччя скидалися на щучі зуби.

Влад колись піймав щуку. Один раз у житті, у літньому таборі. Як усі йому заздрили! А щука була зовсім маленька, шмарклива щука, як і сам Влад. Щурятко…

Анжела — на знак протесту, видно — витягла з сумки пластикову пляшку з лимонадом, відгвинтила їй жовту голову і' жадібно надпила з горлечка. Влад бачив її бічним зором. Дорога плавно повертала наліво, попереду, скільки сягало око, не було ні машини, а позаду…

Анжела невиразно скрикнула.

— Я тебе попереджа… — почав був Влад, але затнувся.

Самоскид був уже зовсім поряд і набрав чималу швидкість.

Задумавши обгін у жахливо невідповідному для цього місці, він порівнявся з машиною Влада — і раптом змінив рішення. Кілька секунд вони котилися пліч-о-пліч, Влад зовсім близько бачив чорний обшарпаний борт, величезне колесо і заліплену глиною сходинку біля підніжжя жовтогарячої кабіни. Йому здавалося, що він бачить на ній навіть відбиток ребристого черевика, слід…

Влад з усіх сил наліг на клаксон. Машина завищала і, наче у відповідь, вузька щілина між вантажівкою і легковиком стала стрімко скорочуватися.

Трісь! І немає більше бічного дзеркала. Відвертати було нікуди, праворуч миготіли смугасті стовпчики, схожі на щучі зуби, а за півметра від стовпчиків, за слабкою подобою бар’єру, починалося урвище…

Він ударив по гальмах.

Тієї ж таки секунди самоскид гримнув важким бортом по легковику. Як ракеткою по м’ячику. Бах! Бічне скло з боку Влада посипалося, дверцята вм’ялися. З Анжелиної пляшки фонтаном виплеснулася рідина. І застигла в повітрі, начебто вилитий у воду гарячий парафін.