Долина совісті

— Родинонька відразу взялася до справи, — зітхнула Анжела, — бідного Оскара тричі ховали, потім на вимогу дочки викопували й обстежували на предмет отрути й усе таке. Тричі! Першого разу я ридала, як білуга. Вдруге мені було страшно. Втрете мені вже реготати хотілося, ледве стримувалася, нервовий такий сміх… На четверті похорони я навіть не пішла. Хоча й противнючий був Оскар до сказу, але таких знущань після смерті навіть він, по-моєму, не заслужив…

— І що показала експертиза?

— Нічого, — Анжела махнула рукою. — Мене тягали до слідчого щодня. Челядь допитували мало не під детектором брехні. Усі наші з Оскаром таємниці витягли на поверхню… Ті три дні між новим заповітом і смертю на пробіжці розписали по хвилинах. Жодна скотина не сумнівалася, що я його якимось чином занапастила. Вони доводили, що я його не любила. Ну, і що? Не вбивала ж. Вони доводили, що я над ним знущалася… Це неправда, я тільки іноді, коли він сильно мене допікав, збирала речі й удавала, ніби йду геть. Деньочків на три-чотири. А на стінку він починав лізти вже на другий день, так прив’язався. І уявляєш, Владе, сміх який — він думав, що це називається коханням! Що це і є та любов, котра як НЛО, — всі знають: вона є, але мало хто її бачив. Мій бідний старенький Оскар думав, ніби побачив цю літаючу тарілку! А ці, всі, починаючи від суки-Ксенії, його доньки… Вона його сама не терпіла… Але доказів ж бо моєї провини не було! Не було, не було… Як вони лютилися, Владе! Вони мене голими руками готові були рвати…

Анжела потупила очі.

— А чому він раптом змінив заповіт? — м’яко запитав Влад.

— Бо я його про це попросила, — просто сказала Анжела.

— Попросила?

— Наполегливо попросила. Я сказала, що або заповіт, або я іду.

— І про цю розмову теж було відомо?

— Певна річ, — Анжела знову зітхнула. — Челядь про все донесла… А я кажу на слідстві: ну, мало яка там дружина погрожує чоловікові, що піде геть? Їх, слідчих, власні дружини так не роблять, чи що? Так, я хотіла цих грошей. Вони мої по-справедливості. Але Оскара я не вбивала! Він сам помер…

— Супер, — кинув Влад, і Анжела зачула відразу в його голосі.

— Ну, звісно, — гукнула з викликом. — Я розважливе стерво. Заради грошей готова на все. Ти не знав? Ти ночував коли-небудь під мостом?! Ти жер зі сміттєвого бака? Коли я втекла від Гарольда, у мене не було… Ну, нічого не було. Тільки шмарклі при мені — мої. Синці — теж мої… Шрами від Гарольдового паска…

— Кожен мерзотник, коли його піймають за руку, розповідатиме про своє важке дитинство, — додав Влад. — Та так, що сльозами вмиєшся.

— Йди до біса, — лайнувшись, Анжела вилізла з машини. Якийсь час Влад чув іще тріщання гілок і здавлені прокляття, а потім усе стихло.

Вона повернулася над ранок. Влад лежав на відкинутому сидінні, закутуючись у плед. Плавав поміж сном та явою, а коли повернулася Анжела, сон зісковзнув, і стало холодно.

Вона мовчки влізла в авто. Попросила осиплим голосом:

— Увімкни пічку…

Він потягнувся, завів мотор і, виждавши трохи, включив обігрів.

— У мене там чай у термосі, — вирік із другої спроби (його голос теж, виявляється, охрип). — На задньому сидінні, подивись-но…

— Пробач мені, — перепросила Анжела. — Двадцять років ось так з тобою мучитися… я, напевно, раніше здохну.

— Не здумай, — сказав Влад. — У мене є плани на майбутнє. Тільки про Гран-Грема планую мінімум книг із десять… Тож ти, будь ласка, стеж за своїм здоров’ям.

Вона відпила з пластикової чашки:

— Оце думала… Напевно, я дурепа. Інша б людина з такими можливостями… Особливо, коли вона — молода вродлива дівка… Чого б не зробила! А я…

Вона сумно махнула рукою.

Влад дивився, як вона п’є. Як збігає тепла крапля чаю по її підборіддю.

— Справу проти тебе закрито? — запитав нарешті.

— Так, — Анжела кивнула чомусь безнадійно.

— Хто за тобою полює?

— Я думала, вони відчепляться, — зітхнула Анжела, витираючи підборіддя. — Але їм дуже шкода грошей. Думають, якщо мене пришити, гроші вдасться відсудити назад…

— Ти хочеш сказати, що вони здатні найняти вбивцю?!

— А біс їх знає. Тут така справа, я не хотіла тобі казати… У номері в мене хтось був. Длубався, неначебто злодій. Грошів узяв трохи… щоб я подумала: обікрали. Та ба! Записник потяг. Там, щоправда, нічого особливого не вичитаєш, я паперові зайвого не довіряю… Але на дідька злодієві — старий записник?

— І ти через це вирішила втекти? — запитав Влад. — Чи ще щось було?

— Як ти думаєш, — не відповідаючи, продовжувала Анжела, — коли зі мною станеться нещасний випадок… Думаєш, буде стільки ж шуму, як після смерті бідаки Оскара? Хоч почухається хтось, як ти думаєш?

Влад заклав руки за голову.

Анжелине яскраве пальто було забруднене землею і глиною, один рукав надірваний, до поли причепився сухий реп’ях. Вона сиділа поруч із ним — жалюгідна, втомлена, вперта і зла, як оса, виповзаючи з бідончика з медом.

— Скажи, будь ласка, — вкрадливо поцікавився Влад, — а де ти була і що робила звідтоді, як утекла від Гарольда, і до тієї миті, коли вийшла заміж за Оскара?

— Я тобі розповім, — незворушно пообіцяла вона. — Потім.

Був ліс. Густий. А буйне дерево посеред густого лісу обов’язково переплітається коренями — і гілками — з сусідами поряд із ним…

А в центрі лісу — галявина, величезна й кругла, як шкільний циферблат. У центрі її стояло єдине дерево — залізне. Іржаве. Під землею ворушилися сталеві корені, і рипливі гілки тяглися в пошуках дотику… Воно, може, було дуже ніжним, це дерево. Воно, може, шукало дружби. І співчуття. Компанійське таке дерево.

А навколо була порожнеча… Бо все, що росло тут дотепер, уже побувало в залізних обіймах. І зотліло в них.

Ось так.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Сковані

Досвід з директрисою медучилища мав і позитивні, й негативні моменти. Цінним було те, що Анжела вперше в житті свідомо прив’язала до себе сторонню дорослу людину, а помилка полягала в підборі жертви. Звичайно, після тієї історії з Бароном їй хотілося дещиці — лише волі й відносної ситості, тільки спокою і хоч якихось прав у натовпі інших двоногих істот. Заняття в медучилищі й закуток у бабиній комірці були значно кращою альтернативою бездомного і нелегального існування, однак цей досвід засвідчив: прагнути до малого — значить не отримати нічого.

Отже, знову опинившись посеред ворожого світу без даху над головою і засобів до існування, Анжела не злякалася і не занудьгувала, а якнайшвидше зайнялася влаштуванням своєї подальшої долі. Витягнуті в Гарольда гроші вона витратила на поновлення гардеробу і якісну косметику, і вже за кілька днів заявилася на так званий кастинг, що його влаштовував відомий продюсерський центр: молодій поп-групі, назви якої Анжела раніше ніколи й не чула, були потрібні дівчатка «на підспів»…

Вона непогано рухалася і трішки вміла співати, однак конкурсу — а високих гарненьких дівуль набігла сила-силенна — не пройшла. Якщо це і образило її, то тільки на крихту — вона ж бо чудово знала, що добре сміється той, хто сміється через два-три тижні.

Анжела підстерегла біля виходу вилощеного красеня-продюсера, зависла на ньому, гірко ридаючи, і попросися працювати прибиральницею, секретаркою, ким завгодно, і при цьому абсолютно безкоштовно — аби поближче до мистецтва. Продюсер вигнав її, але без злості — юна Анжела, прикрашена сльозами і незмивною косметикою, виглядала дуже зворушливо. Наступного дня вона знову прийшла на кастинг. Не пустили, але вона примудрилася-таки прорватися до продюсера на короткому відтинку під’їзд-машина. Той вилаяв охоронця, а Анжелі велів більше не приходити.