Стократ

Однак обійшлося. Умираючи, двоє останніх навіть чинили опір. Навіть викрикували погрози. Мабуть, їм до останньої миті здавалося, що їх п’ятеро проти одного…

Він закінчив. Від запаху крові свербіли ніздрі. Шість нерухомих тіл валялися на траві у світлі смолоскипів. Стократ зняв з присадкуватого розбійника його повстяну гостру шапку й ретельно витер клинок.

Дівчина намагалася закутатися в клапті сукні, наче ящірка в скинуту шкурку. Шматочки тканини відкривались, мов пелюстки, оголюючи тонку шкіру; Стократ підняв з землі смолоскип. Метнулися тіні.

Зі страху дівчина спробувала згорнутись, мов їжачок. Гола спина залишилася беззахисною; Стократ придивився. Що це?

Шкіра її була вкрита тонюсінькою сіточкою, з уплетеними в неї буквами й символами. Стократ підняв вогонь вище, придивляючись, і тут його вперіщили довбнею по голові.

Цей ідіот, її супутник, був слабкий і поранений, але браконьєрська довбня — окута залізом. Стократ, навпаки, був міцний і відбувся величезною ґулею — зате нарешті розлютився, і це було приємно. Він не вбив дурня тільки тому, що дурень, ударивши, повалився сам: очевидно, браконьєрська довбня встигла погуляти й по його тімені.

Щасливець.

Знову пішов дощ і швидко перейшов у зливу. Краплі стукали по обличчях мертвих браконьєрів, попадали в роззявлені роти, надавали вибалушеним очам видимості життя. Супутник дівчини намагався встати — та весь час падав.

Стократ стягнув робочі рукавиці, вивернув, сховав у сумку. Узяв свого плаща, акуратно складеного під деревом. Дощ був йому до речі: прогулянка по високій траві змиє бризки крові з чобіт. Не дивлячись на дівчину та на її супутника, він розвернувся й швидким кроком пішов до таверни.

Парубійко-конюх стояв коло воріт, тривожно слухаючи сосни. З появою Стократа стривожився ще більше.

— Браму зачини, — звелів Стократ. — І не стовбич тут.

— Що… бешкетують? — парубійко дивився у ліс. — Тут бричка… та, що… оцих, які… вона, одно слово…

Коні виявилися розумніші за подорожніх і повернулися до житла, волочачи за собою легку бричку. На таких можна гуляти довкола маєтку, але не вирушати в далеку дорогу; бричка й раніше була несправна, а перелякані коні розбили її на друзки.

— Бешкетують, — погодився Стократ. — Коней випряжи, возик на дрова, речі збережи. Я перевірю.

Парубійко втягнув голову в плечі.

У цих місцях не знали Стократа. Принаймні не знали в лице. Але парубійко, чиє життя залежало від уміння розбиратися в проїжджих людях, усе зрозумів правильно.

Дощ порідшав. Стократ простягнув конюхові монету:

— За мною й замкнеш… Оці хлопці — лихі люди. Заберуть здобич і переріжуть один одного. Як думаєш?

— Заберуть здобич, — повторив хлопець, наче уві сні, — та й переріжуть…

— Добре.

Коні приїжджих пішли за ним, мов прив’язані. Разом з ними Стократ вивів свою кобилу і, щільніше застебнувши плаща широкою мідною пряжкою, повернувся до побоїща. П’ять трупів лежали там, де він їх покинув. Шостий — недобитий — примудрився за цей час пройти десяток кроків до таверни, на цьому його сили вичерпалися. Тепер він сидів на стежці, а дівчина в розірваній сукні голосила над ним:

— Я без тебе не піду… Дан… Підводься, будь ласка…

Побачивши Стократа, вона замовкла, наче ковтнула гарячої каші.

— Від кого тікаємо? — запитав він згори вниз.

Вона мовчала.

— Я просто вирішую, допомагати вам чи ні, — пояснив Стократ. — То від кого тікаємо?

Вона щільніше стисла губи.

Стократ подумав ще — і кинув їй свого плаща.

Пораненого Стократ посадив на свого коня — чоловік ледве тримався в сідлі. Руки в нього були ніжні, наче в панянки.

— Хто ти? — запитав його Стократ. — Музика? Учитель? Бастард?

— Знавець етикету, — хрипко сказав чоловік. — Протокол, добрі манери, правила пристойності.

Стократ подумав, що він, можливо, марить.

Більше не розмовляли. Дівчина не могла їхати без сідла і спочатку йшла, насилу переставляючи ноги. Потім Стократ не витримав і посадовив її на коня перед собою; у неї не було сили пручатися. Якось само собою склалося, що він не так веде їх, як конвоює.

До ранку добралися до «Чорного вуха», маленької таверни на другому краю лісу. Тут було чистіше й тісніше, ніж у «Сірій шапці». Стократ пояснив хазяйці, Роз, що підібрав подорожніх у лісі — їх до нитки пограбували й трохи не вбили розбійники.

Залишивши подорожніх на хазяйчин догляд, він вийшов прогулятися. Ліс навколо «Вуха» був спокійний, сороки не тріскотіли, битий шлях поріс травою; двоцвіт знайшовся зразу — коло струмка. За «вовчою подушкою» довелося походити. Вертаючись, він розтирав зелень долонями, тож на поріг готелю ступив огорнутий різким трав’яним запахом.

— Хазяйко! Глечик, ложку, окріп!

Чоловік — Стократ про себе називав його Правила Пристойності — уже лежав на перині в горішній кімнаті, голова його була перев’язана. Дівчина сиділа на краю ліжка, як була, у мокрому Сократовому плащі, і, сидячи, дрімала; коли Стократ зайшов, одчинивши ногою двері, — в руках у нього був глечик із завареною травою, — вона прокинулась і схопилася.

Він поставив глечик на стіл. Лизнув долоню, забруднену соком, скривився:

— Дуже гірке. Пити обов’язково.

Мало хто міг опиратися, коли він говорив таким тоном, але дівчина спробувала:

— Я нічого не хочу… Просто дайте нам спокій…

Він хлюпнув з глечика в кухоль, наповнив до половини. «Дайте нам спокій», це ж треба. Мабуть, ще й читати вміє.

Він простяг дівчині кухоль, і вона взяла. І випила під його поглядом — хоч з першого ковтка в неї очі на лоба полізли. Правду кажучи, годилося б напоїти й Правила Пристойності, але той цікавив Стократа значно менше.

Він замкнув двері на засув. У кімнаті було тепло — внизу топилася груба, комин виступав зі стіни масивною цегельною колоною. За вікном ледь сірів пізній похмурий світанок.

Стократ запалив усі свічки, які знайшов у глибокій дубовій шафі. Кивнув дівчині:

— Знімай з себе все.

Вона вагалася секунду. Потім сіпнула головою — й дуже красномовно почала роздягатися.

Кожним рухом вона говорила: можеш робити, що хочеш. Але принизити мене не зумієш. Тобі не під силу мене принизити. Ти тільки сам забруднишся, я вища за будь-які твої брудні наміри. Поранений на ліжку заплющив очі — він, навпаки, вважав себе вразливим і винуватим. Він волів би вмерти від розбійницького ножа, аби не лежати при цій сцені безпорадним свідком.

Стократ утомився від беззвучного пафосу, яким насичували кімнату ці двоє. Він підійшов до вікна й почав дивитися на маленький двір, порожній і залитий дощем, на кіз під навісом і курей, що бродили по жовтій землі; коли довге зітхання повідомило його, як дівчина його зневажає, — обернувся, взяв свічку зі стола й нарешті подивився.

Досі йому ще ніколи не траплялося такого бачити. Візерунок кілком укривав її плечі й спину, збігав на поперек і цнотливо танув на сідницях. Візерунком була вкрита права грудь, ліва — до половини. Живіт, руки й ноги були чисті — нормальна біла шкіра, в мурашках холоду, хоч у кімнаті дедалі густішала тепла задуха.

Стократ відчув дивне занепокоєння. Він знав, що люди різних племен і кланів по-різному прикрашають своїх жінок; він бачив усяке — і сталеві кільця в носі, і живі квіти, вкорінені в пупах. Але те, що він бачив тепер, не було прикрасою.

Нижче основи шиї, ліворуч, випиналися шрами. Наче від опіків — три старі рубці. Ще один, свіжий, рожевий — прямо посеред спини. На лівій лопатці — довгий глибокий поріз і сліди од ниток, якими його колись були зашили (криво й погано зашили, подумав Стократ, руки б поодривати такому лікареві). На лівому плечі був ще один поріз, зовсім свіжий, з краплями запеченої крові. Дівчина стояла, гордо випроставшись, але здригнулася, коли він торкнувся рубців кінчиками пальців.

Вигадливі букви складалися в слова — спершу він прочитав «Північний», і тоді перед його очима наче плівка продерлася: «Північний Град». «Домна». «Старинь». «Діброва». «Джерельник». «Світла»…