Стократ

— Та ну, — хлопчисько стояв, піднявши куточки рота, і дощ лився по його лиці. — Яка тут дяка?

— Ну, просто переночувати, — сказав Ріпка вже не так пихато.

— Справи в тебе вже ліпше? — хлопець хитро всміхнувся.

— Ага. Іди під дах, я заплачу.

— Добре, — хлопець кивнув, не зніяковіло, не догідливо, цілком спокійно. — Якщо ти кличеш…

Ріпка зліз з мокрого сідла й загрюкав причепленим до воріт молотком.

Злий міг запросто йти цілу ніч без упину, і дощ не завдавав йому якихось незручностей. Та саме в ці хвилини, проходячи повз гостинний двір, він думав про знаки та лінії долі. Хіроманти читають долю по лініях долоні, звіздарі — дивлячись на зірки… А чи здатна людина, що йде крізь дощ, прочитати долю в крапельках води, у шелесті листя, у плутанині незначних, здавалося б, подій?

У цю мить його гукнули, і, ще не обернувшись, він упізнав голос дивної людини, з якою поділився сьогодні рибою. Чоловік ще коло багаття привернув його увагу: він, зрозуміло, злодій, але незвичайний. Особливий. І доля його, як видно, мала от-от зробити крутий поворот.

— Хочеш переночувати під дахом? Віддячу за рибу!

Тепер цей чоловік був радісно-напружений, повний дивної і не зовсім чистої радості. Злому стало цікаво.

І він увійшов услід за новим знайомим під задушливий дах, заздалегідь відчуваючи, що спати сьогодні не доведеться.

Ріпці подобалось бути шляхетним. А сьогодні він був шляхетний, мов легендарний князь, бо за рибне частування платив щедро, і головне — без будь-якого примусу; на гостинному дворі зібралося безліч народу — негода підіграла хазяїнові. За кожним столом сиділи, в кожному кутку був розстелений плащ чи матрац, а в центрі сиділи на високих стільцях троє «заступників» — так місцеві догідливо називали свою варту.

Щойно побачивши їх, Ріпка ледь не вискочив надвір під дощ. Оговтався, допомогли залишки куражу; хлопець на кличку Злий глянув з подивом.

Вартові, зрозуміло, його не пам’ятали і не помітили жаху, який охопив його сьогодні на базарі, коли сухорлявий чоловік в окулярах звелів забрати від прив’язі коня. Усього-на-всього одне слово крізь зуби, а Ріпка трохи в штани не нагатив… І тепер вони не дивилися на нього — а в Ріпки дриґотіли коліна. Це було соромно.

Він знайшов собі місце на лавці під віконцем. У закриті віконниці тарабанив дощ. Хлопець розстелив свого плаща сушитися й сів прямо на підлогу, на вогке дерево, підібгавши під себе ноги. Він поглядав на Ріпку з цікавістю: здається, встиг помітити його страх.

Ріпка розлютився. Він переступав поріг, задоволений собою, щедрий, багатий, а тут ці троє, як нагадування про ганьбу. Про боягузтво, про вічний страх перед людьми та владою. Вас би, «заступники», запустити в ті діри, звідки я виходив живий і з товаром…

Налинули спогади. Згадався останній храм-гробниця, звідки він виніс статуетки прадавніх богів: отруйний зелений туман. Пастки на кожному кроці, згустки прадавньої ворожої магії, та ще тварюки, огидні тварюки, що засіли по кутках, вичікуючи, коли помилишся. З вас там швидко злізла б пиха, «заступники».

Йому раптом захотілося, щоб усі в таверні побачили цих трьох Ріпчиними очима — нікчемними людцями в ореолі улесливих поглядів. Не встигши навіть задуматися, він заліз рукою у свій мішок і, звично притримуючи край, намацав усередині вовняне полотнище з візерунком «гусяча лапка», з торочками по краях.

Хлопець спостерігав за ним. Треба було якось відвернути його увагу.

— На монету, — Ріпка подав хлопцеві мідяк. — Візьми нам по кухлю… ну, спитай, що в них є на такі гроші, і щоб було гаряче!

Хлопець кивнув і встав. Ріпка дочекався, поки той дійде до шинкваса, і потрусив строкату тканину, ніби струшуючи пил.

Вітерець пробіг по залі, і багато хто напружився, учувши магію. Шваркнув об підлогу й розбився пивний кухоль. Молодий вартовий урвав, здається, жарт, який розповідав хрипким басом, і схопився.

Його товариш підстрибнув, перекинувши лаву, й перший вихопив меча. Люди кинулись на всі боки, заверещали жінки. Два мечі схрестилися над столом, за яким секунду тому випивали друзі. А тепер, бажаючи вбити одне одного, біснувалися вороги. Ріпка втиснувся в стіну і з запізненням зрозумів, яка ризикована вийшла авантюра: мало, що мечі вартових оголені в тисняві, то ще й серед подорожніх міг трапитись озброєний. Добре хоч, що між хлопчиськом та його мечем кроків десять, не менше…

Люди кричали, ховалися під столи, рвалися надвір, проклинаючи вартових, які напилися й зчепилися одне з одним, яка ганьба, а ще «заступники»… Ріпка посміхнувся, ховаючи лице. Йому стало добре, і в животі потеплішало, наче грудка страху нарешті розтанула.

— Магія! — гаркнув худорлявий чоловік в окулярах.

Він вихопив меча всього на кілька митей пізніше, ніж два його товариші, але встиг опанувати лють до того, як ударив. Молодий і похмурий хрипіли, наскакуючи одне на одного, збираючись убити, але ніяк не знаходячи щілин в обороні; їхній проводир укинув меча в піхви, схопив два дубові стільці й одночасно опустив на голови бійців.

Вони повалилися злагоджено, наче довго тренували цей маневр. Один стілець розколовся, другий витримав.

Ріпка обмер, неприємно вражений. Через шинквас вискочив хазяїн заїжджого двору — борода дибки.

— Тут маг! — з-під окулярів у хазяїна вп’ялися скажені блакитні очі. — Тут, у цю секунду, чаклували на смертельну сутичку!

Якби проводир варти навмисне захотів підхльоснути паніку — він не дібрав би точніших слів. Люди завили на всі голоси й, давлячи одне одного, кинулися до дверей. Ріпка, трясучись, запхнув тканину якнайглибше в мішок; хлопець на кличку Злий незворушно поставив на лаву два паруючі кухлі.

З цікавістю подивився на Ріпку.

— Вони підійдуть од сонця, вийдуть на орбіту над океаном і спустяться на розрахункове місце, точно слідами човника. Сканери, зрозуміло, не працюватимуть…

— Скасовуйте операцію.

— Що?!

— Це смішно. Вони не мають часу на адаптацію. Як вони шукатимуть — розпитуватимуть місцевих?!

— У нас є розшифровка мови із зонда. Мовна модель розрахована, тому вони справді… можуть звернутися до місцевих.

— Скасовуйте операцію.

— Ви так легко відмовляєтеся від надії?

Тінь ночі наповзала на єдиний материк Мерехтливої.

— Я не знаю, що робити, — сказав капітан. — Не знаю.

Злому подобалося знаходити зв’язок предметів і явищ. Що сталося? Вартові вели мирну бесіду і враз кинулися одне на одного зі зброєю, з відвертим наміром убити. Може, їм підсипали чогось у питво?

Але навіщо?

Двері в кухню були відчинені. Злий побачив, як двоє хлопчиків, що допомагали чистити ріпу, раптом наскочили одне на одного з ножами. Хазяйський син, здоровенний парубок років двадцяти, схопив їх за шкірки й розборонив — але вони все поривалися битися, не зважаючи ні на чужу, ні на власну кров.

Дивлячись на них, Злий відчув на мить бажання витягти меча й кинутись на кожного, в чиїх руках сталь. Хоч на провідника варти, хоч на кухарчука. Якби меч був при ньому — мабуть, і не стримався б. Але меч лежав, сповитий, під лавою коло вікна, і Злий устиг погасити в собі чужу волю.

— Тут маг! — прокричав начальник патруля. — Тут, у цю секунду, чаклували на смертельну сутичку!

Он воно що, подумав Злий зі зростаючою цікавістю.

В обідній залі чинилося пекло. Його супутник, дивний злодій, сидів на лаві, зіщулений, і притискав до себе мішок, так ніби той допомагав йому грітися. Права рука злодія була всередині, в мішку. Збоку здавалося, ніби він вирішив таємно обчистити сам себе.

— Я піду, — сказав він Злому. — За нічліг заплачено. Залишайся, якщо хочеш.

— Куди ж ти підеш серед ночі?

— А тут хіба дадуть поспати?!

В обідній залі тим часом стало вільніше — всі, хто прагнув вийти, вирвалися надвір. Коло порога вовтузився, намагаючись підвестися, худорлявий торговець, пом’ятий у тисняві. Двері навстіж, знадвору чулися лайка та кінське іржання. Усередині встановилася відносна тиша: п’яні, сонні або найменш полохливі відвідувачі тихо сиділи попід стінами, а обережні — під столами.