Клуб Боягузів

Максим зовсім перестав стежити за ходом думки вчителя, тому вирішив знахабніти і перервати його:

— Все це дуже цікаво. Але я тут до чого? Бородань якось дивно подивився на нього, потім ляснув себе по чолі:

— Справді! Я вибрав тебе, бо ти — хлопець. Не просто хлопець, а боягуз, котрий має сміливість визнати себе таким. І має бажання побороти свій страх. Я не помиляюся?

— Ні, — про всяк випадок підтвердив свій намір Білан.

— Для цього я придумав свій Клуб Боягузів. Тут — єдине місце, де з них не сміються і справді хочуть допомогти. Я думав — сюди почнуть приходити хлопці, і я знайду того, хто мені потрібен. Хто стане моїм найкращим учнем. Але сюди вчащали майже самі дівчатка, які не годяться для головного випробування на сміливість. Бо гроші — це важливе, але не основне. Хочеш, доведу?

Царським жестом вийнявши з кишені принесені Максимом гривні, учитель простягнув їх хлопцеві.

— Тримай. Тримай, кажу. Ти принесеш мені щось набагато важливіше, ніж сто гривень. Ти принесеш мені срібну табакерку. Гордість роду Драгомирів. Те, що належить мені по праву!

Глава 14

Дідусева бібліотека

Коли Максим вийшов із Клубу Боягузів, на місто вже впевнено лягали теплі червневі сутінки.

Від почутого голова в Білана йшла обертом. Тому він до пуття не зміг пояснити іншим, які чекали на нього неподалік від будинку, що саме відбувається. Оксана першою зрозуміла стан хлопця, тому цикнула на всіх, і додому до Мавки компанія поверталася мовчки.

Удома на гостей уже чекав Мавчин тато, пан Микола. Оля неабияк здивувалася, що тут був не лише її тато, а навіть її мама. За цей короткий час пані Люба встигла так здружитися з Назаром Жупанським, що просто не відпустила його без вечері. А він, у свою чергу, запитав дозволу запросити ще й свою дружину. Тепер Чепеляки і Жупанські збиралися дружити родинами.

— Уяви собі, Мавко! — вигукнула пані Люба після того, як дорослі дружно похвалили дітей за вчасне повернення додому. — Виявляється, пан Назар — це той самий Назар Жупанський, який складає чудові пізнавальні кросворди для наших газет і випускає цілі збірники кросвордів, із якими я не нудьгую, коли їду у відрядження! Ми ще не скоро наговоримося!

— Ми вже вас заморили, — делікатно сказав Назар Жупанський. — Зловживати вашою гостинністю не хочемо. Може, зберемося якось у суботу?

— Але півгодини ще побути можна! — тоном, який не викликає заперечень, мовив Мавчин тато. — Дітвора поки що нехай поспілкується.

Саме цього друзям і треба було. Не дізнавшись, чим закінчилася розмова Максима з учителем, Оля категорично відмовлялася йти додому. Тепер у них був час на обмін враженнями.

Не змовляючись, усі пішли за Максимом у бібліотеку. Причинивши двері, Білан пояснив:

— Я відчуваю, що мені тут найкраще думається. У Києві для цього в мене є спеціальне місце, Бабусина Хата називається. Черненко знає, і Оксана там бувала. А тут, виходить, дідусева бібліотека, зібрання розумних книжок. Тут ще краще думається.

— Не тягни кота за хвіст! Манера твоя дурна! — поквапив його Черненко.

Історію про срібну табакерку Максим переповів ще коротше, ніж її розповідав учитель. Бачачи, що ніхто поки що нічого до пуття не розібрав, він повів далі.

— Цей ваш учитель, Олю — справді шкільний учитель. Тільки, як він каже, з школи його вигнали невігласи та дурепи, котрі не розуміють сучасних прогресивних методів підліткового виховання. Звати його Василь Драгомир, він сам так сказав.

— Родич? — запитала Оксана.

— Якщо йому вірити — один із прямих нащадків Зенона Драгомира. Той самий нащадок по чоловічій лінії, якому несправедливо не перейшла в спадок дорогоцінна срібна табакерка. Тепер учитель Драгомир хоче її вкрасти.

— Нічого собі! — вигукнув Денис. — І треба було такий город городити? Пішов — і вкрав, що може бути простіше?

— Не скажи, — заперечив Максим. — Він сам мені признався, як на духу, довіру так виказував. Подружжя Нагорняків — скромні пенсіонери. З квартири вдвох майже не виходять, удома постійно хтось є. Єдиний виняток — концерти чи опера. У цю п'ятницю, тобто — післязавтра, Драгомир пошле їм квитки в філармонію. Він уже давно придумав, як це зробити — щось типу благодійного подарунку родині призабутого композитора. Причому квитки дорогі будуть, а в певний час по Нагорняків під'їде спеціально замовлене таксі. Воно ж забере їх після концерту додому. Все це, аби ви знали, буде оплачене вчителем з так званих боягузівських членських внесків.

— Він це теж тобі розказав? — недовірливо запитала Мавка.

— Не такий уже вчитель і дурний — повністю карти розкривати. Але я по дорозі помізкував — іншого висновку просто не напрошується. Де б Драгомир ще гроші взяв? Срібна табакерка, так собі думаю, йому теж не на добру пам'ять потрібна. Срібло, звісно, дешевше за золото. Але срібло — раз, італійська робота — два, антикварна річ — три, дарчий напис на фамільній реліквії — чотири, подарунок друга графа Потоцького — п'ять. Усе це вкупі робить срібну табакерку дуже цінною.

— Ну, а твоя яка роль? — нетерпеливився Денис.

— Подолати свій страх. Залізти через кватирку до квартири Нагорняків, поки хазяїв не буде.

Відчинити двері зсередини — замок там досить простий. Учитель каже — треба тільки ручку повернути. Потім він сам зайде, візьме табакерку — і все. Нагорняки не відразу побачать пропажу. Слідів пограбування так само не буде. Я ж позбудуся страху, вчитель обіцяв. Для такого завдання дівчатка не годяться. Ти, Олю, полізла б через кватирку в чужу квартиру?

— Ніколи в житті! — щиро вигукнула вона.

— Бачиш! А хлопець на це швидше поведеться. Тут же не просто проникнення в чужу квартиру. Тут — ціла пригода, ще й довкола таємничої спадщини. Підступні родичі, законний спадкоємець, поновлення справедливості, сміливі вчинки — що може бути цікавішим та благороднішим? Комусь ще щось не зрозуміло?

— Мені! — озвалася Оксана. — Що ти збираєшся робити далі? І що робити нам?

— Я полізу в кватирку, — миттєво відповів Максим. — А вам... Для вас теж знайдеться робота для подолання страху.

Глава 15

Останній ривок

План дій обговорювали упродовж наступного дня так старанно, що врешті-решт почали провадити розмову по колу, і Біланові це набридло.

Він попросив у Мавки аркуш паперу, сів за робочий стіл її дідуся, написав по пунктах, що кому треба робити, і на цьому попросив розмови припинити. Краще за той час, що лишився, місто подивитися. Бо за цими всіма пригодами головних цікавинок гості так і не побачать.

А в п'ятницю під вечір вся компанія, пообіцявши пані Любі повернутися вчасно, вийшла з дому, і далі вже всі діяли за розробленим планом. Максим пішов наперед, бо чомусь вирішив раптом — хитрий учитель може придумати стежити за ним. Ще вчора Мавка і Оля показали іншим потрібну вулицю, на якій жило подружжя Нагорняків. Потрібний будинок теж знайшли, навіть потрібне вікно побачили — на другому поверсі, у двір виходить.

Тепер, наблизившись до будинку, Максим зайшов у найближче підворіття, притулився спиною до холодної стіни, визирнув. Недовго чекав — таксі приїхало за двадцять сьома, літнє подружжя вийшло з під'їзду, чоловік галантно допоміг жінці сісти в авто, вмостився сам. Щойно машина рушила, Білан вибіг зі свого сховку.

Як і обіцяв учитель, під стіною лежала невеличка драбина. Дивно — ще вчора її тут не було. Отже, якимось чином він приніс її сюди сьогодні. Та ще й так, аби ніхто на нього уваги не звернув. Вулиця для подібної справи дуже пасує: тиха, крамниць мало, майже глуха, тут і вдень мало хто ходить. А залазити у вікно треба взагалі з дворика.

Ідеальний час, ідеальне місце, ідеальний план.

Подумавши так, Максим Білан приставив драбину до стіни. Як наказував учитель — таким чином, аби драбина стала збоку від вікна на першому поверсі. Бо з нього хлопця можуть випадково побачити.

Драбина виявилася старенькою і хиталася. Обережно, аби вона не розвалилась, Максим піднявся на рівень підвіконня другого поверху по вузеньких щаблях. Тепер починалося найскладніше для нього — акробатична вправа. Черненко, поза сумнівом, упорався б із таким завданням краще. Та нема ради — треба самому викручуватися. Мало не втулившись у стіну, Білан вдихнув і на видиху відірвав ліву ногу від щаблини, переставивши її на підвіконня. Одночасно ліва рука схопилася за край — вікна.