Опівнічні стежки

Дружньо потиснувши Зарудному руку, Олексій Петрович допитливо глянув на похмуре обличчя лейтенанта і сказав:

– Догадуюсь, що в грубника ви не знайшли нічого істотного?

– Ну, чого ж, знайшов і не будь-що, а чарівну даму, – іронічно буркнув Григорій.

– Яку даму?

Зарудний докладно розповів про свій візит до Висоцької. Василенко задумливо потер підборіддя.

– Так, – сказав він, – дійсно нічого істотного, крім того, що ми взнали про його знайому Гільду.

Зарудний промовчав.

– Ви що ж, думаєте, – вів далі Василенко, – такий досвідчений розвідник, як Діль, легко дасться нам у руки? Діль змушений ховатися від німецької служби безпеки і нашої розвідки, отож мобілізував весь свій розум, всю свою хитрість. Запам'ятайте це, щось ви зразу скисли. А я гадав, що з вас вийде справжній слідчий – мужній, розумний, вольовий, який не розгублюється при тимчасових невдачах. Скажіть чесно – не вірите ви в справу! Що ж, звільнити вас від неї?

Василенко розрахував удар правильно. Зарудний аж стрепенувся.

– Ось що, Олексію Петровичу, – рішуче сказав він, – справу я нікому не віддам. Мені її доручено, і я доведу до кінця. Ну, було, – повагався трохи. Хіба з вами не траплялося такого?

– Оце справжня відповідь! – махнув рукою Василенко. – Ходімо швидше в управління, я покажу вам щось цікаве!

Коли вони зайшли в кабінет Василенка, підполковник розгорнув свій пакунок. То був якийсь журнал і вкладена в нього газета. «Русское слово», – прочитав Зарудний на першій сторінці.

– Ця газетка видавалася тут під час німецької окупації, – сказав Василенко. – Ось фото урочистого прийому в бургомістра з нагоди народження Гітлера, і третій справа – керівник СД оберштурмбанфюрер СС Отто Діль.

Зарудний пильно роздивлявся фото. Струнка худорлява постать у чорному мундирі з багатьма орденами і медалями. Кашкет з високим денцем, зсунутий трохи набік. Вузьке обличчя з рівним довгим носом.

– Я маю повідомлення з Німеччини, – перервав мовчанку Василенко. – Вся родина Діля евакуювалася з Шверіна в Рейнську область. Фотографії його знайти не вдалося. Доведеться використати хоч би це, таке недосконале фото. Добре, що таке маємо. Відомо, що Діль за версту До себе фотографів не підпускав. Це фото єдине, яке зроблене у місті… А тепер, мабуть, вам слід виїхати до Будапешта. Адже у нас ще залишається пан Ференц Фаркаш, голова будівельної фірми, візитну картку якого ми знайшли в паперах Діля.

– Ви не дізнавались про Фаркаша? – спитав Зарудний.

– Пробував. Я дзвонив у Будапешт. Про пана Фаркаша мені не сказали нічого поганого. Комерсант, інженер-будівельник, фірма дісталась йому в спадщину від батька. Досвідчений ділок, дуже любить гроші, але в той же час його вважають чесною і порядною людиною. Отож їдьте в Будапешт, лейтенанте!

6

Весною 1945 року світ нарешті зітхнув вільно, позбувшись коричневої чуми, що багато років лютувала на Європейському континенті. Порушена війною державність ще не набрала своєї законної форми. Кордонів не існувало. Люди всіх національностей: забрані на роботу в Німеччину, визволені з таборів смерті, втікачі, переселенці, військовополонені – всі вони рухалися дорогами Європи, вітаючи бійців Радянської Армії, різномовною хвилею заливаючи міста і села.

Зарудний на трофейному «Оппель-капітані» на третій день дістався до Будапешта. Настрій його значно поліпшився. Крім того, Зарудного супроводили не лише троє автоматників, а й молода перекладачка Олена Павлівна Скаченко, яку в мріях він ласкаво називав Оленкою.

Олена Скаченко у війну була в партизанському загоні в ролі перекладача з німецької мови, а потім перейшла на таку ж посаду в їхнє управління.

Оленка охоче бувала в товаристві Зарудного, але ставилася до нього із зверхньою поблажливістю. Який з цього хлопчака розвідник! Правда, одну справу провів добре, та для справжнього чекіста цього замало!

Залишивши машину і солдатів біля будинку будапештської військової комендатури. Зарудний з Оленкою пішли на адресу, вказану на візитній картці. Певно, тому, що текст картки був написаний строгим готичним шрифтом, Зарудний уявляв собі Фаркаша сухим миршавим дідусем у старомодному сюртуці з вузьким стоячим коміром. А власник будапештської будівельної фірми пан Ференц Фаркаш виявився вельми рухливим низеньким товстунцем у цілком сучасному спортивному костюмі. Його лиса кругла, мов більярдна куля, голова блищала краплинками поту, який він весь час витирав великою шовковою хусткою.

Привітно потиснувши Зарудному руку, мило усміхнувшись Оленці, пан Фаркаш сів у рухоме крісло перед добре відполірованим бюро, запросив гостей сідати і всім своїм виглядом засвідчив готовність служити інтересам відвідувачів.

– От що, пане Фаркаш, – поволі почав Григорій, вирішивши йти на одвертість, – які стосунки зв'язують вас з Ділем, з німцем, на ймення Отто Діль?

– Отто Діль? – на обличчі Фаркаша з'явилось непідробне здивування. – Я вперше чую це прізвище.

– Пригадайте, ми маємо дані, що ви мали справу з цією людиною.

Фаркаш наморщив лоба. Потім підвівся з крісла і вийняв з нижньої шухляди бюро товсту конторську книгу з алфавітним покажчиком.

– Ось тут, – поплескав він рукою по книзі, – записані всі мої клієнти. Пошукаємо, може, я й справді забув, хоч до цього часу не скаржився на пам'ять.

Григорій з хвилюванням стежив за перегортуваними сторінками. Фаркаш нарешті спинився.

– Ось літера «Д». Дейнеке, Дьєрнеї, Дугач, Денкер… Ні, Діля нема. Я ж пам'ятаю! – він згорнув книгу.

– Отже, пан Отто Діль вам зовсім не знайомий? – спитав Зарудний.

– Ні, не знайомий.

Аби щось сказати, лейтенант запитав, чи Фаркаш не мав ніяких ділових зв'язків з містом, з якого вони щойно приїхали.

– Здається, рік тому щось було, – замислившись, відповів Фаркаш і знову заглибився в книгу.

Зарудний з нетерпінням стежив за господарем. Цього разу йому довелося чекати значно довше. Фаркаш перегорнув майже всю книгу, поки нарешті не скрикнув:

– На мою пам'ять, панове, можете сміливо покладатися! Раз я сказав – було, так воно таки було! Ось, будь ласка, пан Карл Шредер з вашого міста уклав зі мною угоду на опорядження його вілли в Сомбателі. А тепер пригадую, який він, той замовник. Такий худий, кістлявий, з моноклем і стеком, у напіввійськовій формі, з вигляду – інтендант, бо справжньої армійської виправки у нього не відчувалося.

– Ви не впізнаєте на цих фотографіях пана Шредера? – спитав Зарудний, розсипаючи на бюро перед Фаркашем кілька фотографій, серед яких було й фото з «Русского слова», знайденого Василенком у публічній бібліотеці.

Фаркаш нахилився над фото.

– Ні, тут Шредера нема, – категорично сказав він, з деяким занепокоєнням поглядаючи на обвішані орденами есесівські мундири, – з такими великими чинами моя фірма ніколи нічого спільного не мала!

– І цей пан вам не знайомий? – Зарудний ткнув просто в Діля.

– Вперше бачу! – обома руками відмахнувся Фаркаш.

Зарудний сховав фотографії і підвівся. Підвелася й Оленка.

– Дякую вам, пане Фаркаш, – сказав Зарудний, надіваючи кашкета. – Пробачте, що ми вас потурбували. Дозвольте лише одне, останнє запитання.

– Будь ласка! – Фаркаш притиснув руки до грудей.

– Коли був у вас Шредер?

– Це можна легко встановити, треба лише підняти угоду, – Фаркаш відімкнув ліву стулку бюро і, покопавшись у паперах, витяг документ. – Ось… Ми уклали угоду 30 березня 1944 року. Він був у мене саме в той час. Пан Шредер хотів, щоб моя фірма опорядила фасад і внутрішні кімнати його вілли в Сомбателі – це маленьке миле місто на австро-угорському кордоні. Він був добрий замовник і платив, не торгуючись.

– Ви швидко виконали всі роботи? – з чемності спитав Зарудний, направляючись до дверей.

– Так, дуже швидко. В середині квітня все було готове, – і вілла «Гільда» стала, як лялечка!

– Вілла «Гільда»! – зупинився Зарудний.

– Еге ж, так звалася вілла пана Шредера, – розгублено сказав Фаркаш, не розуміючи, чому його гість з такою силою повторив ці звичайні слова.