Опівнічні стежки

– Я зроблю все, щоб виправдати ваше довір'я, товаришу генерал, – сказав він твердо.

– Добре, – у голосі Романченка прокинулись веселі нотки. – Ідіть, бажаю успіху.

Коли Зарудний вийшов, генерал обернувся до Василенка.

– Я дивуюся вам, Олексію Петровичу, – почав неквапно він. – Завдання з Москви – така складна справа, а ви пропонуєте доручити її хлопчиськові. Я вже не кажу про те, що супротивник йому не під силу. Старий зубр німецької розвідки, оберштурмбанфюрер СС Отто Діль, і юний лейтенант Зарудний. Нерівні сили!

Василенко ворухнувся в кріслі і попросив дозволу запалити.

– Діль справді досвідченіший і сильніший за Зарудного, – сказав він, глибоко затягуючись, – адже не випадково у німецькій розвідці його охрестили Дияволом.

– Це розвідницький псевдонім Діля?

– Так. Але це не все, – продовжував Василенко. – Диявол ще й у значно вигідніших обставинах. Ми не знаємо, де його шукати, а він, слід гадати, зробив усе, щоб не виявити себе.

– І все ж таки пропонуєте Зарудного?

– І все ж таки Зарудного, Михайле Миколайовичу. Я вірю в цього хлопця. Хоч він і молодий, але в нього є справжня хватка. Він тямущий, всебічно розвинений і любить наше діло, у нього вроджена спостережливість до дрібниць і неабияка здібність аналітично мислити. Згадайте, як зріло він працював у справі Ріхтера. Ви були ним задоволені. Крім того, він досконало володіє німецькою і англійською мовами, і це, я думаю, в наших розшуках стане в пригоді. І ще, – полковник трошки помовчав, – Діль замучив його сестру Валю, вона була нашим зв'язківцем. Хлопець рветься у бій…

– Я не знав цього, – генерал підвівся, підійшов до вікна, поволі обернувся. – Ви майже переконали мене, Олексію Петровичу, – продовжував він, – але досвіду, досвіду йому бракує.

– Досвіду в Зарудного справді малувато, саме тому я не маю наміру залишати лейтенанта без найпильнішої уваги. Нехай веде цю справу, а я контролюватиму його.

– Тоді інша річ, – Романченко підійшов до підполковника. – У вас, Олексію Петровичу, досвіду хоч відбавляй!

– Ех, товаришу генерал, – лагідно усміхнувся Василенко, – досвіду можна набути. Зарудний нас з вами у цьому якщо не випередить, то наздожене напевно, а от молодості його нам не мати ніколи.

Тепле червневе повітря, напоєне пахощами липового цвіту, щедро лилося в кімнату. Легкий вітерець похитував шовкові занавіски на вікнах, куйовдив акуратно зачесане на проділ волосся Василенка і пасував лише перед коротким сивим йоржиком генерала.

Поклавши руку на тверде плече підполковника, Романченко мрійливо дивився на свого товариша, згадуючи спільні бойові діла, поразки, успіхи, – всі чотири роки війни, що увібралися в три орденські планки на бувалому в бувальцях кітелі Василенка.

– Однаково шкода молодості, – промовив Олексій Петрович. – Подивіться, Михайле Михайловичу, гарний же хлопець.

Романченко глянув у вікно. Пругкою ходою Зарудний відходив від під'їзду управління.

– Так, добра зміна, – сказав Романченко. – Що ж, може, й ваша правда. Головне – не залишайте його наодинці з Ділем!

2

Василенко повернувся до себе. Він за звичкою сів у шкіряне крісло і ще раз переглянув зібраний матеріал.

Коли цей обласний центр України був визволений від гітлерівських загарбників, разом з фашистськими військами втекли й діячі військової адміністрації, численні «фюрери» і «ляйтери», комерсанти й авантюристи.

Втік з цією мерзотою на Захід і керівник імперської служби безпеки і СД міста оберштурмбанфюрер СС Отто Діль. Останній раз його бачили у Лотарінгії, але потім, на жаль, сліди губилися. Криваві злочини ката відомі далеко за межами області. Це Діль у перші тижні після приходу фашистів розстріляв у катівнях СД активістів міста. Це Діль знищив у гетто майже все єврейське населення. Це Діль ввів у місті найжорстокіший терор, розстрілюючи сотні й тисячі радянських патріотів. Це Діль спорудив за двадцять кілометрів від міста табір смерті, в якому за півтора року було знищено понад сто тисяч чоловік. За вказівкою Діля патруль стріляв у всіх перехожих після комендантської години, а вдень арештовував за найменшою підозрою. Страхітливі злочини Діля були засвідчені Надзвичайною Державною комісією, створеною урядом СРСР для розслідування злочинів гітлерівських загарбників. Діль підлягав суду.

Увагу наших органів привернуло ще одне. За роки перебування в області Діль створив старанно законспіровану агентурну сітку. Незадовго перед втечею він орієнтував свої шпигунські кадри на тривалу бездіяльність, суворо-пресуворо наказав перейти у глибоке підпілля і не виявляти себе до слушного часу.

Недавно Москва одержала цікаві дані. Стало відомо, що Діль, зашифрувавши свою агентуру, не забув і про себе. Добре розуміючи, що гітлерівський корабель іде на дно, далекоглядний оберштурмбанфюрер вирішив навіки розлучитися з райхом, але зберегти себе для майбутнього. Тому перед втечею з області він завбачливо захопив з каси СД всю готівку разом з конфіскованими цінностями і зник невідомо куди.

Природно було гадати, що Діль, скориставшись можливостями, які мав у своєму розпорядженні, підібрав потрібні документи і затишне місце. Це, звичайно, дуже ускладнювало розшуки злочинця і знижувало шанси на успіх. Проте директива Москви була не лише лаконічною, а й категоричною: знайти Діля! І доручили цю справу саме чекістам області, бо її треба було розпочинати з місцевості, де до останнього часу проживав Діль, – адже саме тут можна натрапити на його слід.

Василенко напружено думав, з чого почати.

Працівники управління, тихенько прочинивши двері і побачивши позу начальника – голова на спинці крісла, руки зчеплені на правому коліні, погляд спрямований на стелю, – навшпиньки відходили. А підполковник думав і думав, аж поки план перших заходів не сформувався у нього остаточно.

3

Ліжко голосно скрипнуло, наче простогнало уві сні, і Зарудний прокинувся.

Погойдувалися портьєри на вікнах, і сусідський кіт шкрябав у кухні по підлозі.

Голосно цокав будильник, відраховуючи третю годину ночі. Зарудний підвівся, увімкнув настільну лампу і нахилився над письмовим столом, де лежав списаний чітким почерком, аркуш паперу. Вгорі великими літерами було виведено: «Діль».

Лейтенант знав Василенка і розумів, що підполковник неодмінно розробить план дій. При цьому Василенко запропонує і йому, Зарудному, висловити свою думку. До цього слід добре підготуватися.

Наступного дня Василенко справді запросив Зарудного до себе.

– Що ж, Гришо, – як завжди, привітно промовив підполковник, – з чого почнемо?

– У мене є дещо, – сказав Зарудний, дістаючи з верхньої кишені складений удвоє аркуш паперу.

– Давайте, – Василенко розгорнув блокнот, що лежав перед ним, і взяв олівець.

– По-перше, треба розшукати фотографію Діля і розіслати її всім армійським відділам, які перебувають нині за кордоном. Може, комусь і відома ця особа!

Василенко схвально кивнув і поставив галочку в блокноті.

– Як будете розшукувати фотокартку? – спитав він.

– Діятиму у двох напрямках, – хутко відповів Зарудний. – За даними Москви, Отто Діль – уродженець Шверіна. Не виключена можливість, що там і зараз проживають його близькі, у яких, напевно, є його фотографія. Я не думаю, що Діль шукатиме сховища у рідних, тим більше в межах Німеччини, але його картка може у них зберегтися.

– Якщо вся родина не втекла на Захід при наближенні радянських військ, – скептично сказав підполковник.

– Можливо. А по-друге, – продовжував Зарудний, – слід поцікавитися архівами СД, які збереглися після швидкої втечі німців. Можливо, знайдеться особиста справа Діля.

– Архівами СД треба зайнятися в першу чергу, – друга галочка з'явилася в блокнот підполковника, – і не просто зайнятися, а дуже уважно їх вивчити. Жодна дрібниця, навіть на перший погляд незначна, не повинні залишитися без пильної уваги. Особливо, якщо ми натрапимо на якісь особисті папери Діля. Я не вірю, що це можливо, але все ж.