Страница 55 из 117
Він пригадав ранкову розмову з комісаром державної безпеки Сенченком, у зв'язку з чим і опинився на цій околиці. «У Берліні, звичайно, врахують, що радянська контррозвідка залишить у Києві добре підготовлених розвідників, і захочуть заздалегідь зробити все, щоб знешкодити їх. Тим важливіше підготуватися як слід. Перевір усе сам, Романе, остання можливість».
І хоча Романа цікавила насамперед група, її явки, зброя, настрій, знання обов'язків, – він не міг не фіксувати у своєму серці загальної картини горя жителів столиці республіки. Кожна мимохідь побачена сценка, навіть випадкова розмова і зустріч клали ще один пекучий рубець на серце… Не було в ці дні в місті людей веселих чи хоча б просто байдужих. Натомість – одвертай гнів і ненависть до ворога, який наближався, біль за рідне місто, інколи страх і розгубленість. Та найчастіше – жорстока рішучість, грізний спокій.
Пригадав, як, шукаючи потрібну людину, потрапив до музею. Блискучий паркет був вкритий пилюкою і попелом, шматками паперу, соломою, дошками і вірьовками. Наче свіжі рани, бовваніли на голих стінах порожні рами від старовинних картин.» Старенький дідусь у сірому халаті ласкаво, мов живої, торкався пальцями плеча мармурової купальниці. Із зверхньою посмішкою дивився на старого кремезний старшина, обвішаний зброєю. Розпалюючи величезну самокрутку, гудів:
– Ніззя, папашо…
– Так у ній же ваги небагато.
– Ні, папашо, машина не гумова… А упакувати ж треба? – Старшина тицьнув йому великий годинник з ґратчастим покриттям. – Часу нема!
Старий, наче вперше побачив військового, підвів очі на старшину. Очі сердито блиснули:
– Тут палити заборонено!
– Що-о? – Старшина онімів від подиву, озирнувся на розгромлений зал. Але дідусь невблаганно пояснив:
– Тут музей.
– Музей?
– Так. Був музей, є і буде! – І знову благально: – Ніяк не можна взяти її? Це ж епоха Ренесансу…
Старшина, ретельно гасячи цигарку, заперечливо хитнув головою.
– А це можна? – Старий показав на гранату.
Старшина перепитав:
– Підірвати хочеш?
– Не зараз, звичайно…
– Замінувати, значить? Це можна. Але не гранатою, – терпляче і навіть якось ласкаво почав пояснювати старшина старикові, який продовжував погладжувати мармур. А потім, співчутливо зітхнувши, повернув до залу і сердито гукнув: – Костенко, до мене! І викинь цигарку, в музеї знаходишся…
… Роман пригадав цю випадково почуту розмову, тепло усміхнувся: «Чудовий старик! Все життя його у цих статуях, а він сьогодні про міну мріє…» І думав ще про одного, до якого прямував зараз. Яка ж його там чекає зустріч? Відомо, що старий Поліщук був колись розкуркулений. У Сибіру поховав дружину й сина. Чи погодиться допомогти чекістам у ризикованій операції? Довго радився з. комісаром, поки одважився розкрити все, що можна, старикові. Якщо вдасться – ой, який же «даруночок» чекає на гітлерівців!
Минувши гайок, Роман на узліссі раптом почув знайомий голос. З-за тину побачив незвичайну картину. На просторому подвір'ї якоїсь установи йшов концерт. Просто на землі розсілися бійці, ополченці, дівчата-зенітниці. Навіть дівчина-оператор звуковловлювача визирнула з вікна автобуса, зсунула навушники. Раптом вловила на собі чийсь погляд, повела очима – і побачила стрункого лейтенанта, який прихилився до паркана. Юнак підморгнув дівчині, вона сердито зиркнула в одвіт, повернулася до співачки. Але Пауль – а це він пробрався на шефський концерт до зенітників! – аніскільки не збентежений… Зараз розсердилася, через годину буде ласкавішою! Він чемно посунувся, даючи місце якомусь цивільному молодикові, що теж хоче послухати спів. А Роман подякувавши Паулеві, прислухався до знайомої арії.
Чудово співає Оксана Отрадна! Зникли кущі бузку, біля яких вона стоїть, перед очима слухачів спливли стіни старовинної іспанської таверни. І лише акомпаніатор час від часу неспокійно дивиться на небо.
Голос Оксани несподівано тоне в оглушливому витті сирени. Підхоплюються бійці з пілотками в руках, дівчина з автобуса з жалем насовує навушники, ховається у вікні. Розбіглися зенітники до гармат, тільки Оксана лишилася на місці. І вже не тугою про понівечене кохання, а гнівом і ненавистю забринів її голос…
А в небі розгорівся повітряний бій. Навколо кількох німецьких літаків крутиться яструбок. Ось він пірнув униз, потягши за собою димовий шлейф. І точнісінько такий же слід поповз по блакиті за одним із фашистських бомбардувальників…
«… Так ось яка ти, артистко Отрадна», – роздумував через кілька хвилин Роман, йдучи горбатою вуличкою. Він давно знав співачку, а от сьогодні вона, як і всі інші, постала перед ним у зовсім новому світлі… «Яку анкету, яке знайомство порівняєш з кількома хвилинами цього співу на злість ворогові, з цими сльозами? О, це наша, хороша людина!» – формулював для себе враження Роман.
Він знайшов потрібний номер на будинку, якусь мить повагався біля хвіртки, а потім рішуче ступив у садок. Тихенько пройшов стежкою і зупинився за спиною у господаря, який, низько схилившись, порався біля квітки.
Старий підвів очі на чужого, але не здивувався, нічого не сказав, тільки ще ретельні почав знімати паперовий попіл з яскравої троянди. Роман привітався:
– Добридень, Семене Семеновичу! Так, здається, вас?
– Так-так… – не підводячись, сердито відповів той. – Ось палять, палять. А навіщо палити?
– Що? – не зрозумів Роман.
– Папери в установах… Попіл усе місто вкрив. – Старий обережно подув на пелюсток. – Евакуація, хай їй біс!
Роман усміхнувся, уважно подивився на старого, запитав:
– А ви хіба залишаєтесь?
– А куди мені? Старий пень, тут догнию… – Він ніби й лагідно дивиться на Романа, але очі насторожені. – А вам, шановний, що? Розсади треба?
– Ні, я не за розсадою… Ось звідки я. – Роман простягнув старому своє посвідчення. – До вас Дуся вчора не заходила?
– До мене багато хто заходить… І Дуся була.
Роман глянув на годинника.
– Тоді, якщо не заперечуєте, поговоримо.
– Прошу, – гостинно показав старий на домівку.
– Ні, тут не вийде потрібної розмови. Хочу вам дещо показати, Семене Семеновичу. Ходімо, чекає машина.
Старий уважно подивився на нього, підвівся, обтрусив руки.
– Ходімо, шановний…
Вони вийшли на вулицю і мовчки пішли до сірої емки, що примостилася в тіні акації. У машині Семен Семенович мовчав. Не порушив мовчанки і Роман, аж поки не зупинились біля фарбованих, високих – без жодної щілинки! – воріт.
– Прибули, Семене Семеновичу. Це, звичайно, не ваш садок, але варто поглянути…
Повільно йдучи за Романом, Поліщук уважно роздивлявся. Було видно, що густих кущів давно не торкалася рука садівника. Старий не втримався, нагнувся, вміло поправив кущик. Роман озирнувся:
– Подобається? Тут був дитячий садок…
– Воно й видно, – сердито промимрив Поліщук. – Не вміють за квітами доглядати…
На веранду назустріч їм вийшов Дудкін. Роман обернувся до Поліщука.
– Знайомтеся.
– Жорж.
– А це Семен Семенович Поліщук – кращий квітникар міста, кажуть люди… Ось що, Семене Семеновичу. Раніше тут був дитячий садочок, його тепер звідси евакуйовано. А щоб будинок не пустував, ми й вирішили освоїти це господарство…
Поліщук нерозуміюче позирає на чекістів.
– Сюди б, – Роман переглянувся з Жоржем, – квітів побільше, та й фонтан варто відремонтувати… Шкода, басейн не встигнемо обладнати. Кращий у місті сад потрібен!
Очі Семена Семеновича округлюються:
– Це ж для кого таке багатство, шановний? Та ще в такий час?
Роман серйозно пояснює:
– Повернуться дітки – нехай радіють. А не дай бог прийдуть німці, будинок і сад неодмінно мають їм дуже сподобатися…
– А я… Я тут до чого?
– Господар потрібен, умілий і гостинний. А коли вже німці поселяться тут, ми з Жоржем вас знайдемо і дещо попросимо…
Поліщук довго дивиться Романові в очі, потім насуває бриля на лоб.
– Але ж я…
– Ми, Семене Семеновичу, все знаємо, то й довіряємо. Рідну землю треба всім захищати, гуртом.