Опівнічні стежки

Це знову була напівправда, в яку так само легко було повірити, як і відкинути її.

– А чи впевнені ви, пане Богун, що ваш шлях, я б сказала, – найоптимальніший?

«Здається, починається перевірка… А може, вона сказала це щиро?…»

– Складні запитання ставите ви мені, місіс Ірен. Навіть з підтекстом.

– Ні! – різко відказала Ірина. Вона знову була тільки референткою і намагалася переконати в цьому Богуна. – Я особисто вам не вірю. Але то вже моя справа…

– Можете пояснити чому? – у тон їй запитав Сергій.

Ірина справді не могла зрозуміти свого ставлення до цього надрайонного провідника. Спостереження за ним нічого не дало. Богун майже весь час проводив у школі – тільки інколи, повертаючись надвечір додому, робив на машині коло, – щоб потрапити на Вестмінстерський міст, де ліпилися букіністичні крамнички. Він по черзі обійшов їх усі. Запитував найчастіше про ціну того чи іншого видання. Потім сідав у машину, недбало кидав на сидіння придбані книжки і їхав до своєї холостяцької квартири. Знайомств він не заводив, відтак не приймав і гостей. І все-таки Ірина не могла забути того погляду, в якому читалися і напруга, і якийсь дивний інтерес.

Може, він агент – супротивної розвідки? Тоді трохи терпіння й уваги, і Богун неодмінно якось виявить себе. А може, це її саму перевіряють? Ірина знала традиції розвідки цієї країни – зненацька перевіряти своїх працівників. У такому разі її хвилювання безпідставні – ні підозрілих зв'язків, ні фактів.

Кабардіна почала навіть лаяти себе за те, що втратила змогу об'єктивно оцінювати факти і явища, переконувала себе, що все це їй просто здалося. Вона втомилася і таке інше… І зрештою заборонила собі навіть думати про все це. Але ж було, було!…

Після цієї подорожі щось змінилося у стосунках між ними. Поступово зникала стіна. Ірина все частіше почала ловити на собі зацікавлений погляд Богуна. Але то не було цікавістю чоловіка до красивої жінки. Ірина бачила, що Богун про щось напружено розмірковує, зважується на якийсь крок. Вона відчувала це мало не фізично.

Потім напруга спала, і знову все стало на свої місця. Богун остаточно замкнувся в собі. Тільки інколи він наважувався просити Ірину супроводжувати його чи то в кіно, чи просто так – покататись у машині.

З часом Ірина полюбила ці мовчазні прогулянки, коли машина на шаленій швидкості мчала крізь дощову запону або пливла у молочному тумані. Іноді вони говорили про неістотні дрібнички. Але до теми, порушеної під час поїздки до узбережжя, Богун уже не повертався.

Час збирання плодів

До наради у міністра залишалося зовсім небагато часу, а в Ірини ще вистачало роботи. Треба було перевірити завдання, що їх мав дати завтра Террі своїм підопічним. (Цю справу треба контролювати, бо вона не завжди розуміла, якими джерелами користувався майор при розробці завдань. Террі вже занадто знахабнів, відчуваючи скору відставку свого шефа, і активізувався – звичайно, не без підтримки «згори»). А тут ще пошта залишилася зранку нерозібраною. І хоча це могла б зробити і стенографістка Рочестера – симпатична й хитренька Мейбл (Ірина вже знала, що дівчинка – інформатор і її послугами користується заступник міністра), але за традицією, що склалася за роки роботи Ірини у школі, пошту сера Елвіса розбирала тільки вона.

Та як не намагалася Ірина зосередити думки на буденних справах, вони все одно крутилися навколо наступної наради. Нарешті вона остаточно впевнилася, що їй треба подумати, кинула всі справи і вийшла з офісу Рочестера на спокійну і небагатолюдну вдень вулицю.

День був холодний і напрочуд ясний. Густо-синя безодня неба обіцяла скору зиму з її нескінченними туманами, мрякою й ожеледицями. Холодний вітер рвучко шарпав поли легкого пальта, і навіть прискорена хода, що зігрівала, не могла відволікти від думок. Ірина спіймала себе на тому, що прикидає, куди б сховатися від холоду, і завернула у невеличке кафе неподалік від Рочестерової контори. У час ленчу тут збиралися секретарки, стенографістки, молодші клерки численних фірм і контор цієї ділової вулиці, гарненькі продавщиці дрібних крамничок. Але до перерви лишалося ще багато часу, й Ірина вирішила, що тут їй ніщо не завадить побути на самоті.

Раптом вона чомусь пригадала той вечір у родовому замку лорда Ессекса, куди її було запрошено разом з Рочестером. Укладена ними угода про те, щоб молодчики з інституту соціологічних досліджень, заснованого висококордонним шпигуном, проходили виучку в розвідувальних школах, виявилася лише поодиноким актом у цілому ланцюгу більш серйозних, спрямованих урядом на розгортання «холодної війни» проти всього соціалістичного табору.

Ірина тоді вчасно підкинула ідею інтенсифікації роботи відділу за рахунок Ессексових грошей (адже слід було рятувати сера Елвіса від благородного гніву його хазяїв). З того часу, коли Черчілль виступив з промовою у Фултоні і офіційно проголосив початок «холодної війни» проти Радянського Союзу і країн соціалізму, відбулося чимало змін. Тепер мало не при кожному приватному коледжі (а при державних університетах і поготів!) працювали школи по вивченню слов'янських та східноєвропейських проблем, російські, східноєвропейські та середньоазіатські дослідницькі центри, різного гатунку націоналістичної асоціації, які «вивчали» радянську економічну та суспільно-політичну систему. Працювали ці школи і центри за прямими вказівками англійського уряду та ІС (англійської розвідки) і на його кошти. Чудасія, та й годі! – Ірина тепер сама платила чималі гроші цим молодчикам. За час, що минув після фултонівської промови Черчілля, політика «холодної війни» стала більш відвертою і вже перестала прикриватися «ініціативою приватних осіб», перетворившись на державну політику. Більше того, вона перестала бути прерогативою лише однієї країни, а стала кровною справою всіх країн імперіалістичного табору.

Цей свій висновок Ірина могла підтвердити незаперечними даними. Ще до загибелі Мальцева вона передала адресу ряду «шкіл» і «центрів», прізвища їхніх керівників і найбільш серйозних працівників, які розробляли і проводили ідеологічні диверсійні акції та цілі кампанії. Так-так, саме ідеологічні, бо після блискучої перемоги радянської зброї над гітлерівським фашизмом з Країною Рад стало небезпечно розмовляти тільки з позиції сили? Совєти могли вже дати здачі!

Взагалі ж радянологія – ця псевдонаука про «червону Росію» – виникла ще в ті часи, коли тільки-но перемогла Жовтнева революція. Але після другої світової війни вона розквітла пишним цвітом і стала головним знаряддям антикомунізму.

«Я все-таки молодець, недарма їла рочестерівський хліб, – подумки похвалила себе Ірина. – Такі висновки не гріх передати своїм. Ох, Мальцев, Мальцев! А може, повернутися з ними додому…»

Ірина глянула на годинник і жахнулася: за годину вона мала сидіти у приймальні міністра, а їй хотілося зробити хоча б найважливіше з того, що назбиралося зранку.

Вона залишила на столику кілька пенсів за так і не випиту каву й енергійно пішла до виходу.

* * *

У приймальні міністра, на превеликий подив Ірини, було небагатолюдно: окрім неї і полковника Рочестера, тут зібралося кілька начальників інших підрозділів, які в основному займалися ідеологічною роботою, два-три представники найбільших мозкових центрів, що заправляли розробкою філософських обгрунтувань радянології; і (що вже зовсім здивувало Ірину, бо міністр не любив зайвого шуму) директор радіокомпанії містер Норт, якого вона кілька разів бачила на світських прийомах.

Амадей Норт походив із старовинної австрійської сім'ї і вважався у світі чужаком, який примусив – у буквальному розумінні цього слова, – примусив слухати себе. Після другої світової війни, на якій поводив себе геройськи і тим звернув на себе увагу, прийшов він до радіокомпанії з наміром перебудувати всю її роботу – і перебудував. А гроші і сімейні зв'язки забезпечили йому посаду директора. Старий директор вийшов уже на той час на пенсію.