Опівнічні стежки

– Завдання Чигрина залишається тим самим: доставити пошту від Утяя особисто Беню. До того ж йому необхідно буде завоювати його довір'я – настільки, щоб Бень був під постійним наглядом наших польських товаришів. Отже, треба вивчити його оточення, спосіб життя, методи роботи, вийти на інші лінії зв'язку, окрім тієї стежки, якою Богун піде сам, а головне – виявити зв'язки Беня з іноземними розвідками, плани останніх у розвитку шпигунської діяльності проти нашої країни, дізнатися про підготовку шпигунів та засоби їх закиду на територію СРСР. Все це, звичайно, в залежності від обставин. І якщо Чигрину вдасться, окрім основного – виявити і заблокувати Беня, ще щось з того, що я перелічив, будемо вважати, що операція йде успішно.

Полковник Василенко виструнчився перед генералом.

– Все зрозумів, Віталію Романовичу. Я впевнений у Сергієві – він докладе максимум зусиль.

Голоси обох звучали урочисто й суворо. Адже вони відправляли товариша у самісіньке пекло.

Перемога

Через невелике віконце у камеру вливався потік сонячного світла, відбивався від свіжопобілених стін так, що на них боляче було дивитись. Романівський ходив по камері, лягав на вузьке ліжко, відвернувшись до стіни, щільно заплющував очі, але перед ним знову поставала все та ж сліпучо-біла поверхня, що дратувала до нестями, і, здавалося, від цього ще більше боліло у правій скроні. Утяй, не витримавши, засвітив сигнальну лампочку. За хвилину двері відчинилися, і на порозі мовчки став охоронець.

– Лікаря б мені… – глухо попросив він і знову відвернувся до стіни.

– Мабуть, знову підскочив тиск? – Чорнявий ескулап загорнув рукав сорочки і почав швидко й енергійно натискувати на грушу. – Ого! Недарма болить…

– Скільки? – коротко запитав Романівський, не розплющуючи повіки.

Лікар зітхнув, але нічого не відповів. Сів до столика і почав записувати щось у блокноті.

– Вип'єте оце перед сном і на ранок, а зараз до вас прийде медсестра і зробить укол. – Лікар почав збирати своє майно. – Після цього постарайтеся заснути. І поменше хвилювань.

Утяй скептично хмикнув, а потім попросив:

– Якщо можна, нехай завісять вікно: світла дуже багато…

– Добре, я скажу. – І лікар вийшов з камери.

Біль розколював голову навпіл, і Утяй знову забігав із кутка в куток.

«Поменше хвилювань, ач, який розумний! – роздратовано думав він. – Тут можна і розум втратити, а він…»

Як же все це сталося? Романівський і досі не міг збагнути. Потрапили до чекістів так просто, немов до тещі у гості… Зайшли до схрону, ледь привіталися… – і незчулися, як. всі троє сиділи вже на земляній підлозі, обеззброєні і з відірваними комірцями. Утяй згадав, як скрипів зубами і плакав від люті Німий, яке кам'яне обличчя було у Булася і як він сам раптом відчув страшну втому.

Ясно як білий день, що на них там уже чекали. Очевидно, така сама доля спіткала не одного, мабуть, їхнього попередника, який ішов до оунівців… Та й справді, досить! Чи є те підпілля взагалі, якщо він, Романівський, так просто міг провалитися? А може, це тільки страшний збіг обставин, і йому просто не пощастило дістатися до своїх? Ні, не треба бути наївною людиною. Операція по захвату їхньої групи була підготовлена заздалегідь, – це видно з усього, – і проведена блискуче. Тоді хто ж міг виказати? Зрадник сидить там, у проводі, чи вже хтось із місцевих, хто мав зустрічати, постарався? О, якби він міг відповісти собі на ці та багато інших запитань!

Але Утяй не знаходив відповіді і скаженів від безпорадності, відчуваючи себе найнещаснішою людиною на світі. Він не звик потрапляти в залежність від зовнішніх обставин! Людина сильної вдачі, він завжди диктував оточуючим свою волю і домагався всього, чого бажав. Глибоко переконаний у правильності своїх дій і відчуваючи свою силу, ніколи не боявся говорити прямо й відверто…

Зрештою, мабуть, подіяв укол, біль почав улягатися, повіки обважніли, він ліг і заплющив очі. Хтось злегка торкнувся його плеча, він різко крутнувся на ліжку, напружені украй нерви не давали і миті перепочинку, і мало не скрикнув.

– Не лякайтесь! – спокійно промовив чоловік, що сидів біля його ліжка.

Тільки зараз Романівський розгледів у неясному світлі затемненої камери, що то був знайомий йому полковник, і сів, опустивши босі ноги на прохолодну підлогу.

– Я гадав, що ви вже прокинулись, тому й зайшов. Але якщо ви ще погано себе почуваєте…

Утяй покрутив головою, перевіряючи. Від болю у скроні залишилося тільки неприємне відчуття і легке запаморочення.

– Я вже у нормі, – сказав він похмуро. – Вибачте, зараз одягнусь.

– От і добре. То, може, я відчиню вікно… Вже вечоріє, і світло не таке різке, та й дихати буде чим…

З цими словами Василенко підійшов до віконця, відкинув завісу і кілька разів глибоко вдихнув посвіжіле повітря. Потім обернувся до Романівського і став уважно його розглядати.

Перед полковником сиділа людина років сорока – сорока п'яти, з нездоровою синявою під набряклими, трохи виряченими світлими очима на круглому обличчі. Над високим чолом, перерізаним двома глибокими зморшками, куйовдилося темне, з помітною сивиною волосся, яке Утяй старанно пригладжував обома руками. На зріст він був невисокий, але міцної, не схильної до повноти статури. Василенко відзначив і те, що його руки, у порівнянні з тілом, були напрочуд малими і тендітними. Такими ж були і босі ноги, яким в'язень намацував добре-таки збиті і подряпані зверху черевики…

«Мабуть, важкувато було ходити по наших горах», – подумав Василенко і знову відвернувся до вікна, щоб не заважати Романівському збиратися.

Вечоріло. З вікна було видно чотирикутник внутрішнього двору в'язниці. На потемнілому тлі неба чітко вимальовувались рожеві контури хмаринок, підсвічених останніми променями сонця, що вже скотилося за гори.

– Я готовий! – сказав Утяй і попрямував до дверей.

Вийшовши надвір, він не побачив машини, що завжди везла його на допити, і здивовано глянув на Василенка. Той посміхнувся у відповідь і сказав:

– Допиту сьогодні не буде. Пропоную вам невелику прогулянку по Львову. Мабуть, давненько не ходили його вулицями…

Романівський скривив різко окреслені губи і процідив:

– А чи не пошкодуєте потім?

– Ні, – іронічно всміхнувшись, відповів полковник. – Не думаю, що з вами може щось трапитись.

– Я думаю, – похнюпився Утяй, – оточили з усіх боків…

– Нічого подібного! – заперечив Василенко. – Самі можете впевнитись у цьому, коли вийдемо за ворота. Я просто знаю, як ви погано почуваєте себе, і подумав, що прогулянка пішки вам не завадить.

– Для поліпшення мого здоров'я вистачить і прогулянки по двору в'язниці, – рішуче відрубав Романівський. – Мені не потрібна демонстрація вашої сили і довіри.

Василенко уважно подивився на нього, застебнув комір сорочки, акуратно розправив її на широких плечах і тихо сказав:

– Не будьте дитиною. Пропоную вам сьогодні вечір однозначних дій і висловлювань.

– Тобто?

– Ну, скажімо, так: якщо я щось скажу або зроблю, то ви не будете думати, що я переслідую цим якусь мету.

Романівський подумав, хмикнув і погодився.

– От і чудово! – проказав Василенко. – Значить, ви йдете гуляти, якщо вас влаштовує моє товариство?

– Влаштовує, влаштовує… – буркнув Утяй. – Тільки не знаю, навіщо це вам потрібно.

Вони довго ходили вулицями. Романівський з погано прихованою цікавістю розглядав вітрини магазинів, афіші, довго стояв перед входом до університету, споглядав, як із величезного будинку вибігають із зошитами і книжками під пахвою меткі першокурсники, як солідно тримають свої портфелі студенти старших курсів. Якраз, була пора прийому документів до університету, і біля великого щита з вивішеними на ньому умовами прийому юрмилося особливо багато молоді. Утяй ледь пробився наперед, довго вивчав написане.

– Пустіть, дядьку! – пискнуло чорняве дівча за його спиною. – Вам уже пізно сюди вступати…