Полонені Барсової ущелини

Полонені Барсової ущелини набули багато досвіду в своїх підземних подорожах, однак несвідомий страх все ж мимоволі сковував їхні серця.

Та й справді, похід на барса — це не жарт. Адже зараз вони могли зустріти звіра. Всі інші гроти були вже оглянуті.

Гагік був незвичайно серйозний, Саркіс ішов не кваплячись, трохи відставав, а Шушик, вглядаючись в обличчя товаришів, намагалася зрозуміти, чи велика небезпека чекає на них.

Тільки Ашот ішов уперед, безтурботно посвистуючи, намагаючись показати, що ніякої небезпеки немає і що взагалі для нього все це дрібниці.

Незабаром на розкиданих повсюди кістках з’явилися сліди крові, і мандрівникам стало ще страшніше. Зосереджено, мовчки йшли вони цими слідами.

Ашот освітив стіни печери, долівку, скерував полум’я смолоскипа вправо і, раптом здригнувшись, відскочив назад. В одній з ніш блиснула плямиста шкура барса…

— Відступіть! — гукнув він.

Хлопці припали до стіни печери. В червонуватому світлі смолоскипів шкура барса палала пурпуром, ніби золототканна королівська мантія, кинута під стіну печери.

Барс повільно підвів голову і важким поглядом каламутних очей подивився на непрошених гостей. Якби життя не згасло в ньому, очі його світилися б холодним фосфоричним блиском, характерним для всіх звірів з родини котячих.

Ашот зрозумів, що барсу лишилось жити лічені години.

— Не тікайте… Він здихає… — прошепотів хлопець.

Проте барс поступово повертався до життя. В ньому почали прокидатися згасаючі сили. Ось він поворушив вусами, підняв тремтячу верхню губу, оголивши свої страшні ікла. Мороз пробіг по спинах мандрівників.

Печера їв цьому місці була досить широка, і вони відійшли далі від звіра.

Тремтячими руками хлопці стискували свої списи, а Шушик інстинктивно підняла з землі камінь… Усі напружено чекали, що скаже Ашот.

— Не бійтеся, — шепотів він, сам добре наляканий і блідий. Хлопець помітив, що, розправляючи кігті і б’ючи довгим хвостом об каміння, барс готується до стрибка. Зіщулившись, як кіт, він усім тілом припав до землі, вигнувши спину дугою. Очі ожили й відшукували жертву. З п’яти постатей, що стояли перед ним, він вибирав одну, щоб кинутись саме на неї.

Отут і пригодилися спокій і швидка реакція Ашота. Коли барс напружився, готуючись до стрибка, хлопець раптом пригадав, як на Малайських островах полюють на тигра. Знайшовши звіра, туземці оточують його і, розмахуючи списами, починають швидко танцювати навколо нього. Тигр дивиться і не може вирішити, на кого ж напасти. А люди з криком, галасом усе більше звужують коло і кидають у тигра списами…

І Ашот зараз же вирішив скористатися тактикою малайців.

— Рухайтесь! Рухайтесь, щоб барс не міг вибрати ціль! — крикнув він. — Танцюйте «кочарі»! Асо, грай на сопілці!

Міркувати не було часу. Розгубившись від страху, хлопці несвідомо повторювали за Ашотом усі його рухи, а Асо злякано вигравав щось на своїй сопілці.

Це все могло здатися безглуздим у такий критичний момент. Але барс розгубився. Він не міг вибрати, на кого стрибнути.

Мандрівники побачили, що обрали правильний спосіб самозахисту.

— Звужуйте коло, звужуйте! — командував Ашот.

Звір так розгубився від музики й вогню, який стрибав у руках невідомих істот, що тільки головою мотав.

— Кидайте списи! — крикнув Ашот.

Чотири списи разом злетіли в повітря, а Шушик кинула камінь, який упав біля ніг барса.

Звір став на диби, заревів, потім знову припав на передні лапи. Лише один спис врізався йому в бік. Древко нахилилось до землі і погойдувалось при кожному рухові звіра, завдаючи йому нестерпного болю.

Хлопці лишилися без зброї, тільки Ашот тримав у руках важку палицю, до кінця якої було прив’язано великого каменя.

— Беріть каміння, не бійтеся… І головне, не переставайте рухатись. Не стійте на одному місці!..

Ашот був наче в лихоманці. Кров батька-мисливця кипіла в ньому. Палаючими очима стежив він за кожним рухом звіра і в той же час не випускав з поля зору товаришів, не дозволяючи нікому ні на мить затримуватись на одному місці.

— Сунь йому в пащу кінець своєї палиці, відверни його увагу! — крикнув Ашот, звертаючись до Асо.

Пастух прицілився і всунув у зуби знесиленого барса кінець своєї палиці. Барс схопив її і почав оскаженіло гризти. А Ашот в цей час шмигнув у темний куток печери, підійшов до звіра збоку і з усього розмаху вдарив по голові своїм важким «молотом».

По тілу звіра пробігла судорога, ноги його сіпнулись, він повернувся на бік і витягнувся.

— Бачили, що зробив цей хлопець? — захоплено закричав Гагік, кулаком б’ючи себе в груди. — Стривайте, я теж як слід угощу хижака!

Він підняв сокиру пустельника, щоб ударити барса, але роздумав і відійшов під стіну печери.

— Ще, чого доброго, схопиться та випустить з мене кишки, — пробурмотів він і, піднявши великий камінь, сказав: — Краще здалеку каменем. Відійдіть! Зараз я вб’ю барса…

Але барс більше не реагував ні на каміння, ні на світло. Та й мертвий звір був такий страшний, що довгенько ніхто не наважувався підійти до нього. Знову кинули в нього каміння; звір не ворухнувся.

Нарешті, полонені Барсової ущелини підійшли до барса, потягнули його за хвіст.

— Обережно, не волочіть, попсуєте шкіру. Почекай, витягну списа. Ого, як глибоко врізався… Ти, Саркіс, піднімай за хвіст, а ти Асо, за голову. Гагік, бери за лапи. Шушик, іди вперед і світи нам…

Так гуртом взявши барса, вони ледве винесли свою ношу на сонячне світло. Тут поклали на землю і, радісно посміхаючись, глянули одне на одного. Оце щастя!.. От здивуються люди, коли дізнаються про їх подвиг!

— Зараз, Ашот, я нагороджу тебе медаллю «За перемогу над барсом», — сміючись сказала Шушик, причепивши йому до куртки красивий листочок клена, і обдарувала теплим поглядом.

Ашот запротестував:

— Усім, усім!.. Чому тільки мені?.. — І, засоромившись, поспішив змінити тему розмови: — Хвастатись нічим. Ми заволоділи тим, що вбив ведмідь.

— І зовсім не так! — заперечила Шушик. — Ні ведмідь, ні барс не дались би нам у руки самі — обох ми добули своєю силою.

— Дивіться, яке зауваження!.. Як це розуміти? — запитав Гагік.

— А дуже просто! Коли б Ашот не поставив капкана, то ні цей звір не лежав би тут, ні м’ясо ведмедя не висіло б у нас у печері.

А правильно! Про це навіть сам Ашот не подумав. Капкан відіграв, мабуть, більшу роль, ніж вони думали. Адже звір розлютився від болю, якого завдала йому залізяка, що вп’ялася в ногу. В нормальному стані барс не кинувся б на ведмедя, не був би так сильно поранений у боротьбі з ним і, нарешті, не забрався б здихати в темну печеру.

Знову товариші хвалять Ашота, знову віддають йому перевагу! Вперше з того часу, як вони потрапили в Барсову ущелину, Ашот зашарівся. Ні, таки справедливі в нього товариші…

Ашот пригадав те злополучие таємне голосування і… посміхнувся доброю посмішкою. Адже він завжди пригадував той день з тремтінням. «Гарячий був, товаришів ні за що не мав», — з щирим каяттям подумав Ашот. За кілька днів хлопець, здавалося, виріс.

Так, ці зміни сталися швидко, навіть дуже швидко. Але хіба події, що відбувалися в Барсовій ущелині, не змінювалися з такою ж швидкістю?.. І хіба не завдяки цим подіям з години на годину міцніли, ставали дорослішими, мужніли наші герої?

Ашот підвівся, підійшов до Асо, що білував барса.

— Асо, обережніше знімай шкуру… Саркіс і Шушик тобі допоможуть. А ми з Гагіком підемо в печеру й зберемо списи. Дивись, не порви… Напхаємо її травою, і в нашому шкільному кабінеті природознавства буде справжній барс.

І Ашот рушив у печеру.

— «Не порви!» — повторив Асо. — Коли вона вже й так порвана! Поглянь, Шушик.

— Як думаєш, чиїм це списом? — запитав Гагік, вказавши пальцем собі на груди.

— Судячи з сили удару, безумовно, твоїм, — посміхнулася Шушик. — А цю подряпинку зробив, певно, Ашот… Асо, подивись уважно: два інші списи, здається, зовсім не влучили в звіра. Ось які молодці!