Полонені Барсової ущелини

Він освітив водоймище й зупинився мов укопаний: підземний хід тут замикався…

Побачивши в одній із стін нішу, він сів у ній. Там було не холодно, але хлопцеві стало моторошно. Мабуть, дорослий, мужній чоловік і той не витримав би.

Ашот встав і повернувся до кінця широкого коридора, куди проникало світло. Але й тут уже було темно… Значить, за стінами печери настає вечір…

Хлопець жалібно скрикнув. Було так страшно, що він, мабуть, збожеволів би, якби не покликав на допомогу розум і волю. Треба підбадьоритися, взяти себе в руки!..

Та й чого, справді, він боїться?.. Адже відомо, що ніяких чортів та духів нема і бути не може ніде, навіть у таких темних підземних світах… Чого ж боятися?.. А якщо й блукає тут якийсь божевільний дід, то в цьому нема нічого страшного. Вогонь і сокира є… Ні, дурниці, треба піти назад — не кожний же божевільний нападає на людей.

Так міркував Ашот, намагаючись заспокоїти і підбадьорити себе. Раптом він помітив, що в руках догоряє остання скіпка. За поясом їх теж більше нема. Очевидно, загубив дорогою, а може, непомітно витратив усі.

Страх і розпач знову охопили хлопця. Він зразу ослаб, руки опустились.

Сівши на камінь, Ашот замислився. Лишалось одне: провести тут ніч, а завтра вдень спробувати вийти знайомим ходом. Удень добре! То тут, то там крізь тріщини в печеру проникає світло. Навіть у найтемніших кутках мерехтять смужки світла і додають йому сили. Світло — це життя, надія!

Ашот повернувся до кінця тунелю, до знайомої сухої ніші і влаштувався в ній, згорнувшись клубочком, не випускаючи з рук сокири. Останні скіпки догоріли й згасли. Стало так темно, що не було видно власної руки. Десь однотонно й сумно капала вода. Незважаючи на пережитий страх, а може, саме завдяки йому й цьому однотонному капанню, повіки Ашота помаленьку стулились, і незабаром хлопець заснув міцним сном. І добре, що заснув — сон позбавив його зайвих переживань у цій жахливій тюрмі.

Чи то занадто стомився Ашот, чи ослаб, він довго не прокидався. Іноді хлопець кричав, схоплювався, але, не зовсім прокинувшись, засинав знову важким сном.

Якесь шарудіння розбудило Ашота. Він схопився і, зовсім ще сонний, піднявши сокиру, закричав:

— Геть, а то розколю череп!..

Як виявилось, проте, «череп розколювати» було нікому.

Відігнавши сон, Ашот пригадав усе, що з ним сталося, і знову його охопив страх. Хлопець зробив кілька кроків до ставка, хотів умитись, але вода здавалася такою похмурою й страшкою, що в нього не вистачало духу підійти до неї.

Вдалині мерехтіло світло, що падало з щілини склепіння. Хлопець попрямував до нього невпевненими кроками. Дорогою він трохи заспокоївся. «Мабуть, сонце вже високо піднялося, — подумав він. — Що зараз роблять товариші? Очевидно, полякались, розгубилися… Шушик плаче…» І хлопець відчув докори сумління.

Далекою згадкою було для нього все те, що лишилося за стінами печери, навіть товариші. Тільки бліде обличчя Шушик — у ластовинні, з голубими очима, в яких ніби світилося сонце, з ніжною лагідною посмішкою, — дедалі яскравіше оживало в його уяві. Коли Шушик дивиться знизу, очі її трохи косяться. І це дуже подобалось Ашоту. Тепер, згадуючи її погляд, хлопець відчув тепло на душі. «Піду, жаль їх, — вирішив він. — Цікаво, що робить зараз мій «божевільний пустельник?»

Та не ступив Ашот ще й кількох кроків до печери, звідки вчора чувся регіт, як зверху біля тріщини в склепінні мелькнула якась тінь і хтось сказав досить виразно й чітко: «Сплю, сплю», а потім щось голосно крикнув.

Хлопець з жахом відбіг назад, зачепився за камінь і впав на якусь тріщину в долівці печери. Звідти сильно смерділо чадом. Від цього смороду голова Ашота стала такою важкою, що він ледве встав і, відійшовши трохи вбік, сів на камінь. Усе попливло перед його очима, все перемішалося, запаморочилась голова. Він знепритомнів…

Саме тоді його товариші пройшли найвужчий коридор і, вступивши в простору печеру, уважно оглядали її, сподіваючись знайти сліди Ашота. І раптом у темряві під склепінням фосфорично блиснули чиїсь очі, почувся хрипкий свист.

Усі від страху відступили, тільки Асо спокійно посміхнувся.

— Не бійтеся, це пугач, — і, взявши камінець, жбурнув на птаха.

Пугач беззвучно розправив крила і вилетів у широкий коридор.

Цим коридором хлопці й Шушик вийшли в той світлий куток печери, де Ашот почув слова: «Сплю, сплю». Тут, високо під склепінням, було видно чимало якихось темних цяточок.

— Гагік, твої курочки! — посміхнувся Асо, впізнавши кажанів, що розташувалися тут цілою колонією.

Голос пастуха розбудив кількох маленьких сов. Вони спурхнули з місця й вилетіли в тріщину, що біліла зверху. За кілька кроків від себе хлопці побачили невелике темне озеро, а коли підійшли до нього й підняли смолоскипи, в очі впала якась темна постать, що сиділа збоку біля стіни.

— Ашот! — крикнула Шушик і, помітивши, що він не рухається, безсило присіла коло нього…

— Ашот, Ашот!.. — трусили його за плечі товариші.

Але він не подавав жодних ознак життя.

— Давай віднесемо його в той світлий куток, — сказав Гагік і підняв разом з Асо свого товариша.

— Шушик, Шушик знепритомніла! — злякано крикнув Саркіс.

Асо повернувся і, нахилившись над дівчиною, хотів освітити її обличчя скіпкою, та вогонь одразу погас.

— Дай сюди! — Асо вихопив з рук Саркіса іншу скіпку, але й вона погасла, як тільки Асо наблизив її до землі.

З якоїсь щілини йшов задушливий чад, від якого паморочилось у голові. Не розуміючи, що це за явище, хлопці підняли Шушик і перенесли її в той же широкий куток коридора, де вже лежав Ашот.

Над Ашотом схилився Гагік. Очі його збуджено блищали.

— Дихає! — крикнув він товаришам.

— Справді? — отямилась і Шушик.

— Почекайте, я його розбуджу!.. — І Гагік почав розтирати Ашоту вуха і легенько бити по щоках.

— Що ти робиш? — обурилась Шушик, схопивши його за руку. Вона нахилилась над Ашотом і доторкнулась пальцями до його широкого білого чола.

Нарешті, хлопець розплющив очі, але, глянувши на Шушик туманним поглядом, знову стулив повіки.

— Це я, я, Шушик! — трясла його за плечі дівчина.

Ашот очуняв, трохи підвівся і тихо спитав:

— Де я?

— Ти разом з нами, не турбуйся. Зараз вийдемо на волю.

— Не можу сісти, голова болить… Знайшов вас, чи це мені сниться?!

— Ні, не сниться, але це краще, ніж солодкий сон… — сказав Гагік одвернувшись, щоб приховати сльози радості.

Не минуло й години, як друзі вже сиділи біля вогнища і жваво розмовляли.

Ашот дивився на руді скелі, що золотом горіли на сонці, на Арарат, повитий легеньким туманом, і серце його стискалося від радості. Як світло, як хороше навколо!..

— Ну, тепер ти догнав Камо з Лчавана, — лукаво блиснувши очима, сказала Шушик і підморгнула товаришам.

— Не згадуй Камо, а то він знову схопиться й побіжить у темний світ, — посварився на неї Гагік.

— І справді темний світ, — лагідним і стомленим голосом підтвердив Ашот.

Те, що сталося з ним, здавалось далеким-далеким сном. Хлопець був щасливий, що в цьому чудовому світі він знову не сам, поруч-вірні друзі…

— Знаєте, як було страшно! — сказав він. — Признаюсь, що такий страх запав у серце, якого я ніколи не відчував.

На губах у Ашота грала чарівна посмішка, а очі були лагідними й добрими. «Таким він значно приємніший. Не люблю, коли кричить і командує», — подумала Шушик, зустрівшись з ним поглядом.

— Чого ж ти не повернувся? Заблудив? — спитав Саркіс. Він вперше з такою любов’ю і повагою дивився на колишнього свого суперника.

— Я хотів повернутись, але пустельник став мені на дорозі, — сміючись відповів Ашот.

— Який пустельник? Господар нашої печери? — захвилювалась Шушик, злякано підвівши на Ашота блакитні очі.

— Еге ж, наш господар… Мабуть, з глузду з’їхав від самотнього життя… Він реготав у Світлій печері.

— Ти його на власні очі бачив?.. — запитав Асо, якого страшенно злякала така звістка.