Полонені Барсової ущелини

— Ашот! Ашот!

Голосним криком він хотів розвіяти свій страх.

Притискуючи до грудей оберемок гілок, за Саркісом увійшла в печеру й Шушик, весь час натикаючись на кістки.

Нерівне світло смолоскипів танцювало по стінах і відкидало від Саркіса довжелезну тінь. І сам він, худий, високий, скидався на тінь. «Яким він став сміливим!» — дивувалась Шушик, не розуміючи, що не сміливість вела Саркіса вперед, а внутрішній поклик відплатити добром за добро. Це прагнення допомогти комусь він відчував уперше в житті.

Там, де шлях розгалужувався, Саркіс нерішуче зупинився. Куди пішов Ашот — ліворуч чи праворуч?..

— У тебе вогонь гасне… На, візьми нову скіпку, — прошепотіла Шушик. Вона чомусь боялась голосно розмовляти і щоразу, коли Саркіс гукав Ашота, здригалася.

Поки Саркіс брав у Шушик скіпку й намагався розпалити нею свою, погасли обидві.

Спочатку Саркіс і Шушик не могли навіть розгледіти одне одного. Але поступово очі їх звикли до темряви, та й пітьма начебто розсіялась, змінившись на сутінки, R яких ще можна було сяк-так пробиратись.

— Ходімо назад, — злякано прошепотіла Шушик.

Але Саркіс не міг з цим погодитись — він же все-таки мужчина.

— Ні, не знайшовши товариша, ми не маємо права піти звідси… Ходімо праворуч, цим широким проходом, — урочисто оголосив хлопець і рушив уперед, намацуючи ногами дорогу.

Чим далі вони йшли, тим темніше ставало навколо.

Було зрозуміло, що без вогню їм тут робити нічого. Саркіс уперто ступив ще кілька кроків. Та раптом якийсь звук примусив його завмерти на місці. Кіт! Жалібно нявкав кіт!..

Вони прислухалися. Звук повторився — справжнісіньке нявкання, — а за ним інший, теж дуже знайомий: котяче бурчання і… відчайдушний писк миші.

Але чи може бути кішка в цьому підземному світі?

Шушик інстинктивно вхопилася за Саркіса і відчула, що він тремтить.

Знову пролунав писк, звідкись зі стелі печери.

Хлопці підняли голову і побачили… Ні, не кішку і не мишу побачили вони там, а велику круглу голову з круглими фосфоричними очима.

— Ай, ай! — Не своїм голосом закричав Саркіс.

І тут сталося щось дивовижне. Кішка раптово замала крила і, м'яко змахуючи ними, пронеслася у хлопців над головами.

— Сова! — Пробурмотів Саркіс і позадкував. Спотикаючись об каміння, натикаючись на кістки, вони бігли до виходу, і їм здавалося, що з темряви хижо дивляться їм услід страшні істоти.

На повітрі вони набрали скіп і навіть запалили їх, але повернутися в печеру не наважилися. Саркіс, щоправда, знову згадавши про почуття честі, зробив кілька кроків до входу в печеру, але йому було ясно, що Шушик почне кричати, відмовляти його від небезпечного замислу. Саме так і сталося. Шушик закричала, і він повернувся.

— Недобре! Недобре, Шушик, що не даєш мені йти на пошуки Ашота. — В його голосі звучала образа.

— А чи не краще знайти нам Асо і Гагіка і сказати їм? Чи не краще піти в печеру всім разом?

— Гаразд, — неохоче погодився Саркіс.

Піднявшись на верхівку скелі, звідки як на долоні було видно всі ущелини скель і балки, він крикнув, склавши долоні рупором:

— Е-гей! Гагік, Асо!

Хлопці почули його заклик.

— Ідіть, ідіть! — Кричав Саркіс.

— Ашот пішов за звіром і не повернувся. Ідіть! — Зі слізьми пояснила Шушик, коли хлопці наблизилися.

Важким молотом звалилася ця звістка на серця хлопців. Як не повернувся? Значить, звір…

Але ні, їм навіть страшно було додумати до кінця цю жахливу думку.

Схопивши лучини, хлопці кинулися в печеру. Похапцем добралися вони до розгалуження ходів і, не замислюючись, звернули вправо. Хіба не ясно було, що Ашот не міг піти вліво, в цей непроглядний, похмурий, вузький хід?

Вони і далі вибирали найчистіші і широкі розгалуження, не підозрюючи того, що все більше віддаляються від Ашота.

Їхній шлях, мабуть, йшов уздовж правої стіни гори, бо подекуди крізь її ущелини пробивався денне світло. Але йти було важко, тому що хід неухильно піднімався вгору.

— Ашот, Ашо-от! — Час від часу кричали хлопці, потім, напружуючи слух, зупинялися і знову розчаровані йшли вперед.

Тісний хід привів їх в освітлене денним світлом підземне приміщення. Це була простора і дуже висока печера, акуратна, немов викладена руками людини. Сірі камені її стін, здавалося, були спочатку витесані і лише потім один на інший укладені від підлоги до самої стелі. А в кутах височіли колони, теж рівні, навіть гарні. Нагорі вони вигиналися, з'єднувалися кінцями і утворювали величні склепіння.

Це був чудовий підземний храм.

Хлопці зупинилися, в подиві розкривши рот. Хто і навіщо обтесав в глибині гір тисячі кам'яних брил, склав з них ці масивні стіни? Якої напруги сил це коштувало, якої праці!

Звідки було знати цим дітям, які так мало ще бачили і знали, що вони потрапили в нерукотворний храм, створений самою природою. І потужні колони, що підтримують на своїх плечах глибокий купол зали, і гладкі камені стін — все це було складено з кристалічного базальту, і лише ті, хто незнайомий з історією Землі, хто не знає, які етапи проходить вулканічна лава після того, як вона виривається на поверхню, могли наївно вважати, що це справа рук людини.

— Ой, хто це там стогне? — Раптово збліднувши, запитала Шушик.

І вірно: звідкись з дальнього кута печери до них ясно долинули зітхання, хворобливі стогони.

— Ашот, Ашот! — Закричали хлопці. Але відповіді не було.

Минуло кілька важких миттєвостей, і раптом звідти ж, звідки щойно долинали стогони, почувся дитячий плач.

Хлопці з жаху завмерли.

Знову крикнула і заплакала дитина, знову хтось застогнав, потім голосно і важко зітхнув кілька разів. Ніби там, у кутку печери, лежала хвора жінка, а поруч з нею кричала і плакала голодна дитина.

Це було так страшно, що хлопці втекли. Важко дихаючи, вони зупинилися на невеликому майданчику — там, де хід трохи розширювався — і подивилися один на одного. Очі у всіх були повні страху. Здавалося, їх переслідували якісь невидимі духи.

Асо дістав свій ніж і, направляючи в різні боки його відкрите лезо, щось бурмотів по-курдськи; ймовірно, якісь підслухані у бабусі заклинання. Впевненість у тому, що людині з гострою сталлю в руках чорти не можуть заподіяти шкоду, настільки підбадьорила хлопця, що він сказав:

— Ходімо, нічого не бійтеся!

З острахом рушили мандрівники знову в печеру, розмахуючи своїми смолоскипами. Особливого освітлення для дороги не треба було, але багато рухливих вогників, здавалось, оберігали їх від можливої небезпеки. Попереду, виставивши ножа, йшов Асо. Сталь при світлі блищала, і це надавало сміливості хлопцеві.

Ледве вони ступили в печеру, як знову почувся плач.

— Хто ви? — крикнув Гагік. Зараз, без Ашота, він вважав себе «ведучим». — Люди, озовіться!..

Ніякої відповіді…

Підбадьорюючи одне одного, високо піднявши смолоскипи, мандрівники обійшли всю печеру, освітили всі її кутки, але ніде не знайшли ні хворого, ні дитини. Тільки з одної високої колони злетіли дві довговухі сови й безшумно зникли в отворі, що білів під склепінням.

Друзі знову обійшли всі закутки й здивовано переглянулися.

— Чи не здалося це нам? — знизала плечима Шушик.

— Чи в-сі в-ви чули одне й те ж? — запитав Гагік.

— Що саме?

— Стогін хворої і плач дитини?

— Так, так…

— Не могло ж усім почутися?..

Кілька годин проблукали наші герої темними ходами, гротами і печерами цього похмурого підземного лабіринту, поки, нарешті, вибрались на білий світ. Опинившись на вершині скелі, вони здивовано оглянули місцевість.

— Та це ж наша Вівчарня! — вигукнув Асо. — Он, погляньте, і дика вівця нашої Чорнухи!..

Справді, з-за зубчастого виступу скелі видно було голівку вівці з маленькими ріжками, що насторожено стежила за людьми.

Стомлені й розчаровані мандрівники сіли на каміння й задумались. Що робити? Куди йти? Зрозуміло тільки одне: вони вибрали не той шлях, яким ішов Ашот, інакше знайшли б його…