Страница 76 из 90
Коли Асо з оберемком лози зайшов у печеру, дівчина сміючись запитала його:
— Ну, а інші ягнитися не будуть? Який смачний цей сулуг!
— Ні, — посміхнувся Асо. — Одна з них ще дуже молоденька вівця, а другий — баран. Але я завжди присилатиму тобі сулуг з ферми, — додав він.
— Еге, ви тут самопостачанням займаєтесь! — сказав Гагік, заходячи в печеру. — О! Чорнуха-джан? Прийшла нас провідати?..
Вівця злякано форкнула й кинулась до свого маляти.
— Тихше, тихше! — приклавши руку до губів, попередив Асо товаришів, що входили слідом за Гагіком.
Хлопці склали в кутку принесені снопи дикої пшениці і оточили ягня:
— Значить, будем пити молоко?.. Дорогий ти мій братику! — і Гагік, обнявши Асо, закружляв з ним по печері.
— Ні, про молоко й не думайте. Молоко тільки ягняті, жодної краплини не дам вам.
— Чому, джан? Чому Робінзон міг доїти чужу ламу, а ми не можемо доїти вівцю з нашої ферми?..
Асо посміхнувся.
— Якщо будемо добре годувати матір, то зможемо брати в неї півсклянки молока на день, для Шушик…
— От тобі й на! Собача шкура — для Шушик, смачний шматок — для Шушик, тепле місце — теж для Шушик!.. Дуже шкода, що я не народився дівчиною… Що це, сир? Ні, на смак інше: наче смола. Чудова штука!.. Одна хиба — мало! І до шлунку, мабуть, не дійде.
Розділ шістнадцятий
Про те, що напередодні великого бою людина повинна зміцніти фізично й морально
Вранці Гагік дістав глини, зліпив з неї п’ять чашок і поставив їх біля вогню.
— Не думайте, що вони тільки для чаю, — пояснив він. — З них ми й хаш будемо їсти.
Чи то Гагік і справді буїв ненажерою, чи, може, тільки жартував, але через його жарти сталася неприємність.
Цього вечора Ашот збирався розповісти товаришам про будову голови козла. Але Гагікові так захотілося хашу, що вдень, скориставшись з відсутності Ашота, він обсмалив голову, розрубав на дрібні шматки і, склавши в горщик, поставив на вогонь. Лишились тільки роги й частина черепа. Ашот розсердився. Довелося обходитись цим «наочним приладдям».
— Як ти гадаєш, навіщо природа дала козлові такі великі роги? — звернувся Ашот до Гагіка.
— Навіщо? Для того, щоб він міг визвати з твоїх рук шапку.
Шушик пирснула.
— А ще навіщо? — не звертаючи уваги на жарт, запитав Ашот.
— Для того, щоб перемагати своїх суперників-козлів, — уже серйозно відповів Гагік.
— Ще?
Ніхто не знав. Тоді Ашот вирішив розповісти те, що знав.
— Якось мій батько, полюючи, загнав козлів на вершину однієї скелі, — почав він. — Тікати назад вони не могли, боячись потрапити під постріли, а попереду було провалля. І вони кинулись у провалля. Я зрадів, думав — розбились і лежать під скелями, а батько розсердився: «Втекли з наших рук!» Ми глянули з скелі вниз — жодного, всі втекли!.. Питаю батька: «Як же це так? Як вони ніг це переламали?» — «Вони ж не ногами, а головою вниз кидаються», — каже він. Ось гляньте сюди, які товсті й міцні в них роги. Бачите зазубринки? Це від каміння. Як тільки кози побачать, що іншого виходу в них нема, так і кидаються головою вниз. А коли б вони падали на ноги, звичайно, не підвелися б.
— А чого в свійського козла не такі роги? — запитала Шушик.
— Бо наші козли не б’ються і з скелі не кидаються, — відповів Асо.
— А тепер, — вів далі Ашот, — спробуймо довідатись, скільки років було цьому козлові… Шушик, як ти гадаєш?
Величезній тварині з товстою шиєю і майже метровими рогами, на думку Шушик, могло бути років тридцять. Але на всякий випадок вона скинула половину:
— П’ятнадцять.
Асо розсміявся:
— Хіба бувають кози такого віку? Стривай, я зараз полічу кільця на рогах. Одно… два, три… сім, вісім… Вісім років йому було, старий уже…
— Але чого ці кільця йдуть нерівно? Подивіться, — Шушик взяла лінієчку, — це дванадцять сантиметрів, а це, останнє, всього п’ять…
— Почекай, перш ніж відповісти, я поміркую… — Приклавши палець до лоба, Гагік почав думати. — Це пов’язано з харчуванням? — запитав він у Ашота.
— Звичайно.
Хлопці оглянули одне за одним усі кільця на рогах у козла, намагаючись пригадати, яка рослинність була на луках кілька років тому.
До дитинства козла вони, звісно, не дорахувались — хто знає, яке літо було сім років тому!.. Кліматичні зміни останніх років збігалися, проте, з «показниками» козлиних рогів. Відстань між кільцями, що з’являлися в засушливі роки, була коротша, в урожайні — довша.
— Ось яке відкриття ми зробили. Напишемо про це в газету, — пожвавився Ашот, — і наше повідомлення грунтуватиметься на вивченні цих рогів. Шушик, бери олівець…
Вогонь м’яко потріскував, глиняний горщик повільно здригався, і пара розносила м’які, приємні пахощі.
— Може, час покуштувати? — покірливо запитав Гагік.
— Пізно, вже спати час. Ми й так багато шашлику з’їли, а перед сном наїдатися шкодить, — сказав Ашот.
— Пізно?.. В Лондоні о другій годині ночі біфштекс їдять, слово честі! Я в одному журналі вичитав!..
Але Ашот був непохитний.
— Ану, Асо, заспівай нам краще хорошу курдську пісеньку, — звернувся він до пастуха.
І Асо, як завжди відвернувши обличчя в темний куток печери, почав дзвінким голосом:
— Беріване, Беріване!..
Кого кличе ця пісня моя?
Куди стелеться стежка твоя?
Хто стоїть — на чинару схиливсь?
Хто тобі, джан, на стежці тій стрівсь?
Довго і ніжно співав пастушок. Коли він закінчив, Гагік уже випалив на вогні свої чашки і, перед тим як лягти спати, знову почав умовляти Ашота:
— Наші діди завжди їли хаш рано, на світанку…
— А що нам до дідів? Ось як зійде сонце, тоді й будемо їсти, — протестував Ашот.
— Ні, недооцінюєш ти, юначе, досвіду наших предків, — сказав Гагік і, зрозумівши, що нічого не вийде, знову взявся за кошика, якого почав плести вчора.
Не домовляючись, усі заходилися плести кошики. Вони ніби змагалися: кожному хотілося закінчити якнайраніше і зробити якнайкраще.
Першим пролунав переможний вигук Ашота:
— Ну, мій готовий!.. — І він поставив у кутку печери великого, важкого кошика.
Але ніхто не міг плести таких гарних кошиків, як Шушик. Її тоненькі, гнучкі пальці вміли і шити, й добре малювати, і найкраще в класі писати…
З лози різної товщини й різного кольору Шушик сплела такого чудового кошика, оздобленого барвистою смужкою, що найвимогливіші майстри похвалили б її. А про пастуха Дсо і казани нічого. Він стояв, розкривши рота, й зачудовано дивився на роботу дівчини.
— Ми його на виставку пошлемо, — вирішив Ашот.
— Краще подарувати комусь, хто гідний цього, — підморгуючи Шушик і непомітно показуючи на себе пальцем, сказав Гагік.
— Так і я думаю. Я подарую його одному дуже достойному й дуже хорошому товаришеві, — спокійно, урочисто промовила Шушик.
Всі нетерпеливо чекали — хто ж цей товариш?
Звичайно, і Ашот, і Гагік в однаковій мірі могли розраховувати на подарунок. Хіба вони не гідні його?..
Але дівчина не квапилась. Вона підвелася, поправила волосся, що закривало чоло, і, простягнувши кошика Асо, лагідно сказала:
— В нього ти будеш збирати ягоди. Згадуватимеш наші важкі дні, нашу дружбу…
— Браво!.. Я й не думав! — заплескав у долоні Гагік.
А пастух, засоромившись від цього несподіваного знаку поваги й дружби, розгублено бубонів щось по-курдському:
— Заф, заф разіма[29]… Ти моя сестричка, світло моїх очей… — І прикладав до серця свою праву руку, схиляючи голову.
Коротко висловив свої почуття Асо, але саме в такі короткі слова курди вкладають свою вірність, вдячність і задоволення — все те хороше, що відчувають вони до дівчини, яку називають сестрою. За сестру курд може й життя віддати…
29
Велике, велике спасибі (курд.).