Полонені Барсової ущелини

Шушик сиділа біля вогню й сумно дивилась на своє жалюгідне вбрання. Але ж ця суха собача шкура врятувала їй життя!

— Нічого, Шушик, не журися, — сказав Ашот, помітивши поганий настрій дівчини. — Від ведмежого жиру ми ще подужчаємо… Скоро повернемось додому, ти надінеш красиве плаття, підеш у клуб…

— … І танцюватимеш з Асо, — закінчив Гагік.

На обличчі пастуха спалахнула добра, сором’язлива посмішка.

— Ну, ви тут балакайте, а я піду до своїх овець, — сказав він і підвівся.

— Добре, — погодився Ашот, — а ми будемо кошики плести. Без діла не сидітимемо.

Асо попрямував до Вівчарні.

Біля джерела свіжих слідів не було. Отже, здичавілі тварини не наважились перестрибнути через вогнище і сьогодні зовсім не пили води. Але це Асо не турбувало. Набравши в глиняний глечик води, пастух рушив до ущелини, де була Вівчарня. Недалеко від «овечого хліва» він поставив глечик з водою на плоский камінь, а сам повернувся до вогнища й почав грати на сопілці.

Клуби диму, що повільно піднімались від багаття, і звуки сопілки з неймовірною силою вабили овець. Чорнуха мов скам’яніла, почувши звуки, якими скликають овець до водопою. Потім по її тілу пробіг легкий дрож — очевидно, вівця пригадала, як разом з тисячами своїх подруг сходила згори до струмка, що так приємно дзюркотів унизу, в ущелині. А її так мучить спрага!

І під чарівливі звуки Чорнуха повільно підходила до води. Біля глечика вона обережно простягнула вперед морду, потім форкнула, злякавшись чогось, і відійшла. Але вода владно спокушала.

Пересвідчившись, що їй нічого не загрожує, Чорнуха почала пити. Напилась досхочу, потім обернулась і замекала. Мабуть, кликала своїх дітей. А втім, їх не треба було кликати. Старший уже сам підходив до матері, боязко оглядаючись, щоб кожну мить бути готовим до втечі. А маленька вівця так і лишилась у своєму сховищі.

Асо встав і почав повільно підходити до Чорнухи, витягнувши вперед руку. «Прру, прру, прру…»! — видавав він губами звуки, добре знайомі свійським вівцям. Звук цей означав, що в руці у хлопця є сіль — любимі овечі ласощі. Але сіль не спокусила Чорнухи. Вона щодня пила солону джерельну воду.

Цілий день просидів Асо біля вогнища. Цілий день співала його сопілка. Пастух кашляв і говорив сам з собою, щоб поступово привчити тварин до свого голосу, переконати їх, що небезпеки немає. І вівці, нарешті, повірили, що в людини мирні наміри, що від неї їм не буде ніякого зла.

Але досвід, здобутий в суворій боротьбі за існування, вимагав від них обережності.

Надвечір Асо з порожнім глечиком повертався додому. Дорогою він вирішив оглянути верхні тераси, спробував ловити куріпок і, блукаючи ущелиною, в одному відкритому для сонця місці натрапив на за. рості якоїсь колосистої трави.

Розтерши колосок на долоні, хлопець побачив невеличкі продовгуваті зернята. Розжувавши їх, Асо щосили закричав:

— Ашот, Гагік! Пшеницю знайшов, пшеницю! Сюди!

Звістка схвилювала жителів печери. Пшениця?!. Вона була їхньою мрією. Адже людину, що звикла до хліба, не може задовольнити саме тільки м’ясо. «Ми стали справжніми ескімосами», — часто говорив Ашот. Він хотів сказати, що коли ескімоси можуть жити на м’ясі, без хліба, то й вони проживуть. Проте сильний і здоровий хлопець сам страждав без хліба. Від напівсирого шашлику в нього болів живіт. Трохи виручала м’ята, знайдена під вербою, та дикі плоди, особливо шишки мушмули, що завжди зберігалися в Шушик.

— Ідемо-мо-о!.. — гукнув Ашот знизу.

І скоро він, Гагік і Шушик, важко дихаючи, вилізли на гору. За ними повільно плентався Саркіс.

Асо чекав товаришів, стоячи серед колосся. Всі жадібно накинулись на дрібненькі зернята, ледве встигаючи очищати їх від остюків.

— Мої дорогі, ріднесенькі!.. — примовляв Гагік. — Де ж ви були? Ми скучили за вами до смерті…

— Не можна, хлопці! Сире зерно їсти не можна, — спинив їх Ашот.

Оцей ще Ашот! Може замучити своїми правилами та розпорядженнями! Не дає людям жити так, як їм хочеться… Та що ж робити? Дали слово слухатись — заперечувати не доводиться!

Нарвавши колосків, усі повернулись у печеру і тут, біля вогнища, почали м’яти їх, вилущуючи й провіваючи зерно. Потім, зібравши зернята в глиняний горщик, поставили на вогонь підсмажити. Ото була смачна страва!

— От ми й досягли життєвого рівня нашого пустельника, земля йому пером… — напхавши рот, ледве вимовив Гагік. — Цікаво, який же був кінець цього бідолахи?

— Мабуть, помер у печері, а дід нашого ведмедя знайшов його й витяг звідси, — висловив свою думку Ашот.

— Чого ти так думаєш?

— Там у кущах якийсь череп лежить…

— Ой, череп?! — злякано глянула на двері Шушик.

— Ну, годі. Краще поговорімо про щось інше, — втрутився Асо.

Замовкли. Як тільки стихали в печері розмови, кожний поринав у власні невеселі думки. Знову всіх огортав сум. За щоденними турботами про їжу полонені Барсової ущелини забували про все. А тепер, коли їжі начебто вистачить на цілу зиму, думки їхні полинули до рідних, близьких і знайомих. Кожен спробував уявити собі вимріяну зустріч з батьками, коли пощастить вийти з цього кам’яного мішка, і серце стискалося від болю…

Помітивши настрій товаришів, Ашот твердо сказав:

— Завтра нам треба буде назбирати якнайбільше пшениці. М’ясо і сіль у нас є. Коріння малини збере Асо, а по слідах барса підемо післязавтра…

Розділ п’ятнадцятий

Про те, як одна бідолашна тварина стала жертвою своєї материнської любові

Другого дня Асо з нетерпінням і глибоким хвилюванням, яке завжди охоплює пастуха-курда, коли він розшукує зниклу тварину, шукав свою Чорнуху.

У Асо батько пастух, і дід був пастухом, і прадід, і прапрадід. Такі курди. Для них іншого життя, іншої роботи немає. У них навіть прислів’я є: «Якщо хочеш, щоб твій син став людиною, зроби його пастухом».

Закоханий в гори, курд розлучається з ними тільки заради великої любові, любові, здатної на жертви. «Заради тебе я піду на все. Хочеш — кину гори і стану пастухом у вашому задушливому селі», — співає курд вірменській дівчині в одній з пісень.

Спуститися з гір у гарячу Араратську долину?.. Та піти на це можна лише заради коханої. Якщо хочеш покарати курда, примусь його покинути свої любимі гори, вкриті квітами луки, росяні схили.

Отакий і Асо. Шість тижнів минуло, як він розлучився з рідною отарою. А для нього це була вічність. Як може курд так довго не бачити ні овець, ні собак!

Асо знудьгувався за отарами ферми. Він знав, що зараз вівці почали ягнитися; в хлівах топчуться на кволих, нестійких ніжках і тоненько мекають рябенькі ягнята. Ой, коли б хоч Чорнуху приручити! Як би він доглядав її, свою журбу забув би! Цей Ашот зовсім людей не знає! Вівці наверху, на горі, а він його, пастуха, на інші роботи посилає. Та хай йому накажуть залишатись у Вівчарні вдень і вночі, він буде задоволений. Може, й не піймає здичавілу вівцю з ягнятами, зате хоч здалеку побачить їх, почує милі голоси…

На Вівчарні Асо уважно оглянув здалеку всі кутки, всі кущі і витягнув з-за пояса свою сопілку. Скоро з-за кущів сухого чортополоху виглянули. роги. Показалась і маленька овечка, нашорошивши, мов косуля, вуха, кожну мить ладна кинутись тікати. А де ж сама Чорнуха?..

Ло, ло, ло, ло!..

Асо довго грав мелодію, якою скликали овець додому, але Чорнуха не приходила. «А, знаю, в чому справа», — догадався пастух і, підвівшись, рушив прямо до сховища овець.

Тільки-но він зайшов у печеру, як із темряви назустріч йому вискочила Чорнуха і почала стурбовано мекати.

— Знаю, знаю, у тебе ягнятко… — лагідно сказав Асо і навпомацки пішов уперед.

Скоро очі його звикли до півтемряви в печері, почали помічати її непривабливі нерівні стіни.

Чорнуха стурбовано мекала. Не за себе, звісно, боялась вона, а за ту маленьку істоту, яка, певно, зараз лежала в якомусь куточку і злякано тремтіла. Неспокійне мекання матері навівало тривогу. І ягнятко відповідало тоненьким-тоненьким голоском.