Полонені Барсової ущелини

— І де це Асо? Чи не зустрівся з ведмедем? — турбувалася Шушик.

Всі з нетерпінням чекали повернення пастуха — тільки він міг придумати, як спіймати овець.

Нарешті Асо повернувся. Обличчя його сяяло, чорні очі блищали.

— Якщо звірі й водяться в ущелині, то до Чорнухи вони не пройдуть. Он погляньте, — показував задоволений своєю роботою Асо на протилежні скелі.

Праворуч від вершини однієї з них піднімався димок.

— Ну, тепёр, коли вівці заспокоїлись, чи не спробувати нам піймати їх? — запитав Ашот.

Асо помітив у його руці списа й посміхнувся. Він сказав, що так не годиться. Овець треба спершу приручити, привчити вірити людині, не боятися її. А для цього потрібен час.

У хлопців зразу зіпсувався настрій.

— А я сподівався сьогодні ввечері з голови й ніжок зварити суп! — признався Гагік. — Ех. Асо, хіба голодній людині читають проповіді про терпіння?..

— Та що зробиш! Коли це необхідно — можна потерпіти ще кілька днів. Але що тепер їсти?

— Давайте поки що спробуємо козу вбити, — запропонував Ашот. — У період парування кози стають необережними.

— Які б вони не були необережні, все одно до себе не підпустять, — заперечив Асо. — Якщо ми й знайдемо кіз, то хіба що в глибоких ущелинах, де вони ховаються вдень.

— А якщо застанемо в печерах, тоді вони наші, — самовпевнено заявив Ашот і встав.

Узявши списи, сокиру й головешки, хлопці вийшли з печери. Шушик і Саркіс вийшли й собі, сказавши, що хочуть пошукати в кущах ягід.

— Ашот, ти тільки кидай списа так, щоб у вічі не влучити: осліпне, — серйозним тоном сказав Гагік.

— Хто? — насупив брови Ашот.

— То коза ж!.. І чого ти вгору дерешся? Хіба не знаєш, що вниз іти легше?

Спускатися, звісно, було легше, Ашот це знав, але він знав і те, що кіз можна знайти тільки в улоговинах верхніх скель, які закривають Барсову ущелину.

— Ашот, я боюсь! А що коли ведмідь причаївся вгорі за камінням? — прошепотіла Шушик.

Чи від цього попередження, чи то пригадавши, що вони йдуть по свіжому сліду ведмедя, наші герої були пильними. Незабаром вони вийшли на вершину скелі над печерою пустельника і лягли на її «дах», де земля вже висохла. Нечутно пересуваючись, долізли до того місця, звідки добре було видно і нижню частину Барсової ущелини з виноградником, і південні пасма хребта з Диявольською стежкою.

З протилежної тераси виразно долинули сухі звуки бою.

Асо, в якого був дуже гострий зір, стурбовано штовхнув Ашота в бік:

— Твоя шапка!..

Козли то відступали, то знову шалено нападали один на одного. У більшого козла метлялась на рогах хутряна шапка.

Ашот, гірко посміхаючись, похитав головою. Для кого пошили цю шапку, а хто її носить!..

Мандрівники, затамувавши подих, спостерігали бійку козлів, і кожному страшенно хотілося, щоб один із суперників розбив другому череп. Але природа нагородила цих тварин міцними головами, вони чудово витримують щоосени жорстокі бої. Хоч якими дужими були удари, жоден з козлів не зазнав ушкоджень.

Поки козли в запалі билися, а кози паслися, чекаючи на результат бою, небезпека нечутно підкрадалася в Барсову ущелину й нависла над головами тварин. На одному з верхніх карнизів скель блиснула на сонці руда спина величезного кота. Випустивши гострі кігті, барс повис на мить у повітрі і впав на козлів, що в запеклому поєдинку забули про все на світі.

Кози з переляку кинулись до виходу з ущелини, за ними побіг козел з шапкою на рогах. Другий упав — його збив барс.

Не витримавши цього видовища, Шушик скрикнула і відступила назад. Саркіс позеленів. Він хотів закричати, але Ашот закрив йому рота рукою, потягнув назад і штовхнув на другий бік скелі.

— Сиди тут, і ні звуку! — сердито зашепотів він, з досвіду знаючи, що погрози миттю заспокоюють людей слабкої волі.

Припавши до землі і затамувавши подих, Асо, Гагік і Ашот спостерігали поле бою.

Поваливши козла, барс зігнув спину своїй жертві, всадив у горло тварини гострі ікла і, рикаючи й переможно б’ючи об землю довгим хвостом, почав пити теплу кров.

Сховавши голови за кущем, хлопці стежили за огидною трапезою хижака, таємно сподіваючись, що барс залишить і їм щось від своєї здобичі.

Обережність мандрівників була даремною. Барс, і не бачачи хлопців, знав, що вони тут, відчував їх запах, чув їх шепіт. Проте барс належить до тих звірів, які зневажають своїх суперників і навіть у присутності людини здатні робити свої злочини. Зрідка хижак поглядав на кущ, за яким ховалися хлопці, і спокійно насолоджувався своєю жертвою.

Гагік, ледве стримуючи тремтіння щелепи, не міг одірвати очей від козла і в мріях уже смажив шашлик з його печінки. Та хлопець помилився в своїх розрахунках. І барс, і вовк передусім пожирають печінку й серце своєї жертви.

Нарешті звір наситився, ліниво підвівся і, облизуючи вуса, рушив до печер, в одній з яких, очевидно, збирався подрімати.

Вражені хлопці закам’яніли за кущем, боячись поворухнутися.

День був теплий. Швидко танув сніг, котрий уже раз оголюючи південні схили. Хлопці лежали на розігрітому щебені і, коли б не пережитий щойно жах, могли б і задрімати.

Не менше хвилювала їх і здобич барса, що лежала зовсім недалеко. Ось тобі й щастя! Вони вийшли полювати кіз без будь-якої надії знайти їх, і раптом — перед ними величезний козел!

Нарешті Гагік прошепотів на вухо Асо:

— Ану, підведи голову, подивись: козел на місці чи барс забрав його? Підводься, не бійся, я ж з тобою!..

Асо підвівся на коліна і виглянув з-за кущів.

— На місці… Ой Ашот, прилетів орел, хоче з’їсти… Кш… кш!..

Асо жбурнув камінь, і орел неохоче полетів геть.

— Чи не піти нам по залишки козла? — хоробрився Гагік.

Мертвий козел, що лежав так близько, не давав хлопцям спокою. Але Ашот побоювався, що повернеться барс, і тому вагався.

— Барс має такі повадки, як і вовк?.. — запитав Асо. — Вовк, коли наїсться, лягає де-небудь і спить до вечора…

Ашот мовчав. Хлопець і так вважав, що він — причина багатьох нещасть, і боявся нового лиха.

Поступово мандрівники сміливішали й почали говорити голосніше.

— Як собі хочеш, Ашот, а козла ми повинні взяти зараз, — заявив Гагік. — Ідіть і принесіть, поки орли не розтягли, а все інше я беру на себе.

Довго вагалися хлопці, та, нарешті, голод переміг. Перед тим як спуститися вниз. Ашот вирішив вивести Гагіка з незручного становища. Він знав, що хлопцеві, як би він не боявся, самолюбство не дозволить відстати від товаришів.

— Ти, Гагік, іди в печеру, — пошепки сказав він. — Розпаліть там вогонь, поки ми повернемось.

— А як же без мене? — заклопотано спитав Гагік. — А що коли барс повернеться?

— Якось без тебе вправимось, — посміхнувся Ашот.

І Гагік не міг не послухати свого керівника. Він покликав Шушик і Саркіса.

— Ех, ви! Через вас я не можу піти випотрошити барса… Ну, ходімо готувати шампури.

Шушик тихенько засміялася. Ну й Гагік!

З палаючими головешками в руках Ашот і Асо одразу попрямували до виступу, на якому виднілися роги роздертого козла. Звір, як і інші хижаки, з’їв печінку, серце й стегна своєї жертви, а решту залишив на вечерю.

Асо схопив був козла за роги й потяг тушу тварини вниз, але Ашот спинив його.

— Не можна! Барс прийде за нами по сліду, — шепнув він.

Хлопець сокирою відрубав об’їдені хижаком частини і відкинув, а решту — голову, груди й лопатки — взяв собі на плечі. Потім він подав Асо знак, щоб той замітав сліди вогнем і димом.

Вони йшли, час від часу оглядаючись назад. У кожного завмирало серце: чи не повернувся барс? І разом з тим обоє були щасливі: адже вони несли додому половину туші козла. Ашот навіть зігнувся під вагою своєї ноші. Асо старанно замітав сліди. В руках у нього палахкотіла головешка. І це виявилося зовсім не зайвим. Небезпека прийшла, хоч і не з того беку, звідки її чекали.

Не дійшли ще вони до печери пустельника, як зверху долинув грізний рев, і якийсь кудлатий звір, ламаючи кущі, скидаючи сніг і каміння, звалився з урвища вниз. Ведмідь!