Полонені Барсової ущелини

Скелі тут були з вапняку. Стежки на них були схожі здалеку на зморшки старої людини. На одну з таких стежок, яку мисливці називають Диявольською, вийшли юні мандрівники.

— Пусти-но мене вперед, — звернувся Асо до Ашота. — Я лажу по скелях не гірше від кіз.

Але Ашоту не сподобалися слова Асо. Він скоса глянув на нього, мовби говорячи: якщо ти нас поведеш, то навіщо тоді я?.. І він сказав хлопцеві, щоб той краще допомагав Шушик. Дівчина хоч і була спритною, однак бездонна глибина провалля лякала її, і в неї починало паморочитися в голові.

— Не дивись униз! — порадив Ашот і, обернувшись назад, жартома вигукнув: — Не схоже на стежку до батьківської комори, Саркіс? Га?

Але ніхто не відповів на жарт Ашота. Завжди зарозумілий Саркіс мав тепер вигляд побитого щеняти. Проковтнувши образу, він мовчки плентався позаду.

Спуск був важкий, але поки що все йшло успішно. І лише одна цікава пригода, про яку не можна не розповісти, ненадовго затримала юнаків.

Осіннє сонце лагідно гріло скелі. Хоч стояли перші дні листопада, повітря було ще тепле. Хлопці скинули піджаки і несли їх у руках, обережно ступаючи по камінню. Стежка в одному місці зовсім прилягала до скелі, яка праворуч здіймалась високою стіною, а ліворуч обривалася, звисаючи над глибоким проваллям.

І розколини в скелях, і заглибини, які іноді попадалися на шляху, невеликі печери й сама стежка — все було вкрите козячим лайном.

— Це сліди кіз… А оті западини й дірки — їхній притулок, — сказав Асо пошепки.

Він відчував, що дикі кози десь тут близько, і хотів сказати про це товаришам. Та не встиг розкрити рота, як з найближчої печери вискочив великий козел і кинувся прямо на Ашота.

Розминутись не було де. Тварина могла або повернутись у Барсову ущелину, або ж збити з ніг хлопця, що загородив їй дорогу. Козел чомусь вибрав останній шлях. З’явився ж він так несподівано, що в Ашота не лишалось і секунди на роздуми. Виставивши вперед круті роги, козел загрозливо біг до Ашота. Хлопець припав спиною до скелі і, зірвавши з голови шапку, інстинктивно вдарив нею тварину по голові. Один ріг пропоров шапку, і козел, сердито форкнувши й мотнувши головою, натягнув її ще далі. Злякана тварина рвучко стрибнула і з шапкою на голові помчала в гори.

Вдаривши козла, Ашот втратив рівновагу. Ще секунда — і хлопець полетів би сторч головою в провалля. Але Асо міцною рукою вчасно підхопив його і сказав:

— Сядь!.. Заспокойся!..

Ашот сів. Асо замахнувся, було, палицею на козла, але запізнився — той, перестрибуючи з каменя на камінь, зник. Бойнах, вириваючись із рук, шалено гавкав. Асо ледве заспокоїв його.

Небезпека минула. Юні мандрівники опам’ятались і почали голосно сміятися, згадуючи кумедний вигляд козла в шапці. Похитуючи головою, Асо докірливо говорив:

— Чорт з нею, з тією шапкою. А тебе, Ашот, цей клятий козел міг зіпхнути в ущелину… Хіба так рискують? Це ж не свійський козел. Бачив, які в нього роги?

— Плакала твоя шапка за твоєю головою, — спробував звести все на жарт веселий Гагік.

— Моя шапка вилізе йому боком, — зітхнув Ашот.

— Не думаю, — посміхнувся Гагік. — Твоя шапка тільки допоможе козлу: тепер до нього жоден вовк не підійде…

Ашот ніяк не міг заспокоїтись. «Побачивши нас, козел повинен був повернути назад, в ущелину. Адже деякі тварини найбільше бояться людей. Що ж змусило його кинутись прямо на мене? — схвильовано думав хлопець. — Може, позаду був страшніший ворог?..»

Але довго роздумувати не було часу.

— Ну, ходімо вперед, — сказав, нарешті, Ашот.

Чим далі, тим труднішою і небезпечнішою ставала Диявольська стежка.

— Обличчям до стіни.

Так, як я, йдіть. Тільки на стіну й дивіться і тримайтесь один за одного, — наказав Ашот, коли стежка стала зовсім вузенькою. А сам з жахом подумав: «Ну й місце! Напевне, Камо не ходив такими небезпечними шляхами». — І серце Ашота стрепенулося: він мав нагоду довести свою вищість.

В одному місці вода розмила стежку, утворивши в скелі провалля, і Ашот замислено зупинився перед небезпекою. Якби раніше не говорили про сміливість Камо, він, очевидно, повернув би назад. Але тепер, приховавши тривогу, хлопець рішуче стрибнув через урвище.

— О, чудесна прірва: кинешся в неї — і крикнути не встигнеш! — спробував пожартувати Гагік, коли друзі підійшли до провалля.

Асо глузливо глянув на Гагіка:

— Якби коло ваших воріт лежала колода, ти зміг би по ній пройти?

— Ще й як! — весело відповів Гагік.

— Ну, а якщо цю колоду перекинути через річку або через таку ущелину?..

— Страшнувато, — несміливо промовив той.

— Нічого страшного. Тільки забудь про те, що внизу річка чи яма. Ось глянь… — І Асо, не дивлячись вниз, спритно перескочив темне урвище, мов якийсь неглибокий рівчак. — Зрозумів? — спитав він Гагіка з того боку провалля.

— Я зрозумів, але ти ногам моїм поясни!..

Порада Асо справді допомогла друзям подолати страх, і вони, хоч і з великими труднощами, все-таки перескочили провалля. Гагік всю дорогу тільки й думав про те, щоб приховати страх. Не випадково він весь час намагався підбадьорити себе й своїх товаришів жартами:

— Ну, чого ви злякалися? Вузька стежка? Та це ж звичайнісінький асфальтовий тротуар!

В іншому випадку:

— Ашот, дай руку, бо я боюсь, що ти впадеш…

Або:

— Асо, не лякайся, я підтримаю тебе…

А Саркіс, уже не соромлячись своїх шкільних товаришів, плентався позаду майже «на чотирьох». Собі ж на сором, він пересвідчився, що цей пастух набагато спритніший за нього. Саркіс сам собі здавався боягузом. І, втрачаючи з кожним кроком віру в свої сили й мужність, він разом з тим усе більше злився на товаришів, з якими доля примусила його йти в цю чортову Барсову ущелину.

Розділ четвертий

Про те, як природа не врахувала, що юним мандрівникам треба вчасно повернутись додому

— Ось ми і в славетній Барсовій ущелині! — спускаючись зі скелі й ставлячи ногу на спалену сонцем землю, урочисто оголосив Ашот.

— Ур-ра-а! Ну, а де ж кози, про які ти говорив? Приведи їх до мене.

— Потерпи, Гагік, потерпи. Вдень вони ховаються в печерах. Потім, коли піднімемося нагору, покажу. А тепер я вам розповім дещо про саму ущелину. Мені батько розказував, що це найкращий притулок для кіз. Бачите, сюди зовсім не можуть дістатися вовки. А чому?

— Тому, що у вовка немає рук, щоб лазити по камінню… — перебив його Гагік.

— А ведмеді? — втрутилася Шушик.

— Ну, ведмідь і на дерево видереться… А від вовків кози лише тут почувають себе безпечно, — вів далі Ашот. — У них копитця внизу вкриті чимсь таким м’яким та липучим, наче гумка, і їм дуже легко видряпатися сюди…

— А ти бачив? — пильно заглянувши в очі Ашоту, спитала Шушик.

— Звісно, бачив! Якось батько приніс убиту дику козу і показав мені її копитця.

Посідавши на каміння, мандрівники з цікавістю розглядали ущелину, в якій бував раз чи два відомий мисливець Арам з своїми приятелями.

З трьох боків ущелину оточували високі руді скелі, що нагадували своїм похмурим виглядом вежі та зубчасті стіни середньовічної фортеці Спереду ущелина була відкрита, і звідси легко було стрибнути прямо в пащу цього темного провалля. Саме сюди щовесни котили свої бурхливі води гірські струмки. З тріщин скелястих гір тяглися вгору маленькі кучеряві ялинки, колючий чагарник і криві деревця, які ростуть лише на безводних Землях. Ці деревця стійко витримували всі бурі й вітри, їхнє сильне, цупке коріння пробилось глибоко в тріщини кам’янистого грунту і живилося з далеких глибин землі.

Вся Барсова ущелина була вкрита на схилах ковилою та сухим пирієм. Місцями, там, де в землі ще збереглося трохи вологи, пирій виріс такий високий, що Бойнах ховався в ньому з головою.