Страница 5 из 70
– Відмовтесь од цього задуму, це сатанинське озеро, – намагався переконати дітей старий мисливець.
Та Армен і Камо вже попрямували до човна. Грикор, який не раз чув страшні казки від діда Асатура, вагався.
– Якщо я піду, хто буде біля телят? – пробував він відмовитись.
– Он іде пастух, – махнув Армен рукою в бік стежки, що вела до села.
– О! Якраз вчасно, – удавано зрадів Грикор.
Діти сіли в човен і, придержуючи човна, чекали Грикора, а він канючив у діда качку на шашлик:
– Чи не дав би ти нам, дідусю, селезня?
– Візьми, візьми, – сказав дід, – ти тільки про їжу й думаєш!
Слідом за всіма у човен плигнув Чамбар.
Дід Асатур, стоячи на березі, перехрестив дітей і щось забубонів собі під ніс.
– Ну, тепер ніякий диявол нас не здолає, – спробував пожартувати Грикор.
Човен тихо рушив.
Діти посміхнулися, але відчуття страху непомітно прокрадалося у їхні серця. Не боявся лише п’ятий учасник експедиції – Чамбар. Висунувши язика, він скавучав і нетерпляче рвався вперед, думаючи, мабуть, що їде на полювання.
Дід Асатур, затуливши долонею очі від сонця, довго дивився услід човнові, що плив у глибини Гіллі.
Дзвінким хрусталем розляглися ясні дитячі голоси в оповитому спокоєм севанському ранку. Діти заспівали «Гімн юних натуралістів села Лчаван», який склав Армен.
Гей, юннате, годі спать,
У похід пора рушать!
Ждуть нас зарості густі
Понад озером Гіллі.
Хвиля в берег б’є без впину,
Таємниці сплять на дні,
Чути рев з глибин звіриний
Серед озера Гіллі.
Забобонам ми не вірим,
Наша сила – у знанні,
Весла юних комсомольців
Збудять озеро Гіллі!
– Не діти, а справжні левенята!… – бубонів дід Асатур, хитаючи головою.
В його очах світилася лагідна, тепла усмішка. Старому подобалась хоробрість дітей і їхня любов до природи, яку він сам так щиро любив. Адже ж недаремно він був мисливцем…
У КАЗКОВОМУ МІСТІ
– Армене, стеж по карті. По ній ми попливемо і назад повернемось, – сказав Камо. – Але, мабуть, треба й позначки по дорозі робити, бо тут можна й з картою заблудитися.
Камо і Грикор гребли. Армен розгорнув карту і, дивлячись у неї, правив кермом. Береги озера вкривали густі очеретяні зарості, і людині, яка вперше потрапила сюди, могло здатися, що це і є все Гіллі. А це був лише один із багатьох басейнів цього дивного озера.
Ось човен начебто підійшов до берега, але за густим очеретом, як за стіною сусіднього двору, чути шум водяних птахів, шелест їхніх крил і плюскіт води.
Озеро, по якому плив човен, було не більше кілометра кругом.
– Шкода! – промовила Асмік. – Я думала, ми довго будемо плисти, а воно треба назад, так?
– Ні, тут Гіллі не кінчається, а тільки починається, – підняв голову Армен. – Ось поглянь, скільки таких озер на карті. Гіллі з них і складається.
– Ми попливемо вздовж берега – з його східного боку повинен бути прохід у другий басейн, – сказав Армен.
Камо і Грикор знову взялися за весла, і човен повільно поплив уздовж жовто-зеленого берега.
Зелена стіна, здавалось, не мала кінця-краю. Але враз у ній відкрився наче вхід, і Камо повів човен у вузьку протоку. По обидва боки входу природною загорожею підіймався високий очерет.
В цьому коридорі-протоці було так вузько, що хлопчикам важко було гребти. Ставши на середині човна, Камо працював одним веслом, поперемінно загрібаючи воду то зліва, то справа.
Верхівки очерету зійшлись і утворили над протокою арку, що не пропускала сонячного проміння, і вода тут здавалася чорною, як чавун. Але ось коридор звернув ліворуч, і діти побачили інше озеро.
Це озеро було меншим, ніж перше, але таке ж сонячне, ясне… Срібна поверхня його, в рамці яскравих золотисто-смарагдових зарослів, була вкрита зграями птахів.
Гуси, качки, гагари та інші птахи, що заволоділи озером, побачивши човен, сполошились і з гелготанням знялися над водою. Повітря сповнилося шумом крил.
Чамбар не втерпів. Він скочив, шаленим гавканням виявляючи свою радість, і довго не міг заспокоїтися, скімлячи і облизуючи губи червоним язиком.
– Яке чудесне озеро! – вигукнула Асмік. – Гляньте-но тільки, яке ж воно красиве!
– Так! – сказав Грикор, жадібно поглядаючи на очерет, що кишів дичиною, і ковтаючи слину: – Скільки тут смачного!… – пожартував він.
На середині озера піднімався острівець, зарослий очеретом.
Коли човен підплив до острівця, з його берега шмигнула і сховалася у воді видра, що вигрівалася на сонці.
– Ех, якби дідусева рушниця була зараз зі мною! – з сумом зітхнув Камо.
– Куди ви гребете? Треба на той бік, вихід мусить бути там, – сказав Армен.
Вихід виявився протокою ще темнішою і тіснішою, ніж перша. Гребти було неможливо.
– Пливімо назад, – сказала Асмік, боязко поглядаючи на похмуру воду протоки, що здавалась пробитим у горі тунелем.
– Ні, що б там не було, треба пройти, – відповів Армен і додав: – Тут ми навіть швидше пропливемо, ніж на веслах. Беріться за очерет, тягніть його до себе… Отак!
Камо і Грикор схопилися за очерет, що ріс обабіч протоки, потягли його до себе, і їхній човен легко ковзнув уперед.
Дитячі серця стислися: куди ж виведе їх цей чорний тунель?
А в протоці ставало дедалі темніше. Шатро, утворене густим листям очерету, було зовсім низьке і торкалося голів дітей, які сиділи в човні. В захищеній од вітрів і сонця воді, в її нерухомому мороці буйно розрослися водорості. Дно протоки наче було покрите товстим темно-зеленим мохнатим килимом, бахрома якого цупко обплутувала ніс і боки човна. Що далі, то вужчою ставала протока, густішими водорості. Човен застряв у них і зупинився. Водорості обплутали його тепер з усіх боків, і здавалося, він уже не зможе вибратися.
– Армене, куди ти завіз нас? – захвилювалася Асмік.
– Їдьмо назад! – вигукнув Грикор.
Діти спробували зрушити човен назад, але він не піддавався, його широка і тупа корма не могла розірвати сплетіння водоростей. Діти зніяковіли.
– Може, вийдемо на берег? – запропонував Армен.
– Ну й затягне нас там! – заперечив Камо. – Суцільна вода, болото… Та й куди податися? Самі озера навколо…
– То що ж, помирати тут з голоду?… Молодці ми будемо! – розсердився Грикор. – Треба просуватися назад.
– Ні, коли вже просуватися, то тільки вперед! – вигукнув Камо і, схопивши весло, почав обрубувати ним водорості перед човном, розкидаючи їх на всі боки.
Взявши друге весло, допомагати Камо заходився і Армен, а Грикор з Асмік обривали водорості руками. Поволі шлях розчищався, і човен повільно, наче черепаха, посунувся вперед. Нарешті, після довгих і важких зусиль, дітям вдалося перемогти водорості, і човен вирвався з похмурої протоки в інше, світле водоймище.
Діти полегшено зітхнули, у них одлягло від серця: неначе з темної в’язниці вирвалися вони на волю.
– Гуси, гуси! – захоплено вигукнула Асмік.
Велика зграя гусей злякано злетіла в повітря, сповнюючи його тривожним гелготанням. Яскраво блиснули на сонці білі крила.
– Ми просто в казкове місто потрапили, з водяними вулицями, – раділа Асмік. – Глянь, глянь, Камо, адже це справжнє місто! Армене, Грикоре, бачите, он майдан, а на ньому – пам’ятник, – показала Асмік на високий кущ очерету, що ріс із води посередині широкої гладіні озера. – А хіба не схожий на фортецю он той острівець з очерету? На вежу не схожий? Ні, це казка, це казка, Камо!…
– Ми запливли в найглухішу частину озера, дивіться, і птахи не бояться нас, – сказав Армен. – Киньте весла, я зроблю знімок.
– Сфотографуй, Армене, і пам’ятник, і фортецю, – просила Асмік.