Таємниця гірського озера

– Армен, це, мабуть, найкоротша річка в світі. Я підрахував – завдовжки вона всього сто двадцять метрів, – сказав Камо товаришеві.

ТАЄМНИЧЕ РЕВІННЯ

– Коли ж ми поїдемо, Армене? – звернувся Камо до товариша. – Карта озера з тобою, а то заблудимо…

– Добре було б, якби дід Асатур погодив ся поїхати з нами, – сказав Армен.

– Дідусь не поїде. Ти ж знаєш, які казки розповідають старі люди про таємниче ревіння на Гіллі.

– Не треба тоді й говорити дідусеві, чого ми їдемо. Скажемо, що на полювання зібрались! А йому нагадай тільки про полювання – і про вішапа[1] забуде. Я вдачу дідусеву добре знаю.

Грикор зігнав телят, повернувся і підсів до діда Асатура. Підійшли до них і Камо з Арменом.

Десь в очеретах крякали качки, хвилі Севану набігали на берег з дивними звуками – цоп-члуп, цоп-члуп…

І серед тисячі звуків озера Гіллі раптом почулося страшне ревіння: «Болт… бо-олт… болт!»

Хлопці принишкли.

– Дідусю, а ти віриш, – почав Камо, підморгуючи товаришам, – що це вішап сердиться?.

– Так люди кажуть… Коли нашій тітці Тарлан вірити, то це дев[2]… А покійний мій кум Мукел запевняв мене, що це білий водяний буйвол… Батько мій розповідав…

Побачивши, як у хлопців тремтять плечі від ледь стримуваного сміху, старий Асатур розсердився:

– Знову смієтеся з мене?… Шибеники!… – Старий похитав головою і пробурмотів: – Ех, що мені робити з цими поганцями.

– А ти чого регочеш? – накинувся він на Грикора. – Якщо твої телята забредуть у посіви, намну тобі вуха, хлопче, не подивлюся, що ти школяр, – бурчав він досить добродушно.

– Дідусю, я вирішив вчитися в зооветеринарному інституті. Закінчу навчання і вирощуватиму в нашому колгоспі чудових телят.

– Непогано зробиш, – сказав дід, пихкаючи люлькою. – Але можна і в природи багато чому навчитися. – І після хвилинної мовчанки звернувся до свого внука:

– Скільки років ти вчишся, Камо?

– Вісім…

– А я шістдесят років читаю книгу природи і кінця-краю їй не бачу. Отак, любий, кожен повинен вивчати природу, із шкільних книг всього не взнаєш.

– Дідусю, все, про що ти читав у книзі природи, написано і в наших шкільних підручниках, – підморгнувши товаришам, сказав Армен.

Дід Асатур, здавалось, образився.

– Як це може бути? – пробурмотів він. – Ну, коли все написано в книгах, то скажи мені, звідки стільки птахів прилітає весною на наше озеро?

– З півдня, з берегів Індійського океану, де вони зимують, – без вагання відповів Армен.

Дід здивовано підняв брови:

– Ну, то скажи, чому в болотяних птахів такі довгі і ноги; і дзьоб? У чаплі і журавля, у бекаса. Чому у бекаса тіло завбільшки з куряче яйце, а ноги довгі, як олівці, і дзьоб такий самий. А ту білу пташину бачите, що стоїть на одній нозі, наче біле опудало?… Ну, скажи – для чого їй така потворна довжина? – дід насмішкувато глянув на хлопчиків.

– Тому, – спокійно відповів Армен, – що ці птахи дістають собі поживу з води, з мулу: черв’яків, рибок, жаб. Якби у них були короткі дзьоби і ноги, то вони б з голоду вимерли.

– Ах ти мій учений! Звідки ти так багато знаєш?

– Про все це давно розповів Дарвін, він життя тварин вивчав, – відповів Камо замість товариша.

«Цей Дарвін був, мабуть, мисливцем», – подумав дід Асатур. Але складати зброю перед Дарвіном не збирався. – Не може бути, щоб хтось знав природу краще за відомого в гірському краї мисливця Асатура!

– Дарвін – одне, а ти – інше, посміхаючись, сказав Армен. – Те, чому вчить Дарвін, має світове значення. Він був чоловік великого розуму.

– Ну, то значить, він ходив по наших стежках… А проте знай, що ми й без Дарвіна все це бачили й розуміли. – Він трохи помовчав, потім додав: – Якщо твій Дарвін хоче знати всі таємниці природи, він повинен скликати всіх мисливців і запитати: «Ану, скажіть, що цікавого ви бачили в полях і лісах?» Одній людині всього, що робиться в природі, не охопити…

– Ну, від ваших суперечок ситим не будеш, – втрутився Грикор. – Давайте краще вогнище запалимо. Бачите, який до нас шашлик летить, – показав він на зграю качок, що пролітала над ними, і почав моторно збирати хмиз.

– Навіщо тобі вогонь в такий сонячний, райський день? – запитав дід.

– Хочеться смаженої качки, дідусю, – відповів серйозно Грикор і, улесливо посміхнувшись, додав: – В пам’ять про свого кума Мукела підстрелив би ти, дідусю, качку, га?

– Та птахи ж зараз несуться, синку. Шкода убивати.

– Селезня убий, селезня можна.

Дід Асатур з пристрастю завзятого мисливця проводжав поглядом зграї диких качок.

– Оце, діти, селезень, – сказав він, показуючи на качку із зелено-рябою шиєю, що спокійно прогулювалась на протилежному боці острівця. Ех, і красень! А як виблискує на сонці… Погляньте, як міняються його кольори при найменшому повороті голови. Шкода вбивати такого гарного птаха.

– Стріляй, дідусю, стріляй! – хвилюючись, просив Камо, охоплений мисливським запалом.

– Справжній мисливець спочатку підніме птаха на крило, а тоді вже стрілятиме, – почав дід. – Майстерність не в тому, щоб убити, а в тому, щоб знати, як убити. Треба вміти підстрелити птаха на льоту, – так, як наш голова колгоспу Баграт однією кулею підбив фашистський літак.

Показуючи на зграю качок, дід вів далі:

– На такій відстані треба націлятися в кінчик дзьоба; поки шріт долетить до цілі, качка трохи пересунеться вперед, і шріт влучить їй в самісіньке серце. В усьому розрахунок потрібний. Людина у вашому телячому віці не витримує, націляється в середину зграї. «Може, хоч в одного влучу», – думає. А це не діло. Яка б не була велика зграя, цілитися треба в одного птаха і твердо знати, що той один – твій. Ну, а коли вцілиш і в сусіда його, то тим краще.

Саме в цей момент кілька качок піднялося з-за каміння. Дід Асатур завдав рушницю і вистрілив. Два селезні з шумом плюхнулися в озеро. Слідом за гучним плюскотом води з очерету почувся різкий дитячий крик.

– Хто це там? – здивовано прислухалися діти.

Чамбар кинувся у воду за вбитими селезнями. Камо відв’язав мисливського човна, що стояв біля берега прив’язаний, і наліг на весла.

ДІВЧИНКА В ОЧЕРЕТІ

Ступивши на протилежний берег острівця, Камо застиг від здивування. У величезних ночвах, що спокійно погойдувались на хвилях озера, сиділа дівчинка, в руках у неї було весло.

Побачивши Камо, вона взяла з дна ночов вбитого селезня і, високо піднявши його над головою, з усмішкою сказала:

– Поглянь, ось твоя качка. З води витягла.

– А друга де?

– Друга? Он собака виловив…

І справді, з води вибирався, обтрушуючись, з качкою в зубах Чамбар. Камо впізнав дівчинку.

– А, це ти, Асмік? Ану, пришвартовуйся до берега.

Асмік вправно підвела свої ночви до берега і легко вистрибнула на землю. Це була дівчинка років чотирнадцяти з блискучими темними очима.

Прикривши долонею очі від сонця, вона дивилася на Камо і посміхалась.

– Чого ти кричала? – запитав він.

– Злякалася… Після твого пострілу дві качки, наче з неба, як плюхнуться у воду біля мого човна! Одна мало не на голову впала. Але зараз я вже не боюся, – сказала вона і засміялась, блиснувши двома рядками білих зубів. – А де твоя рушниця? – запитала дівчинка і, не чекаючи відповіді, обернулася до озера. – Яке прекрасне наше Гіллі, яке тут повітря!… Я тут з самого раннього ранку…

Чамбар, віддавши качку дідові Асатуру, повернувся на острівець і, підійшовши до Асмік, тривожно заскавучав.

– Просить у тебе качку, – пояснив Камо.

– Качку? Ні, Чамбаре, не віддам, це мол здобич! – вигукнула дівчинка, ховаючи селезня за спину. – Ну, гаразд, на, на, візьми, не ображайся.

Чамбар схопив качку і кинувся у воду.

– Поїхали, Асмік, а то мій дідусь подумає, що я потрапив до вішапа.

Коли вони вийшли з човна, старий мисливець, побачивши дівчинку, з подивом запитав: