Страница 6 из 13
Вигнана Мара пішла з городища й оселилася тут, у серці кам’яної гори. Але люди про неї не забули, бо мала баба силу проти будь-яких болів і недуг, а можливо, і не тільки проти них… Дехто підозрював у ній інші здібності та сили. Але про це говорили мало й пошепки, боячись розгнівати Великих.
Ось чому не заростала стежка до похмурого житла Мари. Час від часу хтось із поселенців, у розпачі зважившись звернутися до неї, криючись від одноплемінників, приходив до самітниці зі своїми прикростями й болем. Мара не відмовляла. Бувало, її кликали до хворого в городище, коли він сам не мав сил прийти. Вона приходила таємно під покривом ночі і, зробивши свою справу, одразу зникала. Але це траплялося зрідка. І відважувалися на це лише найупослідженіші та наймогутніші представники Роду.
Чеслав, який доти майже біг стежкою, на галявині перейшов на статечний крок. Йому хотілося виглядати чоловіком, а не якимсь жовторотим парубчаком. Він не дійшов і до середини галявини, коли на порозі печери з’явилася Мара. Сива, сухорлява, зі зморшкуватим лицем, але пряма та ставна, жінка стояла на порозі свого житла як велична господарка цих місць і терпляче чекала, коли підійде Чеслав.
— Здорова будь, Маро! — уклонився їй юнак.
— І тобі здоров’я та сил, хлопче!
— Я приніс тобі хліба. — Чеслав дістав із торби один із хлібів і віддав жінці.
Мара взяла хліб і, піднісши до обличчя, глибоко й із задоволенням вдихнула:
— Домом, вогнищем, спокоєм пахне… — й одразу різко перевела погляд на Чеслава. — Не боїшся порушити?
Юнак спершу невпевнено, а потім твердо заперечно похитав головою.
— Дивися, хлопче!.. — і знову понюхала хліб, заплющивши очі чи то від його приємного запаху, чи то замислившись.
Чеслав стояв, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, що казати далі.
— Ну, чого чекаєш? Іди, не мене ти прийшов побачити, — розплющила очі Мара й кивнула в бік печери.
— Як вона?
— Не легко тобі з нею буде, — із якимось тихим смутком зауважила на те стара знахарка, дивлячись йому в очі.
— У лісі звір теж не простий. Нічого, впораюся! — рішуче й упевнено заявив хлопець і пройшов повз Мару в її оселю.
Це була невелика, але й не така вже маленька печера, пристосована під житло. Посередині, обкладене каменями, теплилося вогнище. У сполохах багаття видно було кілька сухих, майже гладеньких від часу пнів, що заміняли господині стільці. Десь угорі, у кам’яній стелі, зяяла невелика дірка, крізь яку пробивалося денне світло, туди ж ішов дим. Можливо, саме сюди колись Перун влучив своєю блискавицею.
Усе житло знахарки було заповнене травами, медом, воском, корінням, гілками, сушеними квітами, а то й лісовою звіриною. Усе це лежало й висіло в численних ступках і плошках, горщиках, глечиках і торбах на всіх стінах печери, наповнюючи її духом лісу й вогню.
Від головної печери йшло кілька відгалужень. Чеслав глянув на одне з них. Вхід до нього закривали дерев’яні двері, привалені чималою каменюкою. Зібравшись на силі, а можливо, і з думками, Чеслав відкотив камінь, потім відсунув двері. За ними стояла темрява.
Коли очі звикли до мороку, Чеслав помітив у кутку якийсь рух… Повернувшись до багаття, він узяв із нього палаючу головешку і ввійшов до невеличкої печери, схожої на кам’яний мішок. У кутку, закутавшись в овечу шкуру, сиділа Неждана — викрадена ним бранка.
Вона провела в цій печері всю ніч, забувшись коротким тривожним сном. За дверима, час від часу щось бубонячи собі під ніс, подавала ознаки життя мерзенна баба. До бранки, здавалося, їй не було діла. Тільки коли Неждана марно намагалася відіпхнути двері, баба сміялася тихим огидним сміхом.
Чеслав опустився біля Неждани на коліна й, переломивши хліб, простягнув їй половину.
— Візьми, поїж!
Неждана не рушила з місця.
— Візьми, голодна ж.
Неждана обережно взяла хліб і почала їсти. Чеслав теж відкусив від своєї половини. Потім він приніс води в ковші. Неждана пила жадібно, а втамувавши спрагу, простягнула ківш Чеславові.
— Як тебе звати?
Дівчина мовчала. Чеслав, не дочекавшись відповіді, обережно, боячись злякати, доторкнувся до її обличчя й ніжно провів рукою по щоці. Неждана відвернулася.
— Чого мовчиш?..
Неждана мерзлякувато зіщулилась.
— Не бійся мене.
Чеслав наблизився до неї й спробував обійняти, пригорнути до грудей. Дівчина вся напружилася й, відсунувшись до стіни, зіщулилась. Юнак повільно провів по її тілу рукою й доторкнувся до грудей. Дівчина спробувала відсторонитися від нього, ще більше втиснувшись у кам’яну стіну, але Чеслава це не зупинило. Вперши руки в стіни так, що дівчина опинилася між ними, і позбавивши її тим самим можливості вислизнути, він почав шукати її губи своїми губами, гарячими й вимогливими. Та коли знайшов, відчув, що вуста бранки вперто зімкнуті й не відповідають на його нетерплячий поцілунок. Переборюючи її мовчазний опір, юнак опустив чужинку на шкуру й спробував проникнути їй між ноги. Неждана затято пручалася, а коли зрозуміла, що сили нерівні, заплакала.
Відчувши сльози, Чеслав відпустив її. Знову ці сльози! Чомусь, тільки-но вони з’являлися, він почував, що сила й рішучість полишають його. Він сів біля Неждани, опустивши голову й важко дихаючи. Серце рвалося з грудей… У голові гуло… Думки й почуття плуталися… Він хотів її з усією пристрастю юності, але не так, не силою. А як, він не знав.
— Я привів тебе для себе… — крізь зчеплені зуби видихнув він, а потім майже викрикнув зло, з розпачем, майже не усвідомлюючи й не чуючи, що кричить: — І ти будеш зі мною. Будеш! Чого б мені це не коштувало і як би ти не супротивила! Будеш!..
Юнак різко встав і, не дивлячись на дівчину, пішов геть. Він відчував, що якщо зараз не піде, то зробить щось непоправне й непрощенне для себе, для неї… А він не хотів цього. Міг, але не хотів!
Із печери Чеслав уже не вийшов, а вибіг і, нічого не кажучи, пройшов повз Мару.
— Терпіння, хлопче, терпіння! — почув він її голос за спиною.
«Терпіння, терпіння!» — стукало Чеславові в голові дорогою до городища. Але де його було взяти, коли ти ще тільки починаєш пити з ковша життя і тобі не терпиться так багато чого спробувати?
Розсерджений невдачею, Чеслав повернувся додому. Житло зустріло його пусткою: у хаті нікого не було. Тоді він пішов до сінника й тут помітив Голубу. Дівчина, ставши на коліна, доїла козу. Молоко білими струменями вистрілювало в горщик: чвирк-чвирк, чвирк-чвирк.
Чеслав стрімко підійшов до дівчини й, узявши за плечі, підняв, відірвавши від заняття.
— Ти що? — звела на нього очі Голуба.
Юнак ухопив її за руку й потяг до сінника, а коли вона слабко закомизилася, ухопив на руки й таки відніс туди. Він мовчки й люто взяв її. Голуба покірно знесла й цю повинність…
Коли Велимир помітив, що його старший син Ратибор став заглядатися на дівчат, а за ним на підході був і Чеслав, то вирішив випередити події. «Юнаки в силу входять: голови гарячі, кров вирує. Коли б шкоди не наробили!» На той час і Голуба стала входити в дівочий вік. «Дівка своя, при домі. Нехай уже краще з нею балуються, ніж потім із родичами розбиратися». За словом Велимира першим її чоловіком став Ратибор. Згодом її пізнав і молодший брат.
Удень Чеслав пішов на узлісся. Сюди чоловіки городища приходили вправлятися в стрілянні з лука. Не встиг він як слід прицілитися, щоб випустити першу стрілу, як з’явився його друг Кудряш. Ім’я йому таке при народженні дали не без заміру. Його голова й справді була кучерява. А з-під тих кучерів визирали майже завжди бешкетні та веселі очі.
— Ти куди пропав? Я тебе всюди шукав, а тебе як корова язиком злизала, — накинувся на Чеслава товариш.
— На полюванні був.
— Що?! А мене чого не взяв із собою? — насупився Кудряш.
— Так від твоєї тріскотні, Кудряше, уся живність розбіжиться.
— Так уже й розбіжиться'. — у його голосі почулася образа, але одразу в очах блиснуло бешкетництво, а потім і підозра. — І ранком тебе ніде не було. Недоговорюєш ти, Чеславе, щось приховуєш. Ох, я-то тебе знаю!..