Страница 3 из 13
А красуня та реготушка Зоряна, донька Зимобора, ніколи не пропускала нагоди зачепити хлопця жартом-шпичкою:
— Ой, мовчить, дівчатонька, наш любчик приблудний, тільки очима жалить. Та нам те дарма!
І знову вибух сміху.
— Мабуть, щось страшне в лісі побачив, так із переляку язика проковтнув, — підтримали Зоряну подруги.
— Тож у вас язики без прив’язі. Ними б снопи молотити, — не витримав, ідучи якийсь час мовчки й терпляче зносячи глузування, Чеслав.
Ох, краще б він мовчав!
— Дивися, заговорив! Та як споро! Сказав, що вивірці в око стрелив, — загаласували всі разом.
— То хіба ж це він сам? Це йому Вітер проіржав, що нам відповісти.
— От-от. Вам тільки з моїм Вітром і змагатися в іржанні, реготухи, — знехотя відбивався юнак.
— Ой, він дуже сердитий нині. Мабуть, щось не вийшло в хлопця. Та й Вітер без поклажі повернувся. Певно, промахнулися, бідолахи.
— Хто б говорив, кикимори!
Чеслав із Вітром проїхали далі, а вслід їм іще довго не змовкали жарти й сміх.
Біля Великого білого каменя, до якого селяни приносили їжу, щоб умилостивити хазяїна й заступника їхнього городища, Чеслав помітив чудного Вишату. Хлопець безсоромно вечеряв тим, що призначалося духові.
— Еге-гей, єй, єй!.. Дай на конику покататися Вишаті! — побачивши Чеслава з Вітром, закричав той.
— Відчепись, Вишато, не до тебе нині, — відмахнувся від чудного, як від настирливої мухи, Чеслав.
— Ну дай, Вишата вміє на конику скакати, — ішов за ним і канючив хлопець.
— Утомився мій коник. Сил у нього немає скакати, — терпляче пояснював Чеслав.
Йому не хотілося кривдити убогого.
— Ну й не треба. У Вишати свій коник є. Ще кращий за твого, — схопивши різочку із землі, хлопець осідлав її та, прилаштувавшись у хвіст Вітрові, «поїхав» за ними.
Проїхавши якусь частину шляху за Чеславом і його конем, Вишата раптом знову заволав:
— Еге-гей! Поганий твій кінь, не скаче зовсім. А ось мій, глянь, як скакати вміє! — Зробивши коло навкруги Чеслава та його коня, Вишата ще раз гикнув на все горло й «поскакав», вибрикуючи на лозині, геть, лише пил закурився з-під його ніг.
Нарешті Чеслав дістався свого дому. Він був більшим за інші, як і належало голові Роду. Складений із потемнілих від часу дубових колод, місцями біля землі порослих мохом, це все ще був міцний дім, у якому народилося, виросло, славно прожило й пішло до мертвих не одне покоління його пращурів. Як і колись, із дверей його курився дим від хатнього вогнища, а сам дім дивився на городище та його буття вузькими отворами-віконцями, прорубаними в стінах, щоб денне світло потрапляло в його затишне нутро.
Прив’язавши Вітра під навісом та кинувши йому свіжого сіна, Чеслав поквапився до дому. На порозі його зустріла Голуба.
— Повернувся…
— Їсти дай!
Голуба була дочкою бранки, яку колись давно привели в їхнє городище після сутички зі степовиками. Чужинка жила в городищі, допомагаючи громаді по господарству, виконуючи всяку жіночу роботу. Через кілька років служби вона вважалася вільною й могла йти на всі чотири вітри. Але жінка залишилася. Чи то не було куди йти, чи то народжена дочка стала каменем, що змусив залишитися. Батька Голуби ніхто не знав. Жінка так і не зізналася, від кого народила. Безсумнівним було одне: батьком був хтось із чоловіків селища. Жінки після цього почали коситися на неї. Адже батьком міг бути чоловік будь-кого з них. А жінки племені не любили ділитися своїми чоловіками. Та Великі, мабуть, почули їхні страхи та побоювання. Якось узимку жінка тяжко занедужала й злягла. Пропасниця швидко зробила свою справу…
Коли мати Голуби вмерла, Велимир пожалів дівчинку і взяв до себе в дім.
Тепер вона із сухореброї, нікудишньої сироти, якою була в дитинстві, перетворилася на розквітлу ніжним першим цвітом дівчину. Спокійна та слухняна Голуба дивилася на довколишній світ уважними, незвичними для цих місць карими очима — материнський спадок. Сплетена з червоно-білих ниток смужка, що перехоплювала чисте, ледь засмагле чоло й занадто темне як для місцевих жінок волосся, теж були нагадуванням про матір, що потрапила сюди з далеких місць. Тиха й вправна, дівчина спритно поралася в домі Велимира, допомагаючи господарювати.
Переступивши поріг, Чеслав підійшов до столу, сів на широку лаву і скинув оком на рідні стіни. Яким би лісовим волоцюгою він не був, а повернення додому завжди наповнювало його якоюсь теплотою й добрим спокоєм. Ці темні, просяклі за багато десятиліть димом вогнища колоди-стіни були для нього пуповиною, що зв’язувала з пращурами, які дали життя нині живому родові.
Ще в дитинстві йому здавалося: якщо гарненько прислухатися, то можна почути голоси всіх, хто колись жив у цьому домі — прадідів, прабабок і… матері, яких він ніколи не знав. Особливо ці голоси лякали й водночас вабили маленького Чеслава вночі, коли все й усі навколо поринали в сон і нічну тишу. Тоді найменший звук, скрип, шерех здавалися йому таємним словом, значення якого він часом намагався розгадати ще довго, аж поки не засинав знесилений.
З відчуттям невід’ємної часточки цього рідного йому світу Чеслав відзначив, що за його нехай і коротку відсутність у будинку нічого не змінилося. Навіть вірний служка духа й господаря їхнього житла Домовика, павук, що нерухомо завис на своїй павутині на одній із бантин, і той був йому звичним і майже рідним домочадцем. І поготів, їхньому дому він служив справно, старанно винищуючи настирливих мух, комарів і всіляку мошкару.
Вправно пораючись біля вогнища, Голуба поставила перед Чеславом миску з кашею й поклала скибку житнього хліба. Юнак жадібно накинувся на їжу.
— А де батько?
— Вони з Ратибором частокіл оглядають. Незабаром уже прийдуть. — Голуба поставила перед ним глечик із квасом і тихо додала: — Велимир сердився дуже, що ти виїхав, нічого не сказавши.
Зненацька павук, який доти, здавалося, байдуже дивився на все, що відбувалося в домі, своїми крихітними очками-намистинками, сіпнувся і, швидко перебираючи лапками, побіг павутиною, доки не зник у темному куті-притулку. Знадвору почулися гамір і чоловічі голоси. Повернулися Велимир із Ратибором.
— Треба якомога швидше замінити прогнилі колоди. Того й диви обваляться, — із цими словами Велимир увійшов у дім.
Це був ще міцний, майже без сивини в бороді чоловік. Високий, ставний, загартований суворим життям, він нагадував могутнє дерево, що міцно трималося корінням за землю. У його словах і вчинках була життєва мудрість, а в руках — сила. За це його поважали, а часом і побоювалися. На ньому лежала відповідальність за весь Рід і городище. І він із гідністю й честю ніс цю ношу. Коли дивився на одноплемінників своїми сірими суворими й уважними очима, то навіть найнепокірливіші з них змушені були визнавати його силу.
За спиною Велимира стояв Ратибор — старший брат Чеслава. Він був дуже схожий на батька. І багато хто говорив, що Велимир у молодості був саме таким. Ще більше схожі вони були характерами. І якщо Чеслав бував гарячий, а часом і впертий, то Ратибор відзначався такою самою розважливістю, що й батько. Він був старший за Чеслава на кілька років і вважався вже цілком рівноправним членом племені. У них із Чеславом були різні матері.
Помітивши Чеслава, Велимир зупинився на порозі, важко зітхнув, але спокійно й наче між іншим зауважив:
— Ось і наш Чеслав додому приблудився, — потім, кашлянувши, неквапно підійшов до столу й сів, як і годиться господареві, на покуті.
Ратибор увійшов за батьком і сів напроти брата.
— Де був, сину? — буденно запитав Велимир, але Чеслав знав, відчував, що батько гнівається.
— Полював, батьку, — постарався так само спокійно відповісти Чеслав.
Велимир, ніби погоджуючись із поясненням сина, кивнув і провів рукою по столу:
— Ну що ж, похвалися добрим полюванням, багатою здобиччю.
— Не добув я нічого нині, — уникаючи дивитися на батька, відповів Чеслав.
— Голубо, принеси-но води зі струмка, — раптом м’яко звернувся Велимир до дівчини.