Страница 89 из 123
— Як ти міг? — сердито спитав Едді. — Як ти міг віддати його тій потворі?
— Бо в мене не було вибору. Візьми візок. Він нам ще знадобиться.
Вони вже були на твердому бетоні доріжки, коли міст здригнувся від вибуху і в вечірнє небо злетіли хмари уламків.
— Господи! — видихнув Едді й повернув пополотніле перелякане лице до Роланда.
— Поки що нема причин хвилюватися, — спокійно сказав Роланд. — Такі, як той Гешер, не граються з вибухівкою.
Вони досягли будок на краю мосту. Позаду них, на верхівці пандуса, Роланд зупинився.
— Ти ж знав, що той чувак не блефує? — спитав Едді. — Тобто ти діяв не навздогад — ти знав напевно.
— Він ходячий мрець, а таким людям нема чого втрачати. — Роландів голос звучав спокійно, але десь у глибині цього спокою ховалися відчай і біль. — Я знав, що щось таке може статися. Але якби ми побачили його раніше, поки ще були поза радіусом дії його вибухового яйця, то могли б якось з ним упоратись. Але Джейк упав, і ми не помітили, як той підібрався занадто близько. Він, мабуть, вирішив, що ми привели хлопчика, аби розплатитися ним за те, щоб нас не чіпали у місті. Чорт! Прокляття! — І Роланд від безсилля вгатив кулаком по нозі.
— То ходімо його відбивати!
Роланд похитав головою.
— Ні. Тут ми розділимося. Не можна брати Сюзанну туди, куди пішов той мерзотник, і саму її лишати не можна.
— Але ж…
— Слухай і не сперечайся. Якщо, звісно, хочеш урятувати Джейка. Поки ми тут стоїмо, його слід холоне. А йти охололим слідом непросто. У вас буде своє завдання. Якщо є ще один Блейн… а Джейк певен того, що він є… тоді ви з Сюзанною маєте його знайти. Десь мусить бути станція або те, що в дальніх краях називали колискою. Розумієш?
Вперше за весь час їхнього знайомства Едді не сперечався.
— Еге ж. Знайдемо. А потім що?
— Стріляй угору щопівгодини. Коли я знайду Джейка, то приєднаюся до вас.
— Постріли можуть привернути увагу інших, — сказала Сюзанна. Едді допоміг їй вибратися з ранця, і тепер вона знову сиділа у візку.
Роланд холодно на них подивився.
— То впорайтеся з ними.
— О'кей. — Едді простягнув руку, і Роланд коротко її потис. — Знайди його, Роланде.
— Я його знайду, не сумнівайтеся. Просто моліться своїм богам, щоб я знайшов його вчасно. І пам'ятайте обличчя ваших батьків.
Сюзанна кивнула.
— Ми намагатимемося.
Роланд повернувся до них спиною і легко побіг пандусом униз. Коли його вже не було видно, Едді глянув на Сюзанну і не дуже здивувався, побачивши, що вона плаче. Йому самому сльози підступали до горла. Ще півгодини тому вони були разом — маленький дружний загін. І враз, за лічені хвилини, їхнє чудове братство розпалося на дрібні шматки. Джейка викрали, Роланд пішов його шукати. Навіть Юк — і той утік. Ще ніколи в житті Едді не почувався таким самотнім.
— У мене таке відчуття, що ми вже їх ніколи не побачимо, — , сказала Сюзанна.
— Не кажи так. Авжеж, побачимо! — грубо обірвав її Едді. Але в глибині душі він знав, що вона має на увазі, бо почувався так само. Серце німіло від важкого передчуття, що їхня подорож закінчилася, як слід не почавшись. — У сутичці з Аттилою–гуном я б оцінив шанси Роланда–варвара як три до одного. Ходімо, Сьюз, нам треба встигнути на поїзд.
— А де цей поїзд? — жалібно спитала вона.
— Не знаю. Може, пошукаємо найближчого старого й мудрого ельфа, щоб у нього спитати? Як гадаєш?
— Про що ти говориш, Едварде Дін?
— Та ні про що, — сказав він і відчув, що це справді так. І оскільки понад усе на світі йому зараз хотілося розплакатися, то він ухопився за ручки Сюзанниного візка й повіз її униз порепаним і всипаним уламками скла пандусом, що вів у місто Лад.
16
Джейк швидко спускався у імлистий світ, де єдиним орієнтиром був біль: його скривавлена рука, те місце на передпліччі, куди сталевими гачками впиналися Ґешерові пальці, палаючі легені, яким бракувало повітря. Невдовзі всі ці болі злилися в один, а на зміну йому прийшов інший — сильні й різкі кольки в лівому боці. Він думав, чи Роланд іде за ними. Думав, чи довго зможе прожити Юк у цьому світі, такому несхожому на ліси й поля, де він перед цим жив, не знаючи іншого. А потім Ґешер щосили вдарив його в обличчя, розбивши ніс до крові, і всі думки потонули в червоному потоці болю.
— Ворушися, малий недоноску! Рухай своїми булками!
— Я не можу… бігти швидше, — видихнув Джейк і в останню мить спромігся ухилитися від товстого шматка скла, що довгим прозорим зубом стирчав із стіни непотребу ліворуч.
— Хутчіш, бо я тебе приб'ю і потягну за патли! Но, малий паршивцю!
З останніх сил Джейк побіг швидше. На початку завулку він ще думав, що невдовзі вони знову вибіжать на широку вулицю, але тепер неохоче усвідомлював, що цього не буде. То був не просто завулок, а замаскована й укріплена дорога в країну Сивих. Високі хитки стіни, що тисли на них з обох боків, були споруджені з найнеймовірніших матеріалів: автомобілів, частково чи повністю розплющених за допомогою уламків граніту й сталі, мармурових колон, якихось заводських верстатів, темно–червоних від іржі в тих місцях, де на них не було мастила. Була там ще й якась химерна риба з хрому й кришталю, завбільшки з приватний літак, на блискучому боці якої було обережно вирізьблене загадкове слово Високою Мовою — БЛАЖЕНСТВО. І довершували картину кучугури поламаних меблів, обплутані ланцюгами, кожна ланка яких була завбільшки з Джейкову голову. Уся ця споруда хитко балансувала на барикаді, як цирковий слон на своїй крихітній сталевій платформі.
Там, де ця божевільна стежина розгалужувалася, Ґешер упевнено повернув ліворуч. Трохи далі в різні боки розбігалися ще три завулки, такі вузькі, що скидалися на тунелі. Цього разу Ґешер обрав праву стежину. Її стіни були складені з напівзотлілих ящиків і величезних стосів паперу, мабуть, колишніх книжок чи журналів, і вузьким коридором тут могла пробігти тільки одна людина. Тож Ґешер штурхонув Джейка уперед і побіг слідом за ним, безжально підганяючи його ударами в спину. «Мабуть, так почувається худоба, коли її женуть коридором на бійню», — подумав Джейк і заприсягнувся, що більше ніколи в житті не їстиме відбивних, якщо тільки йому вдасться вибратися звідти живим.
— Біжи, мій солоденький! Біжи давай!
Невдовзі Джейк геть заплутався у тому, куди і скільки разів вони повертають. І що глибше вони з Ґешером занурювалися в непролазні хащі уламків сталі, меблів і машинерії, то слабшою ставала надія на порятунок. Тепер його не знайде навіть Роланд. Якщо стрілець і спробує його врятувати, то заблукає і помре в цьому лабіринті, шукаючи виходу.
Тепер стежка пішла вниз і замість стін із утрамбованого паперу почалися укріплення з шаф для документів, куп арифмометрів і комп'ютерного «заліза». Все це скидалося на перегони складом якогось магазину побутової техніки з нічного жахіття. Майже цілу хвилину вони бігли вздовж стіни, що, здавалося, була споруджена чи то з телевізорів, чи то з безладно покиданих докупи дисплеїв. Всі вони вирячалися на Джейка, наче невидющі очі мерця. Хідник під ногами неухильно спускався, і Джейк збагнув, що це справді тунель. Смуга неба над головою звузилася до розмірів тасьми, тасьма — до стрічки, а стрічка перетворилася на нитку. Вони опинилися в підземному царстві й мчали стрімголов, наче щури, що перебігають велетенський смітник.
«А якщо це все обвалиться просто нам на голови?» — подумав Джейк, але від виснаження й болю майже не злякався цієї перспективні. Якщо дах упаде, він принаймні зможе відпочити.
Ґешер поганяв його, як фермер мула, — бив у ліве плече, щоб Джейк повертав ліворуч, і в праве, коли треба було бігти праворуч. Коли дорога пролягала навпростець, він гатив у тім'я. Із гори сміття стирчала труба, і Джейк спробував її оббігти, але не встиг. Він сильно вдарився об неї стегном і полетів сторч головою в купу битого скла і гострих уламків дощок. Але Ґешер підхопив його і штовхнув уперед.