Страница 50 из 123
— То мені можна йти?
— Га? А, так! Звісно, йди, заради твого батька!
— Дякую, — відказав Джейк. Але як піти, не знав. Його оточив мовчазний натовп зомбі, і люду все прибувало. Вони просто підходили подивитися, в чому річ, але ті, хто побачив ключ, застигали на місці і втуплялися в нього.
Джейк звівся на ноги і повільно позадкував до широких сходів банку, тримаючи перед собою ключ, наче дресирувальник левів — стілець. Діставшись до забетонованого майданчика вгорі, він запхав ключа назад у кишеню штанів і дав драла.
Зупинився лише один раз — на дальньому краю майданчика. Звідти й озирнувся. Люди, що скупчилися зграйкою довкола того місця, де він стояв, помалу приходили до тями. Вони ошелешено перезиралася, а потім розходилися хто куди. Коп порожнім поглядом подивився ліворуч, праворуч, а потім у небо, наче намагався згадати, як він туди потрапив і що збирався робити. Джейк не захотів дивитися далі. Він побачив достатньо. Час уже знайти станцію метро і хутенько вшиватися до Брукліну, поки знову чогось не сталося.
13
За чверть друга він повільно піднявся сходами станції метро і став на розі Касл і Бруклін–авеню. Скрізь, куди не кинь оком, височіли пісчаникові вежі району Ко–Оп–Сіті. Джейк чекав, коли ж його опанує те відчуття впевненості і правильного напряму, відчуття, наче ти здатний пам'ятати наперед. Але воно не прийшло. Жодного відчуття. Він почувався просто дитиною, що стоїть на розі розжареної бруклінської вулиці. Біля ніг, наче втомлене хатнє звіря, лежала тінь.
Ось я й на місці… і що тепер ?
І Джейк зрозумів: він не має жодного уявлення, що робити далі.
14
Невеличкий Роландів загін добувся верхівки високого пологого схила і став, спрямувавши погляди на південний схід. Тривалий час ніхто не міг і слова вимовити. Сюзанна двічі розтуляла рота, але так і не спромоглася щось сказати. Вперше за все своє жіноче життя їй ніби заціпило.
Перед ними в золотистому світлі літнього полудня дрімала неозора рівнина, густо поросла смарагдово–зеленою високою травою. По ній були цятками розкидані купи високих тонких дерев із густими розложистими кронами. Подібні дерева Сюзанна колись бачила в документальному фільмі про мандри Австралією.
Шлях, яким вони ішли, спускався дальнім схилом пагорба й далі прямував на південний схід. Ясно–білою стрічкою він проліг крізь густу траву. На заході, за кілька миль звідти, мирно паслося стадо великих тварин, схожих на буйволів. На сході в пасовище врізався півострівець — ліс уперто не бажав здавати свої позиції. Ця темна вставка скидалася на руку з піднятим кулаком.
Саме сюди, зрозуміла Сюзанна, стікалися всі струмки й річки, на які вони натрапили дорогою. То були притоки величезної ріки, що брала початок у лісових хащах і безжурно та замріяно пливла під літнім сонцем до східного краю світу. А вже якою широкою була та річка… Не менше двох миль від берега до берега.
І Сюзанна побачила місто.
Мертвим кістяком, оповитим туманом, воно лежало внизу, підпираючи шпичаками й вежами небо на далекому горизонті. До тієї невагомої твердині, можливо, була не одна сотня миль. Повітря в цьому світі здавалося настільки прозорим, що вгадувати відстані в ньому було невдячною справою. Напевно жінка могла сказати тільки одне — неясне видиво тих веж наповнювало її душу тихим благоговінням… і болісною тугою за рідним Нью–Йорком. «Здається, зараз я віддала б усе, аби тільки ще раз побачити Мангеттен з моста Трайборо».
І сама до себе всміхнулася, бо то була неправда. А правда полягала в тому, що вона тепер ні на що не проміняє Роландів світ. Його безмовна загадковість і порожні простори діяли як наркотик. До того ж, тут її коханий. В Нью–Йорку (принаймні, за Сюзанниних часів) їхній зв'язок став би об'єктом нападів і презирства. Кожен ідіот вважав би своїм обов'язком пожартувати з цього приводу: ще б пак, чорношкіра, якій двадцять шість років, уподобала білого, на три роки молодшого за себе. А ще він мав звичку верзти нісенітниці, коли був чимось схвильований, цей її білий коханець, який ще вісім місяців тому носив на карку важку мавпу наркозалежності. А тут, у цьому світі, не було жодних недоброзичливців. Ніхто з них не насміхався. Ніхто не показував пальцями. Тут були тільки Роланд, Едді і вона — останні троє стрільців цього світу.
Вона взяла Едді за руку, і він відповів потисканням. Рука була тепла і обіцяла підтримку.
Роланд показав пальцем на рівнину.
— Напевно, то річка Сенд, — тихо сказав він. — Не думав я, що доведеться колись її побачити… я навіть сумнівався в її існуванні, так само, як не знав, чи існують насправді Вартові.
— Яка краса, — пробурмотіла Сюзанна, не в змозі відвести погляд від широчіні, що розкинулася перед ними, дрімаючи в мрійливій колисці літа. Сонце вже хилилося до горизонту, і тіні дерев тягнулися рівниною на довгі милі. Сюзанна стежила за ними очима. — Мабуть, саме так виглядали наші Великі Рівнини, поки їх не заселили… ще навіть до того, як прийшли індіанці. — Сюзанна підняла вільну руку і показала на те місце, де Великий Шлях сходився в одну точку. — Там твоє місто?
— Так.
— На вигляд наче ціле, — сказав Едді. — Роланде, як таке може бути? Як воно могло так добре зберегтися? Це в стародавні часи так надійно будували?
— Зараз настали такі часи, що все може бути, — відповів Роланд, але його голос звучав не надто впевнено. — Не варто плекати великих надій, Едді.
— Га? Та ні, я й не плекаю. — Але це була неправда. Оповита легким туманом лінія горизонту, що зродила в Сюзанниній душі тугу за домом, на Едді навіяла зовсім інше почуття. Він загорівся однією ідеєю. Якщо місто досі стоїть — а вочевидь так і було, — то цілком імовірно, що там є мешканці, і, можливо, не тільки ті недолюдки, яких Роланд надибав під горами. А раптом мешканці міста
(американці — прошепотів голос підсвідомості)
істоти розумні й доброзичливі? Вони можуть допомогти їм у пошуках… можливо, навіть підказати, як врятуватися від загибелі. Подумки Едді вже намалював собі яскраву картину (щось середнє між сценами з фільмів «Останній зоряний боєць» і «Темний кристал»): рада сутулих від віку, але сповнених гідності старійшин подає їм грандіозний обід із запасів міста (чи то пак із садів, що ростуть у велетенських екологічних бульбашках) і пояснює, поки вони з Роландом і Сюзанною тупо їдять, що на них чекає попереду і що це все означає. І на прощання їм подарують карти, ухвалені Американською асоціацією автомобілістів, на яких маршрут до Темної Вежі буде дбайливо позначено червоним кольором.
Едді не знав вислову deus ex machina, але був уже достатньо дорослим, тож розумів: такі добрі дядечка–мудреці бувають лише в коміксах і низькопробних фантастичних фільмах. Та все одно, сама ця думка п'янила його. Осередок цивілізації в цьому небезпечному і здебільшого порожньому світі; старезні ельфи–мудреці, які скажуть їм, що, в біса, робити далі. І казкові обриси міста, що принадно бовваніло на горизонті, наче підтверджували, що ці сподівання не такі вже й марні. Навіть якщо місто стоїть порожнє, якщо його мешканці давно вимерли від чуми чи розв'язали хімічну війну, від якої самі й загинули, то все одно вони з друзями можуть ним скористатися, як гігантським ящиком з інструментами — невичерпним резервом військово–морських сил, де можна розжитися спорядженням для подолання вкрай небезпечних відрізків шляху. Едді навіть не сумнівався, що вони, ці відрізки, чекають на них попереду. Крім того, він був наскрізь міським хлопчиною, тож від вигляду височенних веж–хмарочосів на душі йому ставало тепліше.
— Чудово! — вигукнув він, мало не сміючись від хвилювання. — Хей–хо, повний вперед! Де ті срані ельфи?!
Сюзанна подивилася на нього здивовано, але всміхнулася.
— Чого це ти нетямишся, білявий?
— Та нічого. Не зважай. Просто хочу вже рухатися. Що скажеш, Роланде? Хочеш…
Але, побачивши вираз Роландового обличчя (чи, радше, розгублену, замріяну істоту, що прозирала крізь цей вираз), він несамохіть замовк і обійняв Сюзанну за плечі, наче прагнучи захистити.