Страница 122 из 123
Якусь мить всі шоковано мовчали, не наважуючись навіть зітхнути. Роланд рішуче дивився перед собою, високо підвівши голову й тримаючи руку на руків'ї револьвера.
Сюзанна Дін підняла руку й намацала в себе легку усмішку — так жінка перевіряє, чи добре сидить на ній новий одяг, приміром капелюшок. Вона боялася, що це все, кінець життя, проте душу переповнював не страх, а гордість — гордість за Роланда. Скосивши погляд ліворуч, вона побачила, що Едді дивиться на стрільця, захоплено усміхаючись. З Джейком усе було навіть простіше: він дивився з обожнюванням, чистим, як сльоза, обожнюванням.
— Так йому! — прошепотів Джейк. — Нехай знає! Гад!
— Краще тобі до нього прислухатися, Блейне, — поралив Едді. — У нього дах геть перекособочений. Не дарма ж його називали Скаженим Псом із Ґілеаду.
Після тривалої мовчанки Блейн нарешті спитав:
— ЦЕ ПРАВДА? ТЕБЕ ТАК НАЗИВАЛИ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?
— Можливо, — погодився Роланд, спокійно стоячи в повітрі над безплідними передгір'ями.
— НАВІЩО ВИ МЕНІ ПОТРІБНІ, ЯКЩО ВІДМОВЛЯЄТЕСЯ ЗАГАДУВАТИ ЗАГАДКИ? — запитав Блейн. Тепер у його голосі лунали буркотливі нотки невдоволеної дитини, якій дозволили не лягати спати допізна, а вона втомилася, та не хоче в цьому зізнатися.
— А я не казав, що ми відмовляємося, — відповів Роланд.
— ХІБА НІ? — здивувався Блейн. — Я ЦЬОГО НЕ РОЗУМІЮ, АЛЕ АНАЛІЗ СОНОГРАМИ СВІДЧИТЬ ПРО ТЕ, ЩО В ЦИХ СЛОВАХ Є РАЦІОНАЛЬНИЙ ЗМІСТ. ПОЯСНИ, БУДЬ ЛАСКА.
— Ти сказав, що загадка потрібна тобі негайно, — відповів стрілець. — А я відмовив. Через свою жадібність ти поводився непристойно.
— НЕ РОЗУМІЮ.
— Ти був нечемний. Це ти розумієш?
Повисла довга мовчанка — Блейн думав. А потім:
— ЯКЩО МОЇ СЛОВА ЗДАЛИСЯ ВАМ НЕЧЕМНИМИ, Я ВИБАЧАЮСЯ.
— Приймається, Блейне. Але є ще одна, гірша проблема.
— ПОЯСНИ.
У Блейновому голосі вчувалася якась непевність, але Роланд не дуже здивувався. Надто багато часу спливло відтоді, як комп'ютер востаннє стикався з якоюсь людською реакцією, крім невігластва, нехтування і забобонної запобігливості. Навіть якщо він і стикався з людською хоробрістю, то це було дуже давно.
— Поясню, коли повернеш салон. — Роланд сів, всім своїм виглядом демонструючи, що подальша суперечка — як і негайна смерть — неможлива.
Блейн виконав його вимогу. Страхітливий краєвид зник, стіни знову стали кольоровими. Плямка на карті вже блимала ближче до точки, над якою стояв підпис «Кендлтон».
— Гаразд, — сказав Роланд. — За грубість можна пробачити, Блейне, так мене вчили в юності, і глина висихає у відбитках, створених митцем. А от дурість не пробачають. Цього мене теж навчали.
— У ЧОМУ Ж Я ПРОЯВИВ ДУРІСТЬ, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ? — вкрадливо і водночас погрозливо спитав Блейн. І Сюзанна наче побачила перед собою ласого кота, що причаївся біля мишачої нірки, мотляючи хвостом і нетерпляче виблискуючи очима.
— У нас є те, що тобі потрібно, — відказав Роланд, — а єдина винагорода, яку ти за це пропонуєш, — смерть. Це дуже нерозумно з твого боку.
Блейн замислився і не озивався довго–предовго. А потім:
— ПРАВДУ КАЖЕШ, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. АЛЕ Я КІСТЬ ВАШИХ ЗАГАДОК НЕ ДОВЕДЕНА. ЗА ПОГАНІ ЗАГАДКИ Я ВАМ ЖИТТЯ НЕ ПОДАРУЮ.
Роланд кивнув.
— Розумію, Блейне. А тепер слухай і спробуй зрозуміти сам. Своїм друзям я вже розповідав дещицю цієї історії. Коли я був малий, у Баронії Гілеаду щороку було сім святкових днів, коли проводилися ярмарки, — Зима, Широка Земля, Посів, Літнє Сонцестояння, Повна Земля, Жнива і Старий Рік. І на кожному ярмарку обов'язково влаштовували змагання загадок, але на свята Широкої і Повної Землі вони були головним обрядом, бо вважалося, що загадки віщують гарний чи поганий врожай.
— ЦЕ ЗАБОБОН, ЩО НЕ СПИРАЄТЬСЯ НА ЖОДНІ ФАКТИ, — перебив Блейн. — Я ВВАЖАЮ ЙОГО ПРИКРИМ.
— Звісно, це забобон, — погодився Роланд, — але ти навіть не уявляєш собі, як добре загадки передбачали врожай. От, наприклад, розгадай загадку: «Коли вартовий буває квіткою?»
— ЦЕ ДУЖЕ СТАРА І НЕ НАДТО ЦІКАВА ЗАГАДКА, — пробурчав Блейн, але в його голосі вчувалася радість від того, що йому дали щось розгадати. — КОЛИ ВІН БУВАЄ НЕ ЗА БУДКОЮ. ЦЯ ЗАГАДКА ҐРУНТУЄТЬСЯ НА ФОНЕТИЧНОМУ ЗБІГОВІ. МОЖУ НАЗВАТИ ЩЕ ОДНУ ТАКОГО ТИПУ, її ЗАГАДУЮТЬ НА ТОМУ РІВНІ, ДЕ РОЗТАШОВУЄТЬСЯ БАРОНІЯ НЬЮ–ЙОРК: ЯКЕ СЛОВО ЗАВЖДИ ЗВУЧИТЬ НЕПРАВИЛЬНО?
Несподівано для всіх відповів Джейк.
— Цю загадку нам цьогоріч загадувала вчителька англійської. Неправильно завжди звучить слово «неправильно».
— ТАК, — підтвердив Блейн. — СТАРА ДУРНА ЗАГАДКА.
— Хоч у чомусь я з тобою погоджуюся, друже Блейн, — сказав Едді.
— Я Б ХОТІВ ПОЧУТИ БІЛЬШЕ ЯРМАРКОВИХ ЗАГАДОК З ГІЛЕАДУ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА. ЯК НА МЕНЕ, ТО ВОНИ ДОСИТЬ ЦІКАВІ.
— У дні Широкої і Повної Землі для цього відкривали Залу Прадідів, і опівдні там збиралися десь приблизно шістнадцять або навіть тридцять учасників змагання. Тільки о тій порі року вхід до Зали Прадідів був відкритий для простих людей — торговців, фермерів, скотарів. І в ті дні Зала Прадідів стояла вщерть заповнена, ніде було яблуку впасти.
Погляд стрільця став далекий і замріяний. Тільки одного разу Джейк бачив його таким — у тому туманному іншому житті, коли Роланд розповідав йому, як вони з друзями, Катбертом і Джеймі, прокралися на балкон у тій самій Залі, щоб подивитися обрядові танці. Роланд розказував про це під горами, коли вони переслідували Волтера.
«Мартен сидів коло моїх батьків, — сказав тоді Роланд. — Я їх упізнав навіть з висоти балкона. Коли мати пішла танцювати з Мартеном, вони повільно кружляли на підлозі, решта людей розступилися, а коли танець закінчився, всі заплескали в долоні. Але стрільці не аплодували…»
Джейк глянув на Роланда, подумки в черговий раз дивуючись, звідки з'явився цей дивний відсторонений чоловік… і навіщо він прийшов.
— Посеред зали ставили величезну бочку, — вів далі Роланд, — і кожен учасник вкидав туди жменю берестяних сувоїв, на яких були записані загадки. Загадок там було порівну: і старих, бо ж чули їх від літніх людей, а часом знаходили в старих книжках, і нових, вигаданих з нагоди свята. Коли давали дозвіл, троє суддів, один із яких обов'язково мав бути стрільцем, прочитували ці загадки й обирали, які з них гідні того, щоб брати участь у змаганні.
— ТАК, ЗАГАДКИ МАЮТЬ БУТИ ГІДНИМИ, — погодився Блейн.
— Отож, починалося змагання, — сказав стрілець. Від згадки про дні свого дитинства, коли він був таким самим хлопчаком, як і Джейк, що сидів навпроти нього, тримаючи на руках пухнастика–шалапута, його вуста торкнула легка посмішка. — Вони змагалися годинами. Посеред Зали Прадідів утворювалася черга. Місце в ній кожен отримував за результатами жеребкування, і кожен сподівався витягти велике число, бо ж бути в хвості черги краще, ніж на її початку. Хоча переможець мав розгадати бодай одну загадку.
— ЯСНА РІЧ.
— Кожен чоловік або жінка (бо серед кращих відгадників Ґілеаду були й жінки) підходив до бочки, тягнув звідти шматочок кори й простягав Майстрові. Майстер ставив пісочний годинник і загадував цю загадку. І якщо за три хвилини учасник не міг відгадати, то він покидав чергу.
— І ЗАГАДКА ПЕРЕХОДИЛА ДО НАСТУПНОГО УЧАСНИКА?
— Так.
— ОТЖЕ, В НЬОГО БУЛО БІЛЬШЕ ЧАСУ, ЩОБ ПОДУМАТИ.
— Так.
— РОЗУМІЮ. КЛЬОВО.
— Кльово? — не зрозумів Роланд.
— Тобто весело, — тихо підказала Сюзанна.
Роланд здвигнув плечима.
— Весело було глядачам, бо учасники ставилися до змагання дуже серйозно. Часто після вручення призу між ними траплялися бійки.
— АЯКИЙ БУВ ПРИЗ?
— Найбільший гусак у Баронії. І рік у рік цей приз діставався моєму вчителеві, Корту.
— МАБУТЬ, ВІН БУВ НЕПЕРЕВЕРШЕНИМ ВІДГАДНИКОМ, — з повагою сказав Блейн. — ШКОДА, ЩО ЙОГО ТУТ НЕМА.
«Мені теж», — подумав Роланд.
— А тепер я підходжу до суті своєї пропозиції, — сказав Роланд.
— Я СЛУХАЮ ДУЖЕ УВАЖНО, РОЛАНДЕ З ГІЛЕАДУ.
— Нехай ці наступні кілька годин стануть нашим ярмарком. Ти не загадуватимеш нам загадки, бо тобі кортить почути нові, а не розповідати ті, які тобі вже відомі…