Страница 111 из 123
Розплакавшись, Джейк потягнувся до нього, а щасливий Юк пошкутильгав до нього і дозволив ненадовго стиснути себе в обіймах.
Роланд звівся на ноги і роззирнувся по кімнаті. Його погляд упав на двері на дальньому боці. Ті двоє, яких він застрелив у спину, бігли в той бік, і жінка теж хотіла туди податися. Взявши Джейка на руки, стрілець пішов до дверей. Юк не відставав. Роланд відкинув ногою одного з мертвих Сивих і, пригнувши голову, ступив у прохід. Кімната, до якої він вів, виявилася кухнею. Попри вбудовану техніку й стіни з іржостійкої сталі, в ній було брудно, як у свинарнику. Очевидно, домашнє господарство не надто цікавило Сивих.
— Пити, — прошепотів Джейк. — Будь ласка… я так пити хочу.
Роланд відчув дивне подвоєння, так, наче час склався навпіл
і повернувся назад. Він згадав, як сам виповз із пустелі, ошалілий від спеки й порожнечі. Згадав, як зомлів на стайні придорожньої станції, напівмертвий від спраги, і прийшов до тями від прохолодної води, що текла йому до рота. Тоді хлопчик зняв з себе сорочку, полив її водою з колонки й дав йому напитися. Тепер настала його черга зробити для Джейка те, що він зробив для нього.
Роланд пошукав очима воду і побачив раковину. Підійшовши до неї, повернув кран, і звідти потекла холодна чиста вода. А над ними, довкола них і під ними не вгавала сирена.
— Ти зможеш стояти на ногах?
Джейк кивнув.
— Мабуть, так.
Роланд поставив хлопчика на ноги, готовий підхопити його, якщо той похитнеться, але Джейк вхопився за раковину й опустив голову під струмінь води. Тим часом Роланд узяв Юка на руки й оглянув його рани. Вони вже почали затягуватися. «Тобі пощастило, мій пухнастий друже», — подумав Роланд і, склавши долоню кухликом, підставив її під воду, щоб набрати трохи для тварини. Юк жадібно її вихлебтав.
Нарешті Джейк відірвався від крана. Його мокре волосся поприлипало до скронь. Обличчя досі було страшенно бліде, на ньому чітко проступали синці від ударів, але виглядав він значно краще, ніж тоді, коли Роланд схилився над його непорушним тілом. Тоді на якусь жахливу мить стрільцеві взагалі здалося, що Джейк помер.
Він піймав себе на думці, що хотів би ще раз усмак убити Ґешера. А ця думка наштовхнула на іншу.
— А що з тим типом, якого Гешер називав Цок–Цоком? Джейку, ти його бачив?
— Так. Юк напав на нього з засідки. Подряпав йому обличчя. А потім я його застрелив.
— Убив?
У Джейка затремтіли губи, але він міцно їх стис.
— Так. У… — Замість слів він постукав себе над правою бровою. — Мені по… по… пощастило.
Роланд подивився на нього дивним оцінюючим поглядом і повільно похитав головою.
— Навряд. Але поки що не зважай. Ходімо.
— Куди ми йдемо? — Джейк досі не міг говорити, тільки пошепки сичав. І раз у раз поглядав через Роландове плече в бік тієї кімнати, де ледь не загинув.
Роланд показав на протилежний бік кухні. Там був ще один люк, а за ним відкривався коридор. — Для початку туди.
— СТРІЛЕЦЬ, — пролунав звідусіль оглушливий голос.
Роланд дзиґою крутнувся на місці, в одній руці тримаючи
Юка, другою обіймаючи Джейка за плечі, але нікого не побачив.
— Хто зі мною розмовляє? — закричав він.
— НАЗВИСЯ, СТРІЛЬЦЮ.
— Роланд із Ґілеаду, син Стівена. Хто зі мною розмовляє?
— ҐІЛЕАДУ БІЛЬШЕ НЕМАЄ, — задумливо сказав голос, ігноруючи стрільцеве питання.
Глянувши вгору, Роланд побачив на стелі концентричні кола отворів. Голос долинав звідти.
— ОСЬ УЖЕ ТРИСТА РОКІВ НОГА СТРІЛЬЦЯ НЕ СТУПАЛА НА ЗЕМЛІ ВНУТРІШНЬОГО ЧИ СЕРЕДИННОГО СВІТІВ.
— Ми з друзями останні.
Джейк забрав Юка з Роландових рук. Шалапут миттю заходився облизувати йому розпухле, вкрите синцями лице. Його очі, облямовані золотом, світилися від обожнювання і щастя.
— Це Блейн, — прошепотів Джейк до Роланда. — Правда ж?
Роланд кивнув. Авжеж, це він. І в стрільця з'явилася підозра,
що Блейн — не просто монорейковий поїзд.
— ХЛОПЧИК! ТО ЦЕ ТИ ДЖЕЙК З НЬЮ–ЙОРКА?
Тісніше притиснувшись до Роланда, Джейк подивився на
динаміки.
— Так, — сказав він. — Це я. Джейк з Нью–Йорка. Е–е… син Елмера.
— КНИЖКА З ЗАГАДКАМИ ДОСІ У ТЕБЕ? ТА, ПРО ЯКУ МЕНІ КАЗАЛИ?
Джейк за звичкою потягнувся через плече, намацав тільки свою спину і тут згадав, що наплічника немає. Він винувато подивився на стрільця, але той уже простягав йому наплічник, і хоча на вузькому, наче вирізьбленому лиці Роланда, як завжди, не було жодних емоцій, у кутиках його рота, здавалося, причаїлася усмішка.
— Доведеться вирівняти шлейки, — сказав стрілець, передаючи Джейкові наплічник. — Я їх зробив довшими.
— А «Загадки»?
Роланд кивнув.
— Обидві книжки там, усередині.
— ЩО У ТЕБЕ ТАМ, МАЛЕНЬКИЙ ПІЛІГРИМЕ? — начебто знічев'я поцікавився голос.
— Оце так! — зачудовано сказав Джейк.
«Він нас не тільки чує, а й бачить», — подумав Роланд. А наступної миті вже помітив невеличке скляне око в кутку, розташоване так високо, що за нормальних обставин людина його помітити не могла. Йому стало не по собі. Джейк міцніше притис до себе Юка, і на його обличчі з'явився такий стурбований вираз, що Роланд зрозумів — не тільки він почувається незатишно. Той голос належав машині, жахливо розумній і пустотливій машині, але все одно з ним було щось не так.
— Книжка, — відповів Джейк. — У мене книжка з загадками.
— ДОБРЕ. — У голосі прозвучала майже людська втіха. — ПРОСТО ЧУДОВО.
Раптом у дверях на дальньому боці кухні з'явився нечупарний бородатий чолов'яга. На руці новоприбулого теліпалася жовта хустка, вся у плямах крові й бруду.
— У стінах пожежа! — верескнув він. Охоплений панікою, він начебто не зрозумів, що Роланд і Джейк не належали до його жалюгідного підземного ка–тету. — На нижніх рівнях дим! Люди себе вбивають! Щось пішло не так! Чорт, та все не так! Нам тре…
Зненацька дверцята духовки розчахнулися, наче відвисла щелепа. Звідти вирвався тонкий струмінь синьо–білого вогню і влучив у голову нечупари. Той заточився назад. Полум'я охопило одяг, і шкіра обличчя взялася пухирями та вигоріла.
Джейк вражено й перелякано подивився на Роланда, і той обійняв хлопчика за плечі.
— ВІН МЕНЕ ПЕРЕБИВ, — сказав голос. — ЦЕ БУЛО НЕЧЕМНО. ЧИ НЕ ТАК?
— Так, — спокійно підтвердив Роланд. — Вкрай нечемно.
— СЮЗАННА З НЬЮ–ЙОРКА СКАЗАЛА, ЩО ТИ ЗНАЄШ НАПАМ'ЯТЬ БЕЗЛІЧ ЗАГАДОК, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ ЦЕ ПРАВДА?
— Так.
В одній з кімнат, що виходили на те відгалуження коридору, стався вибух. Підлога під їхніми ногами здригнулася, нерівним хором закричали голоси. Блимання світла й нескінченний брязкіт сирени на мить стихли, а потім продовжилися з новою силою. З вентиляційних отворів поповзли струмки гіркого ядучого диму. Юк понюхав повітря і чхнув.
— ЗАГАДАЙ МЕНІ ОДНУ ЗІ СВОЇХ ЗАГАДОК, СТРІЛЬЦЮ, — попросив голос. Він був погідний і безтурботний, наче вони зараз сиділи всі разом на мальовничому сільському майдані, а не перебували під землею, під містом, яке от–от самоліквідується.
На якусь мить Роланд замислився, і з надр пам'яті зринула улюблена загадка Катберта.
— Гаразд, Блейне. Слухай. Що краще за всіх богів і гірше за старого з рогами й копитами? Мертві ним живляться, живі люди, що це їдять, повільно помирають.
Запала довга мовчанка. Джейк занурив лице в Юкову шерсть, щоб не вдихати сморід, який ішов від спаленого Сивого.
— Будь обережний, стрільцю. — Голос, який це сказав, був тихий і легкий, як прохолодний подих вітерцю в найспекотніший літній день. Голос машини линув з усіх гучномовців, а цей — тільки з динаміка на стелі.
— Будь обережний, Джейку з Нью–Йорка. Пам'ятайте, що це Буєраки. Просувайтесь повільно і дуже обережно.
Джейк подивився на стрільця круглими від здивування очима. Роланд ледь помітно нахилив голову і підняв пальця. Здавалося, що він чухає ніс, але палець лежав на губах, що означало: мовчи.
— РОЗУМНА ЗАГАДКА, — нарешті сказав Блейн. Тепер у його голосі звучало непідробне захоплення. — ВІДПОВІДЬ — НІЩО, АДЖЕ ТАК?