Вибрані твори

— Коли він здумає жити по правді, то хай загодя житню солому припасає.

— Це нащо йому такий торг? — сполохано озвалася мати.

— За правду з усіх усюд доведеться падати йому, то на такому ділі солома трохи пособить.

— Який ви, Якове, недобрий, — зітхнула мати.

— От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась. І так усякий костричиться, бо кожен чоловік — від Івана й до царя — має в душі такі недомірки чи закапелки, в які не хоче й сонця допустити, не те що когось із правдою. От проживає у нашому селі один чудило, як святий, Себастіян, значить. Нічого не скажеш про нього, правдою живе. А що він має з цього? Ідею і шинелю? І що виходить у нього? Деякі дядьки нахваляються йому хату спалити, а дехто навіть з начальства без солі з'їв би його.

— Це хто?

— Хоча б наш начальник міліції. Себастіян в'їв його прилюдно, а він Себастіяна де може, там і підгризає тихцем, ще й ідеями своє паскудне вариво прикриває. Багато в світі є таких, як Юхрим Бабенко, — вони б усе сонце забрали собі, а іншим одну тінь залишили. Правда — вона як слово боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грішне тіло, а роби, як життя крутить свої стежки.

— Пізнаю тебе, Якове, усього, з непотребом твоїм, як на долоні, бачу, — похитав головою батько.

— А я й не криюсь із своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було та й, мабуть, буде: залізо легше кується, чим людський норов. Подивись, Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип'єш зі мною, Панасе?

— Краще б з тобою рогаті пили!

— Люблю характер свого брата! — засміявся дядько Яків. — Ти все життя будеш із цим характером пісний куліш сьорбати. А мені чогось ніяк не хочеться, навіть при новій власті, іти у святі, — там ні випити, ні підморгнути якійсь молодиці. Через них не попаду я до раю…

Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна рідня! Мені й досі шкода не так вашої покаліченої руки, як скаліченої душі…

Два ковалі має чоловік біля свого серця: один кує срібні струни, а другий — іржаві грати захланності. Не переміг, дядьку Якове, ваш перший коваль другого, дріб'язок буденщини проіржавив ваші струни, притуманив добрий ковальський вогник. Мені жаль і його, і вас. І все одно я з подивом і вдячністю згадую ті лемеші, які ви кували з самої смерті — з тулубів снарядів.

Прямо над нашими ворітьми стоїть зірниця, а повз ворота проходять люди і час. Як він іде — це найбільше видно по наших ясенах, по тому, що вони тримають на собі — чи весняну росу, чи зелені шуми, чи осінній смуток, чи зимові хустки. Іноді, коли я сплю, час приходить і до мене, постоїть-постоїть біля узголів'я та й злегка потягне за чуба малого, щоб він підіймався угору. Отак я й росту!

Це теж говорить моя мама. А що час буває добрим і недобрим — знаю сам…

Сьогодні він веселив батьків і печалив мене. Срібло дядька Якова не принесло мені радості, бо тато й мама вирішили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмінну, можна буде купити корівку.

— То ви хочете продати Обмінну?! — аж скрикнув я, почувши таке.

— А що ж маємо робити?

— Не збувайте її, — затремтів мій голос, а в хаті стадо зовсім тихо.

— Не ми її продаємо, злидні наші продають, — через якусь хвилину сумно сказав батько. — Ось винеси їй востаннє обмішки, та й уже…

— Тату…

— Помовч, Михайлику, без тебе клопітно.

І я замовк, але так мені стало важко, що й не кажіть. Яка не є наша Обмінна, а жаль її: скільки тих лісів об'їздили разом, скільки було безсонних ночей, різних пригод і незгод.

Погано спалося цієї ночі, до мене увесь час наближалися великі темно-сині очі нашої і вже не нашої коняки, озивалося її занепокоєне іржання. Я кілька разів прокидався, дивився на місяць, що сумував у самотині, і знов неспокійно засинав. Удосвіта я напоїв Обмінну водою з туманцем, що і взимку чаїться у нашій криниці, і, зітхаючи, вивів її з клуні у двір, де на сніг рожевими калюжками лягли мерехи світанкової зірниці. Руками й щоками я прощаюся з конякою, і вона, видно, почула мою печаль, притулилася до мене м'якою старечою губою і сумно-сумно заіржала.

— І худоба щось чує, — зітхаючи, підходить до нас закутана матір, що теж зібралася на ярмарок. Як же без неї батько може купити корівку? — От, Михайлику, вважай, і нема в нас Обмінної.

— Хоч ви не кажіть такого, — навивається смуток на очі.

— І мені жаль, та що зробиш.

Незабаром до воріт під'їжджає дядько Трохим з батьком, і наш невеликий двір повниться гомоном. Дядько Трохим з усіх боків починає оглядати й теребити Обмінну, а тато не втримує насмішки:

— Дивишся, чи не обернулась перед торгом на коня?

Дядько хотів було насупитись, але передумав і посміхнувся отими карими очима, в які звідкись захопив такі золоті обідки-персні, що вони аж приворожували жіноцтво.

«Ти ж, коли йдеш на люди, прикривай свої персні повіками!» — не раз наказувала йому жінка.

— У вас горілки нема? — питається дядько Трохим, не відступаючи від Обмінної. — Підпоїти треба її.

— Підпоїти коняку? Та що ви, Трохиме? І для чого це? — дивується мати.

— Горілка дає блиск очам і на якийсь час молодить коня, — зі знанням справи пояснює дядько Трохим, який дуже полюбляв товктися по ярмарках.

— А зуби вона теж молодить? — підсміюється тато.

— А зуби їй треба було б почорнити, бо, коли в коня чорні зуби, — і ліверант[1] і років не взнає.

— Так у неї уже на голові посіялась гречка[2].

— А гречку треба пофарбувати.

— Багато чого їй треба, то не будемо тратитись ні на фарбу, ні на горілку.

— Діло хазяйське, — посмутнів дядько Трохим, який умів підпоювати коней, а після такої роботи не забував і про блиск у своїх очах.

Уже зовсім розвиднілось, коли ми вибралися за село. Звідусіль їхали і йшли на ярмарок люди, і спереду, і позаду порипував сніг, озивалися голоси, а дівчата всю дорогу притрушували сміхом, і, прислухаючись до них, старі липи осипали блакитну паморозь.

Біля перехрестя ми наздогнали дядька Володимира. Він так тягнув за собою залигану корову, наче збирався посадити її собі на плечі.

— Володимире, не скрутіть їй в'язи, — обізвався дядько Трохим. Скупар блиснув лихим оком, але дядько Трохим не відстав від нього:

— Володимире, садовіть її на плечі, а то вона вас на роги посадить.

— Є й безрогі, що на роги садовлять, — нарешті похмуро обзивається дядько Володимир.

— А скільки за корову правите?

— Усі гроші.

— А молоко від неї, Володимире, хоч на Великдень бачили?

— Краще б я тебе, такого, безклепкого, не бачив.

Але дядько Трохим не гнівається, а сміється і вже націлює очі на узбіччя:

— Ось подивіться на танець!

Там, біля липи, мало не плачучи, стояла тітка Дарка, а за пару кроків од неї, мов навіжений, крутився і підскакував підгонистий підсвинок.

— Дарко, він у тебе карапет чи польку-бабочку розучує? — запитав тато.

— Ох, і не питайте, що ця холера витанцьовує, — аж застогнала жінка. — Купила ж на свої гроші нещастя. Думала, кабанчик, а він — кнорус. То кум напоумив перед торгом залити його горілкою, а він що витворяє! — Жінка вдарила кноруса хлудиною, той з переляку зробив пару карколомних стрибків, осів на задні ноги, кувікнув і здивованими червоними очима поглянув на господиню.

— Він у тебе і на сцені зміг би виступати, — засміявся тато і багатозначно глянув на дядька Трохима.

— Свиням горілка не так іде на душу, як коням, — пробубонів дядько Трохим.

— От не знав досі, що й свині мають душу, — підсік тато дядька Трохима і покивав рукою тітці Дарці: — Повертайся, жінко, додому та протверези свого танцюриста огірковим розсолом.

— Так, напевне, й доведеться зробити, — сумовито погодилась жінка. — Пропав торг, пропала й горілка. А щоб тобі, сякий та не такий!..

І де тільки того люду береться на ярмарку?! І як він не загубиться в отій рухливій каші, що розбухає, коловоротить, гуде, сміється, торгується, марнословить, озивається іржанням коней, ревінням волів, дзвоном заліза, горшків і струнами лірників?

1

Баришник.

2

У старого білого коня з'являються пучечки чорного волосся, а в чорного коня — білого. Це волосся зветься гречкою.