Страница 302 из 322
— Живе собі в Європі, чи не під крильцем самої Англії, один король, на ймення Антон. Ну, а в нього, — бачте, в сімейному ділі навіть у королів не все шито-крито, — є вреднюча-превреднюча жінка Антанта, Антониха, по-нашому. Здавалося б, що їй, цяці з-за моря, треба до нашої землі і дядька? Так ні, усе сичить і сичить, і вогнем дихає на нас. З великої злоби і малого розуму зібрала вона з усіх усюд найманську челядь, ткнула їм рушниці в руки, галети в зуби, покинула свого Антона і притарабанилась аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю, навіть без маку, бо ми їй з фронту обіб'ємо і ребра, і хвоста, а тим часом король Антон із тилу ожениться на якійсь молоденькій мадемуазелі — і шкреби тоді, Антанто, в потилиці, бо таке діло…
Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою небилицю і вже серйозно пояснював, що Антанта — це каоліція. А коли хтось допитувався, що означає «каоліція», дядько з жалем дивився на нього, як на Пилипа з конопель, і казав:
— Та це, чоловіче, навіть ярмаркові кури знають, а мої вже й забути встигли.
Отак чогось ніхто й не добився від нього, що то за каоліція…
— Тату, ви ж обіцяли нас прокатати з вітерцем! — нагадує Іван.
— Можна й з вітерцем, за цим діло не стане, — погоджується дядько Микола, а тітка Ликерія безнадійно зітхає. — Ти чого, люба, журишся, наче останнє спекла?..
— Ой людоньки добрі, — стогне тітка Ликерія і так говорить, ніби перед нею зібралась громада. — і нащо, скажіть, я виходила заміж за цього свавільця?
— Тільки для того, щоб не продешевити і в дівках не засидітись, — одразу ж відповідає дядько Микола.
А тітка знову скаржиться невидимій громаді:
— Через ці лошата, людоньки, мій ошуканець залишив нас без ложки молока. А воно ж, повірте, було таке, що зорі стояли в ньому.
— А місяць не купався в твоєму молоці? — безневинно запитує дядько Микола.
Але тітка Ликерія навіть бровою не повела на свого мужа, а далі питала поради в людей:
— Як нам тепер, кревні та рідні, жити без набілу?
— Що набіл, головне — рух, і наш, і міжнародний… От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на дві долоні…
Тітка Ликерія скривилась і вдарила долонями по кожусі.
— Де ти бачив сало на дві долоні?
— На нашому кабані, гляди, ще й товще буде.
— А щоб тебе та бодай тебе! І тут хвальби повні торби! — нарешті посміхається тітка і за співчуттям звертається до мене: — Маємо ж порося трохи більше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловік уже сало міряє! — і звертається до дядька: — Гляди, ще здохне воно.
— Не здохне, доріжемо, — втішає чоловік жінку.
— Дядьку, а масть ви підібрали в самісіньку точку? — допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращі на всю Літинщину.
— А як же інакше?! Ось подивись — тепер срібло на них, — ворухнув батогом паморозь на підручному, — збереш срібло — золото побачиш. Жаль тільки, що на борозному дрібна зірка. Але я її білою фарбою збільшу.
— А господи, чи ти недоколиханий, чи в тім'я битий? — обурюється тітка Ликерія, не сумніваючись, що на борозному таки побільшає зірка.
— Сідай, Михайлику, провезу, як президента, і плати не візьму! — крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. І от під копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий сніг, попереду заспівав дзвоник, а від саней, все більше дивуючись, почали втікати паркани, городи, дерева й хати.
— Ой, не жени так, Миколо, бо всі мої кісточки, мов на решеті, перетрусиш, — застогнала тітка Ликерія, а ми з Іваном засміялися. — Чуєш, не лети, мов байбас на весілля.
Та хіба тепер дядько Микола почує голос жінки?
— Вйо, мої, не чужі! — шаленіє він, шаленіє сніг, зриваючись з-під копит і з-під крил саней, шаленіє світ, дугами відлітаючи від нас. От у мою душу вскакують і починають борюкатися острах і радість, а невидимий швець у міжпліччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують під собою землі — здається, от-от санки підіймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподівано ми чуємо тріск, щось підкинуло нас ближче до сонця і жбурнуло набік? Ми всі, наче картопля, вивалюємося у сніг, а зверху нас накриває сіно, і рожни, і дошки, що повилітали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя — як воно там, а до мене водночас долітають два голоси:
— Тпру, тпру, змії!
— Хіба ж ти чоловік? Хіба ж у твоїй голомозині тримається розум? Чи ти покалічити-осиротити дітей найнявся? Діточки, лебедята мої, чи ви живі-здорові?
Коли я, обтрушуючи сніг і сіно, підводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу і вкрай обурену тітку Ликерію. Тепер з неї сипався сніг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслі рум'янці.
— Хіба ж я відав, що вони такі? — справдовується провинник. У нього навіть вуса посмутніли. — От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих зміїв ніяк не зміг. Та за ці лошата ми з тобою, голубко, озолотимось від голови до самісіньких п'ят.
— Аж до самісіньких п'ят? — враз подобрішала тітка Ликерія і чогось зиркнула на свої закаблуки.
— Ще й за п'ятами трохи лишиться, — не моргнувши, запевняє дядько Микола, і ми всі починаємо сміятись.
— І що ви скажете на це? — примирливо розводить руками тітка Ликерія. — Самі бачите: чоловік у мене — як дуб, а розуму в баняку — з жолудь.
— І нащо мої слова красти? — не сердиться, а посміхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сіно. — Сідайте, сідайте, на щастя, не обломились.
— Ви собі як хочете, а я пішки, бо ти, нерозсудливець, і душу на цвинтар завезеш. — Тітка Ликерія рішуче обминає санки й прямує додому.
— І нащо трудити ноги, коли своя худобина є? — дивується дядько Микола, торкається рукою потилиці, а далі звертається до нас: — А ви, збитошники, теж пішадрала додому підете?
— А ми, дядьку, з вами хоч на край світу, бо так ще ніколи не їздили.
— Правда? — радіє дядько Микола, і щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приімленому виду.
— Правда, дядьку.
— Ну, спасибі, спасибі, — дякує мені, хоча б треба було зробити навпаки.
Після цього дядько Микола поважніє і вже без вітерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об ріжок комори оте, з рукавицю завбільшки, порося, на якому має бути сало аж на дві долоні.
Дядько Микола одразу дістає вепра кінчиком батога:
— Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?
Безпардонник кувікнув, відскочив убік і здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.
— Красивий, красивий, — підхвалює його дядько, а нам з Іваном знову стає весело.
Від дядькової оселі я проворно вискакую в завулок і мету на ковзанку — землі під собою не чую. Заяча шапка спадає мені на очі, я поправляю її помахом голови і мало не налітаю на батька. Рослий, широкоплечий, він легко йде по землі, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки.
— Ти куди отак метеш?
— Чого це мету?
— А хіба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знімається?
— Я назад не дивлюся.
— Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком — і на ковзанку?
— Чого скоком-боком? Я прямісінько-прямо іду собі.
— Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лід, а другий на шевця. І тобі ще не надокучила ковзанка?
— Чого б вона мала надокучити?
— Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?
— А ви й не знаєте? — відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.
— Ні, поки що не знаю.
— То пояснити?
— Пояснюй.
— За те, що в моїй голові меншає полови.
— От чого не бачу, того не бачу.
Я роблено зітхаю:
— Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.