Вибрані твори

ХІІІ

…Б'є сапка приплесканий темний корж землі, дзвенить на грудді, огортається сухим сірим пилом.

«Бодай тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозі прибила, як покалічив ти моїй дитині життя: навіки, видно, хлопця припортили… Скільки щастя було, коли він скинув капці і в чоботях по хаті пройшовся».

— Тепер, мамо, живемо на втіху нам, на гибель ворогам, — два блиски зійшлися в очах: радості і злості.

— Сину, не думай нічого. Знаю думку твою, та кинь її. До біди веде вона. Помовч, помовч. Скільки у мене синів є? Один тільки ти, а без тебе що мені життя? Найнещасливіший батько, що дитини не має, найнещасливіша мати, що свою дитину ховає. Не погань руки об те падло. Слиззю гадючою забруднишся.

— Ні, мамо. Я їм не прощу! Не дочекаються вони того. Таким прости — так сьогодні покалічили, а завтра доконають. То куркульня! їм одна наука зрозуміла — добрий кулак, — різонув повітря міцним, великим кулаком.

— Чуєш, Дмитре, — підійшла впритул до нього. — Не дурій. Не маленький ти. Тебе я не переважу. Твою натуру і залізо не переважить. Коли ж ти любиш свою матір, зроби для неї добро, щоб не розривалося моє серце, як ці тижні розривалося. Пожалій мене, як себе не жалієш… Чи чуєш, Дмитре?.. Подивись мені в очі. Легко, думаєш, мені? — Невелика, уперта і засмучена, стояла проти сина, не зводила з нього розумного і догадливого погляду.

Довго мовчав, роздумував, очі стали похмурими, голова на груди звісилась. А мати стояла біля нього, настирливо ждала відповіді.

— Добре, мамо, постараюсь не завинити перед вами. До худоби вийду. Скучила без мене вона.

— Ще й як! — зраділа, що на другу думку збила. — Тільки прочиню двері — Карий витягне шию, а побачить, що не ти, так заірже, ніби заплаче.

— З лошатка його викохав, своєю одежиною покривав. Порався недовго. Ходив так, наче поважчав, довго від незвички мружився на світло.

Увечері Гриць прибіг, з кишені короткої свитки виглядав пружок якоїсь книги.

— Здоров, здоров, хазяїне! Так нема, кажеш, бога? — примружився Дмитро.

Підпарубок спалахнув і мовчки покосився на Докію.

— Ви не дивіться, мамо, що Гриць такий тихий, а бога вже не признає, їй-богу.

— Мовчав би вже, безстиднику, сам ніколи лоба не перехрестить, а інших на глузи бере. Всі ви тепер добрі. Грамотіями поставали, все знаєте, з клубу не вилазите.

— А в нас корова отелилась. Бичок такий ловкий, рябий, із зірочкою на лобі, баба ніяк не налюбується ним! — Грицько переводить розмову на інше. З-під вогких темновишневих губ сяють синюваті високі зуби, по-дитячому осміхається чорняве красиве обличчя. — Тільки ходить чогось як не своїми ногами — ступне крок-два і падає.

— То не біда, ратиці треба підрізати, — радить Дмитро. — Сипте, мамо, вечеряти. Що тепер в сельбуді?

— Політгурток працює. Прямо з лісів хлопці увалилися до сельбуду — сільрада на лісокрадів облаву робила.

— Спіймали кого?

— Цілий куркульський кагал. Крадуть, аж гай шумить.

— Недовго шумітиме, коли декому руки не вкоротять. — Скорботна зморшка лягла на чоло Дмитра. — Ти завтра ще привези собі зароблений хворост, поки дорога не забитна.

Ще довго течуть господарські розмови. Гриць уважно ловить кожне слово і допитливо поглядає на Дмитра — хочеться взнати, чи до ладу він, Гриць, робив діло, та той не обзивається ні словом. І це, видно, непокоїть парубчака; поволі натягає на чорні кучері шапку. Тоді Дмитро підводиться з лави.

— Спасибі, Грицю, що поміг нам, що худобу шанував, почесному, як біля свого ходив.

— Аякже! — світліє хлопець.

— Як ви думаєте, мамо, варт йому дати щось із начиння, щоб мав чим біля дерева поратись?

— Авжеж варт.

— Спасибі, — стримано дякує Гриць, і тріпоче борозенка на верхній губі.

Обоє виходять в сіни, а вона перемиває миски, ложки у теплій воді, думає, що не скаредний син, такий і Тимофій був — за копійку не видряпає очі.

Дмитро входить запорошений, з недобрим поглядом, стиснутими вустами.

«Знову хутір очі намуляв, нагадав усю кривду!» — зітхає і дивиться прямо на нього. Син понуро одвертає очі від її допитливого погляду.

XІV

Докія прокидається до перших півнів.

Гуде за вікном хуртовина, налітає на хату густим валом, часом у могутню, низько співаючу основу ткацьким човником вскочить тонка цівка вітру, цьвохне і метнеться десь осторонь.

«Яка довга зима! Літо збіжить тобі як одна година — оглянутись не вспієш. Як же Дмитро? Змерз, — у тій хаті холодніше».

Напомацки взувається в чоботи і йде з кожухом до дверей. Солом'яний дідух війнув студеними нитками холоду. Вона підходить до стіни з розгорнутим кожухом і так застигає — нікого на ліжку нема.

«Може, на лежанці?»

М'яко, вовною вниз падає на землю кожух, руки застрибали по теплій порожній лежанці. Довго не може знайти сірники, нарешті жовтий вогник оживив хату, загойдалося світло, на стінах забігали тіні. В хаті нікого, прим'ята постіль холодна, на кілку ні шапки, ні кожуха. Обсмалюючи пальці, гасне сірник, до вікна припав захеканий вітер і попросив потрісканими вустами: «Пить, пить, пить». Та, не дочекавшись відповіді, сильно вдарив грудьми у стіну, викликаючи господиню: вийдь, вийдь.

І вона, прочинивши двері, тоне очима в шматку рухливої тьми. Праворуч зітхнув сполох, але хтось закриває його від неї. Засніжений, важко дихаючи, Дмитро стає на поріг.

— Ой, це ти, Дмитре! Налякав мене… Куди ходив?

— Нікуди. На шлях подивитись! — хрипить важко, застуджено.

— На шлях? — рука торкнулась його обличчя. Воно мокре і липке від поту.

— Ходімо спати! — якось чудно говорить. Коли ступив у сіни, вітер вирвав з його рук двері, і вдалині, то припадаючи до землі, то підводячись вгору, заметлялась червона завіса.

— Дмитре, пожежа!

— Ну й що ж, — рипає клямкою. — Сафронів хутір горить вогнем ясним.

— Сафронів хутір горить? — кам'яніє Докія і не може одвести очей від раптових стрибків розлютованого гривастого вогню.

Вона не знає, що її син пізнього вечора крадькома підібрався до огородженого з усіх боків подвір'я Созоненка. Дмитро надіявся побачитися з Мартою, забрати її до себе. Хвилювався і тривожився, дослухаючись, що робиться за високою огорожею. Там і метелиці було тісно. Ціпкі, дубові будівлі, спотворені безформеними прибудовами, уперто затискали розгалуження заметілі і так обкрадали її сувої, наче в кожній із них вселився дух созонівської крамниці.

«Коли б знаття, де Марта. Коли б хоч на поріг стала»… Обдираючи до крові об цвяховану гребінку руки, Дмитро через пліт перескочив у сад. Пригинаючись, попрямував до будинку. Ось він вже більшає, широко роззявивши пащу рундука. І враз вона ворухнулась.

— Стій! Уб'ю! — залементував голос Сафрона Барчука.

Осторонь загарчали пси і, видзвонюючи ланцюгами, покотилися з хуртовини на Дмитра. Парубок метнувся до саду. Пролунав постріл, дріб зашерехкотів по гілках дерева. На подвір'ї валування собак переплелося з голосами Созоненків і Варчука. Ще навмання обізвався постріл, збільшився гомін.

«Я тобі стрельну, іроде!» — вкрай розлютований Дмитро перескочив паркан і подався на хутір Варчука.

До ранку Дмитро вже горів і метався в жару, розкидаючи подушки й постіль. Може й на щастя зліг, бо хто знає, що заговорили б про нього, коли б здоровим був.

Якось на грані між пам'яттю й непритомністю до його обважнілого розуму почали добиратись розрізнені голоси. Часом і вони розкришувались, не дійшовши до свідомості, відкочувались і знову напливали м'яким просіяним гулом.

— Так Сафронові й треба!..

«Так Сафронові й треба… так Сафронові й треба… — коливається над ним завіса. — Хто ж це сказав?.. Наче Варивон?»

— Дурниці говориш, — підкочується голос Мірошниченка. — Варчуко'ві може більше що треба… Підпал — це не боротьба з класовим ворогом; це стихійна дрібновласницька ненависть або дрібненька помста; це не дорога, — це глухий закут.