Вибрані твори

І аж здивується іноді, коли в світлицю ввійде високий ставний парубок, такий же русявий і горбоносий, як Тимофій, одним помахом плеча скине наопашки одягнену свитку й стане коло матері.

Невже це її син, її дитина? Невже літа її збігли, як весняна вода з зелених долин?

ІІ

Непомітно, наче рибина в глибині, пропливають літа; не вловити їх неводом, ні вороними кіньми догнати, і не прийдуть вони до тебе, як ті далекі родичі в гості.

Ще ярими дощами весна не сипне, а жайворонок виманює господаря з плугом, вже зозуля зорює в садах, а там, дивися, зазеленіє поле і картопля у землю проситься. Тільки з городиною впораєшся — засріблиться коса на лузі, далі жнива наспіють, і заспівають шляхи від ранку до півночі. Чи ж помітиш, як на стернях вітри житню бороду заколишуть і осінній дощ натягне сизу сітку над кущуватою озиминою?

Потім прийдуть майстри-морози, повіють сніги і принишкне напівголодне село до весни, коли знову зозуля довгі роки буде кувати, а комусь і одного пожалує.

За щоденними клопотами і роботою Докія не помітила, як Дмитро з півпарубка парубком став. Інші хлопці в його літах вже під вікнами товклися, де збиралися дівчата на годенки, а він з ранку до вечора порався по господарству — хазяйновитий вдався, що всі сусіди завидували, — їздив у фурманку на цукроварню по жом чи маляс, столярував, у вільну ж годину за книжку брався. Небагатої науки пройшов — церковно-приходську закінчив, та до книжки був падкий. І коли восени 1921 року в село до них приїхав новий учитель Григорій Марченко, Дмитро зачастив до нього.

— Дмитре, чи не попом, значить, думаєш бути? — часто сміявся з нього сусіда підліток Варивон.

— Де там! Не нам в спідниці ходити. Хочу такої науки дійти, щоб готові паляниці на полі родили.

— Тоді мене візьми, значить, паляниці їсти. — Варивон хитрувато закручував куцими пальцями цигарку, а оком косив на своє подвір'я — щоб хтось з домашніх не побачив. — А то вже й забув, які вони, ці паляниці, значить, на смак бувають. Рік прослужив у попа і хоч би тобі раз попадя на свято переміну житньому глевтякові видумала. От настав Великдень. З гробків хурами почали возити попові паски та крашанки. Замкнула їх попадя на замок в коморі, а нас ще різдвяними книшами душить. Позасихали вони, як залізо, позацвітали — не вгризеш. Ну, слава богу, казав же ж наш піп, в стіні комори невеликий проріз був. Приладнав я з дроту ключку і почав тягати паски для своїх хлопців. І так, скажи, наловчився, що тільки цокну дротиною, а вже паска, як рибина з фабричного гачка, ніяк не зірветься. Посвяткували ми тоді добре, і попадя не нахвалиться своїми наймитами: менше хліба стали їсти. Дорожилася вона тими пасками, доки вони зеленню не взялися — аж позросталися од цвілі. А потім якось пізнього вечора, щоб ніхто не бачив, Сергієнко повивозив їх і в Буг повикидав. Отака-то комерція, значить, буває…

— А чого це піп так репетував позавчора?

— Умови не хотів складати. Приїхав дорогий товариш з Робітземлісу — за наші права заступився. Так попа ледве родимець не вхопив. Потім цілу ніч з куркулями пиячив і радився, як би найменшу ціну в трудугоди вписати. Але сільрада так його при людях провчила, що він і камилавку загубив, і частини прихожан позбувся. Знаєш, як Свирид Яковлевич уміє відчитати… Отакий наш піп.

— Недарма кажуть про нього: святий та божий, на чорта схожий.

— Думаєш, обновлення ікони не його справа?

Дмитро засміявся.

— В «Рабоче-крестьянской газете» прочитав інтересний документ. Петра Великого повідомили, що в одного старовіра ікона пускає сльози. А Петро Великий і написав резолюцію «Хай ікона перестане плакати, а то в старовіра заплаче те місце, через яке втлумачувались вірнопідданчі почуття». Після цього ікона перестала плакати.»

— Путяща резолюція, — розвеселився Варивон. — В тебе є щось почитати?

Любив Дмитро у зимовий вечір, заклавши на ніч худобі, сісти на лаві, підперти руками голову і читати про себе, ледве помітно ворушачи губами.

— Прочитай, сину, що-небудь вголос, — відірветься мати від пряжі.

Підведе голову від книги, ще розмірковуючи над чимсь, зашарудить твердими негнучкими пальцями по сторінках і запитає:

— Вам про господарство, може?

— Нащо мені про господарство, і так щогодини в очах стоїть тобі. «Кобзаря» почни.

В'ється, фуркоче джмелем над долівкою веретено, невеликим вогничком кліпає каганець, і глухуватий чіткий голос Дмитра віддаляється, перед очима простеляться далекі світи, і слово добирається до самого серця та й сльозою інколи прокотиться по вдовиній щоці.

— Ще в тебе, Дмитре, є які книжки?

— Про Леніна, Володимира Ілліча.

— Прочитай, сину: напрацювався, натрудився, намучився чоловік… Як здоров'я його?..

І знову глухуватий голос відкочується в далекі світи, і вже, здається, кожною деревиною хати перехитують, передзвонюють сибірські вітри і сніги. А з тої метелиці випливають примружені розумні очі невсипущого трудівника, що зогрів кожне село, кожну оселю своїм добрим серцем і усміхом.

В задумі проведе рукою по чубатій голові сина і не помітить насмішкуватого погляду: наче маленького гладить. Еге ж, все їй здавалось, що Дмитро ще невеликий. І тільки весною здивувалась і зачудувалась: коли виріс такий?

Якось погожого дня вона знадвору білила хату. І не почула, як на подвір'я увійшов Дмитро з чобітьми за плечима — першими чобітьми, заробленими власним мозолем.

— Як пошив швець? Не тісні?

— Наче добре показує. В ході треба спробувати, — ніби байдуже відповів.

— От і взуйся зараз. Подивлюсь, який ти гарний.

— Як старий деркач на бані, — всміхнувся, відчиняючи сіни.

Так і не вийшов похвалитися обновою.

Підвівши призьбу, Докія увійшла у хату і сплеснула руками з несподіванки. Перед нею стояв ставний, широкоплечий парубок. Короткий піджак наче недбало сповз із правого плеча; з-під чорної, трохи збитої набакир батьківської шапки впав на вухо темнорусий, із золотистими іскорками чуб. Орлиний ніс нависав над глибокою борозенкою верхньої губи; нижня, вигнувшись пругким червоним пелюстком, окреслила вузенький пружок синюватих зубів. «Невже це її син?»

Ще сьогодні, в постолах, в полотняних, крашених бузиною штанях, неквапний, він був підлітком, а це зразу парубок — хоч зараз весілля справляй. І радісно матері стало, і турбота шкрябнула: одружиться скоро, відділиться і хтозна яку дружину підбере — може, ложку борщу на старості літ пожаліє свекрусі.

— Як мені, мамо? — скрипнувши чобітьми, легко пройшовсь по хаті — де та й незграбність поділась, коли й вспів парубочу гордовиту похідку перейняти…

«Який же він славний! Вилитий Тимофій, — за кожним рухом слідкувала мати, і те, що було звичним — другий не помітить, — їй здавалося найкращим, дарованим тільки синові її. — Вилитий Тимофій. Мовчазним лише вдався, радощів мало. Нічого, між людьми обітреться — тямовитий!» — заспокоїла сама себе…

Б'є сапка приплесканий темний корж землі, дзвенить на грудді, огортається сухим сірим димом, підтинає хопту 3, і щетинистий осот не годен проколоти огрубілих темнозелених пальців. Спочатку вогником пробігає біль по зігнутій спині, та незабаром розтає, і криця проворно зрізує зелені, з рожевими квітами, мережки покрученої березки, крапчасте плетиво мокрецю, рівні стріли мишію.

«Коли б це невістку Дмитро до хати привів, веселіше було б, жалувала б її. Та де там — хоч не говори з ним про це. На півслові обірве, нахмуриться, весь у себе ввійде».

— Коли поміч в гарячу пору потрібна — покину свою роботу і з вами буду полоти.

— Я й сама впораюсь.

— Тоді й говорити нема про що, — і, розгніваний, вийде з хати.

…Припортили, видно, хлопця, навік припортили. Щоб тебе, Сафроне, і твого Карпа лиха година не минула, як ти збавив мені сина. Хоч би до доктора поїхав Дмитро, та як йому про це сказати… Щоб тебе, Сафроне, нагла смерть на дорозі прибила, — поринає в згадки Докія…

ІІІ

…Село купається у теплі, сонці та веселому співі веснянок. Вулицями, городами на великий майдан сипнула спочатку малеча, потім парубоцтво, дівчата, а пізніше, поважно міркуючи про се, про те, — господарі й господині.