Завоювання Плассана

— Я бачився з цим юнаком, — сказав кюре, — він прийшов до мене сповідатися, і, признаюсь, — я дав йому розгрішення. Навіть найтяжчий гріх заслуговує милосердя. Не можна ж ставитися до нього як до прокаженого за те, що він зірвав кілька вивісок у Плассані та наробив боргів у Парижі.

Коли Гільйома було прийнято, він, усміхаючись, сказав братам Мафр:

— Ну, тепер ви повинні поставити мені дві пляшки шампанського… Ви бачите, кюре робить усе, що я хочу. Я знаю його вразливі місця, досить мені зачепити одне з них, і тоді, мої голуб’ята, він ні в чому не може мені відмовити.

— А проте не видно, щоб він тебе дуже любив, — зауважив Альфонс, — він на тебе щось дуже скоса поглядає.

— Дарма! Це означає, що я зачепив його за дуже вразливе місце… Але ви побачите, що скоро ми будемо найкращими друзями в світі.

Справді, абат Фожа нібито з великою приязню почав ставитися до сина лікаря; він казав, що цей бідолашний юнак потребує чуйного керівництва. Незабаром Гільйом став душею клубу. Він вигадував всілякі ігри, дав рецепт пуншу з вишневою настойкою; втягнув у гульню молоденьких хлопців, які недавно закінчили колеж. Цими дрібними грішками він здобув величезну популярність. Тим часом як над більярдною лунали звуки органа, він дудлив пиво, оточений синами осіб з вищого плассанського товариства, розповідав їм непристойні історії, а вони пирскали від сміху. Таким чином члени клубу все більше втягувалися в брудні пригоди, які обговорювалися нишком по кутках. Але абат Фожа нічого не чув. Гільйом називав його «хлопцем з головою», який зайнятий грандіозними планами.

— Абат буде епіскопом, якщо захоче, — говорив Гільйом. — Він уже відмовився від парафії в Парижі, хоче залишитись у Плассані, бо полюбив наше місто… Я його обрав би депутатом. От хто повів би як слід наші справи в Палаті! Але він не схоче, він занадто скромний… Коли настануть вибори, треба буде спитати його поради. На нього можна покластися.

Люсьен Делангр був поважною персоною в клубі. Він дуже шанував абата Фожа і прихилив до нього всіх серйозних юнаків. Часто вони разом ішли до клубу, жваво розмовляючи, але зразу ж замовкали, тільки-но входили в залу.

Вийшовши з кав’ярні, що містилася в підвалі колишнього францисканського монастиря, абат регулярно йшов до Притулку пречистої діви. Він з’являвся з усмішкою на ганку під час перерви. Всі дівчатка бігли до нього і сварились за те, хто дістане іконки, чотки, священні медалі, яких завжди було повно в його кишенях. Своїм ласкавим поводженням абат завоював серця всіх цих дівчат, він легенько поплескував їх по щічках, радив їм бути розумницями, і на їхніх лукавих личках грали усмішки. Черниці часто скаржились, що дівчата неслухняні, б’ються, тягають одна одну за волосся і роблять ще й гірші речі. Але він вбачав у цьому лише пустощі, найпустотливішим робив догани в каплиці, і вони виходили звідти втихомирені. Іноді, коли йшлося про значніші провини, він викликав батьків, які йшли від нього, зворушені його добрістю. Оці дівчатка з Притулку пречистої діви привернули до нього серця всіх бідних родин Плассана. Увечері, повернувшись додому, вони розповідали надзвичайні речі про пана кюре. Нерідко можна було бачити двох вихованок притулку десь у глухому кутку на міському валу, що мало не билися, сперечаючись про те, котру з них більше любить пан кюре. «Ці маленькі негідниці представляють дві-три тисячі голосів», — думав Труні, спостерігаючи з вікна своєї контори ласкаве поводження абата Фожа.

Трупі запропонував свої послуги для завоювання «цих маленьких серденяток», як він називав дівчат; але священик, занепокоєний його палаючими очима, рішуче заборонив йому виходити на подвір’я. Отже, Труш задовольнявся тим, що, коли черниці не бачили, кидав «цим маленьким серденяткам» ласощі так, як кидають крихти горобцям. Особливо подобалось йому кидати цукерки у фартух високої білявої доньки шкіряника, яка в свої тринадцять років мала груди цілком сформованої жінки.

Робочий день абата Фожа на тому не кінчався; він ще робив коротенькі візити дамам з вищого товариства. Пані Растуаль, пані Делангр сяяли, приймаючи його, повторювали кожне його слово; розмова з ним давала їм поживу для базікання на цілий тиждень. Але найбільшою його приятелькою була пані де Кондамен. Вона поводилася з ним із фамільярною люб’язністю і зверхністю гарненької жінки, яка почуває себе всемогутньою. Часом вони перешіптувались, і це шепотіння, її погляди, особливі усмішки свідчили про таємний союз між ними. Коли приходив священик, вона одним поглядом виставляла свого чоловіка за двері. «Урядове засідання почалося», — казав жартома інспектор лісного відомства і сідав верхи на коня із спокоєм справжнього філософа. Це пані Ругон вказала священикові на пані де Кондамен.

— З нею ще не зовсім примирилися, — пояснила вона, — маючи вигляд гарненької кокотки, вона, проте, дуже розумна жінка. Ви можете бути з нею одверті, вона побачить у вашій перемозі засіб остаточно стати на твердий грунт, вона буде вам дуже корисна, коли вам треба буде роздавати посади й ордени. У неї в Парижі близький приятель, який присилає їй стільки червоних стрічок, скільки вона попросить.

Хитро маневруючи, пані Ругон трималася осторонь, і красуня Октавія стала найактивнішою союзницею абата Фожа. Вона завоювала йому своїх друзів і друзів її друзів. Вона їздила скрізь і вела енергійну пропаганду з допомогою самих тільки привітань, посланих кінчиками затягнутих у рукавички пальців. Особливу увагу вона звернула на дружин буржуа, збільшуючи вдесятеро той жіночий вплив, необхідність якого священик відчув з перших кроків у тісному колі плассанців. Вона замкнула уста подружжю Палок, яке нападало на родину Муре; вона кинула цим двом потворам ласий шматок.

— Ви й досі гніваєтеся на нас, люба пані? — сказала вона якось дружині судді, здибавши її. — Даремно! Ваші друзі не забувають вас, вони дбають про вас і готують вам сюрприз.

— Гарний сюрприз! Напевно, якась каверза, — вигукнула роздратовано пані Палок. — Годі, більше з нас не глузуватимуть, я раз назавжди заприсяглася не рипатися з свого кутка.

Пані де Кондамен усміхнулась.

— А що б ви сказали, — спитала вона, — коли б пан Палок одержав орден?

Дружина судді остовпіла, кров ударила їй в лице і зробила його зовсім страшним.

— Ви жартуєте, — забелькотіла вона, — це знову яканебудь каверза проти нас… Якщо це неправда, я ніколи вам цього не подарую.

Красуня Октавія мусила заприсягтися, що це щира правда. Ухвала вже є, це напевно, але її буде опубліковано в «Урядовому віснику» тільки після виборів, бо уряд не хоче, щоб хтось подумав, ніби він підкуповує урядовців. Вона натякнула, що до цієї довгожданої нагороди причетний абат Фожа, він розмовляв про це з супрефектом.

— Отже, мій чоловік мав рацію, — збентежено мовила пані Палок. — Вже давно він мені робить жахливі сцени, вимагає, щоб я пішла просити пробачення в абата… Але я дуже вперта і скоріше дала б себе вбити… Але коли абат сам захотів зробити перший крок… Безперечно, ми нічого кращого й не бажаємо, як жити в мирі з усіма. Завтра ж ми прийдемо в супрефектуру.

На другий день подружжя Палок трималося дуже смиренно. Жінка, як могла, паплюжила абата Феніля. Вона безсоромно розповідала про те, що якось була у нього і він в її присутності нахвалявся викинути з Плассана «всю кліку абата Фожа».

— Якщо ви хочете, — сказала вона абатові, одвівши його набік, — я дам вам одну записку, написану під диктовку старшого вікарія. В ній ідеться про вас. Здається, це якісь гидкі плітки, що їх він хотів надрукувати в «Плассанському віснику».

— Яким же чином вона опинилась у ваших руках? — спитав абат.

— Вона в мене, і цього досить, — відповіла вона, нітрохи не збентежившись. Потім, усміхнувшись, провадила далі: — Я її знайшла. І, як я тепер пригадую, там над закресленими словами вписано два чи три слова рукою самого старшого вікарія… Сподіваюсь, я можу покластися на вашу скромність, правда ж? Ми чесні люди і не хочемо бути скомпрометовані.