Завоювання Плассана

Сини Мафра побилися об заклад. Всі троє прослизнули в жовтий з зеленими віконницями будинок, що стояв коло валу, в кінці тупика.

Наступної ночі з Мартою стався жахливий припадок. Вранці вона була присутня на дуже довгій релігійній церемонії; Олімпія наполягала на тому, щоб додивитися до кінця. Коли Роза і всі пожильці прибігли на дикі крики Марти, вони знайшли її на підлозі коло ліжка з розсіченим чолом. Муре весь тремтів, стоячи на колінах серед розкиданих ковдр і простирадл.

— Оце вже він її порішив! — закричала куховарка.

Вона вхопила Муре під руки, і хоч той був у самій сорочці, потягла його через усю кімнату до дверей його кабінету, які були по другий бік площадки. Потім повернулась назад і кинула йому матрац і ковдру. Труш побіг по лікаря Порк’є. Лікар перев’язав рану Марти; трохи нижче, сказав він, і удар був би смертельний. Внизу у передпокої він заявив усім, що треба щось робити, не можна лишати надалі життя пані Муре на ласку цього божевільного.

Другого дня Марта не вставала з постелі. Вона ще марила, бачила залізну руку, що вогненним мечем розтинала їй череп. Роза нізащо не дозволила Муре ввійти до спальні. Вона подала йому сніданок на вкритому порохом столі в кабінеті. Муре не їв і тупо дивився на тарілку, коли Роза ввела до нього трьох чоловіків, одягнених у чорне.

— Ви лікарі? — спитав Муре. — Як вона себе почуває?

— Їй краще, — відповів один з прибулих.

Муре машинально відрізав скибку хліба, наче збирався їсти.

— Я б хотів, щоб діти були тут, — прошепотів він. — Вони доглядали б її, ми не були б такі самотні… Вона хворіє з того часу, як поїхали з дому діти… Я теж не дуже добре себе почуваю…

Він підніс до рота шматочок хліба, великі сльози потекли по його щоках. Тоді чоловік, що вже говорив з ним, глянувши на своїх супутників, сказав:

— Чи не хотіли б ви поїхати по ваших дітей?

— Дуже хочу! — вигукнув Муре, підводячись. — Їдьмо зараз же.

На сходах він не помітив Труша і його дружини, які, перехилившись через поруччя третього поверху, блискучими очима стежили, як він переступав із східця на східець, спускаючись униз. Олімпія хутко збігла слідом за ним і вскочила в кухню, де Роза, дуже схвильована, підглядала з вікна. Коли карета, що чекала коло воріт, рушила, Олімпія прожогом, перестрибуючи через чотири східці, кинулась нагору, вхопила Труша за плечі і, не тямлячи себе з радощів, дотягла його танцювати по всій площадці.

— Запроторили! — вигукувала вона.

Марта пролежала в ліжку цілий тиждень. Її мати приходила щодня по обіді, виявляючи незвичайну ніжність. Абат Фожа, його мати, Труші змінялися по черзі коло її ліжка. Навіть пані де Кондамен провідала її кілька разів. Про Муре вже ніхто не згадував. На запитання своєї господині Роза відповідала, що пан поїхав до Марселя. Але коли Марта вперше спромоглася зійти вниз і сісти за стіл, вона здивувалась і почала занепокоєно розпитувати про чоловіка.

— Люба моя, не завдавайте собі жалю, — сказала пані Фожа, — а то ви знову зляжете. Треба було щось вирішити. Ваші друзі порадилися між собою і зробили все, що треба, в ваших інтересах.

— Нема чого вам його жаліти, — грубо крикнула Роза, — після того, як він вам дав дрючком по голові! Весь квартал зітхнув вільніше, відколи його тут немає. Завжди боялися, щоб він не наробив пожежі або не вискочив на вулицю з ножем. Я ховала всі кухонні ножі, і куховарка пана Растуаля так само… А ваша сердешна мати, як вона мучилася!.. Знаєте, всі, хто відвідував вас під час вашої хвороби, говорили мені, коли я їх проводжала: «Це велике щастя для Плассана! В місті ніхто не міг бути спокійним, поки така людина ходила на волі».

Марта слухала цей потік слів, широко розплющивши очі, бліда як смерть. Ложка випала у неї з рук, і вона втупила очі у вікно, наче її вжахнула якась примара, що підіймалася з-за фруктових дерев.

— Тюлет, Тюлет! — прошепотіла вона, затуляючи очі тремтячими руками.

Марта відкинулась на спинку стільця, у неї вже починався нервовий припадок, коли абат Фожа, що скінчив їсти суп, взяв її руки в свої, міцно стиснув їх і стиха промовив лагідним голосом:

— Будьте мужні перед цим випробуванням, що його вам посилає господь. Він дасть вам заспокоєння, якщо ви не будете нарікати. Він пошле вам щастя, якого ви заслуговуєте.

Від цього потиску рук священика, від ніжного звуку його голосу Марта випросталася, наче воскресла; щоки її палали.

— Так, так, — промовила вона, ридаючи, — мені потрібно багато щастя, обіцяйте мені багато щастя.

XIX

Загальні вибори мали відбутись у жовтні. В середині вересня монсеньйор Руссело раптом виїхав до Парижа після довгої розмови з абатом Фожа. Говорили, що у нього тяжко захворіла сестра, яка жила у Версалі. Через п’ять днів він повернувся і знову сидів у своєму кабінеті; абат Сюрен читав йому вголос. Умостившись глибоко в кріслі, кутаючись у лілову шовкову тілогрійку, хоч надворі було ще дуже тепло, він з усмішкою слухав ніжний жіночний голос молодого абата, який з любов’ю скандував Анакреонові строфи.

— Чудово, чудово, — шепотів епіскоп, — ви почуваєте музику цієї прекрасної мови.

Потім, глянувши на стінний годинник, занепокоєно спитав:

— Чи приходив уже сьогодні ранком абат Фожа?.. Ах, дитино моя, скільки турбот! В мене у вухах досі стоїть цей жахливий гуркіт залізниці… В Парижі весь час ішов дощ. Мені треба було побувати в різних кінцях міста, і всюди я бачив саме тільки болото.

Абат Сюрен поклав книжку на консоль.

— Чи задоволені ви, монсеньйоре, результатами своєї подорожі? — спитав він з фамільярністю улюбленої дитини.

— Я довідався про те, що я хотів знати, — відповів епіскоп з властивою йому тонкою усмішкою. — Мені треба було б узяти вас з собою. Ви б дізналися про деякі речі, які корисно знати людині вашого віку, що своїм походженням і зв’язками призначена для сану епіскопа.

— Я слухаю вас, монсеньйоре, — благально сказав молодий священик.

Але прелат похитав головою.

— Таких речей не розповідають… Подружіться з абатом Фожа, колись він, можливо, багато зробить для вас… Я дістав дуже детальні відомості.

Абат Сюрен склав руки з виразом такої вкрадливої цікавості, що монсеньйор заговорив знову:

— У нього були неприємності в Безансоні… В Парижі він жив у мебльованій кімнаті в страшних злиднях. Він сам пішов запропонувати свої послуги. Міністр саме тоді шукав священиків, відданих урядові. Я зрозумів, що Фожа спочатку злякав його своїм похмурим виглядом і благенькою сутаною. Він послав його сюди на всякий випадок. До мене міністр був дуже ласкавий.

Єпіскоп супроводжував кожну фразу легким помахом руки, підшукуючи слова, боячись сказати більше, ніж треба. Потім його приязнь до свого секретаря взяла гору, і він уже жвавіше додав:

— Одне слово, вірте мені, постарайтеся бути корисним кюре парафії святого Сатюрнена; йому скоро будуть потрібні всі, він здається мені людиною, що не забуває ні образ, ні послуг. Але не сходьтеся з ним близько. Він погано скінчить. Це моє особисте враження.

— Він погано скінчить? — здивовано перепитав молодий абат.

— О! Зараз він тріумфує… Але мене непокоїть його обличчя, сину мій. Воно має трагічний вираз. Ця людина помре не своєю смертю… Тільки не кажіть про це нікому, не виказуйте мене, я одного прошу, дайте мені жити спокійно, я хочу тільки спокою.

Абат Сюрен уже брався знову за книгу, коли доповіли, що прийшов абат Фожа. Монсеньйор Руссело, усміхаючись і простягаючи руки вперед, пішов йому назустріч, називаючи його «мій любий кюре».

— Залишіть нас, сину мій, — сказав він секретареві, і той вийшов.

Єпіскоп заговорив цро свою подорож. Сестрі покращало; йому пощастило побачитися з давніми друзями.

А міністра ви бачили? — спитав, пильно дивлячись на нього, абат Фожа.

— Так, я вважав за свій обов’язок зробити йому візит, — відповів єпіскоп, почуваючи, що червоніє. — Він мені сказав про вас багато хорошого.