Завоювання Плассана

Образний хід думок письменника такий. П’єр засудив церковний Лурд. Але з свого перебування там він виніс почуття незмірного жалю, братерського співчуття до цих «знедолених християн», до цієї безпорадної бідноти в лахмітті. Разом з цими почуттями в діяльній натурі П’єра спалахують нові думки: мало любити й плакати, треба жити, діяти, треба, щоб розум переміг ці страждання. Благородний запал П’єра, проте, обмежений рамками його світогляду. Молодий священик-ентузіаст не сприймає революції. Бажаючи уникнути всякого насильства, він мимоволі у своїх мріях про соціальну реорганізацію знову звертається по допомогу до джерела християнства, християнства удосконаленого. Так виникають його ідеї про «нову релігію», викладені у великій книзі П’єра «Новий Рим». П’єр Фроман пропонував очистити католицизм від намулу економічної агресивності, політичних інтриг, лицемірства, демагогії, повернутися до ідей раннього християнства, поєднавши їх з вимогами сучасного життя і здійснивши у такий спосіб принципи рівності й братерства. Книга П’єра мала великий успіх у Франції. Але Ватікан заборонив її. Дізнавшись про це, герой Золя поспішає до Рима, щоб відстояти свій твір. Та після тривалої даремної боротьби і внаслідок зустрічі з папою П’єр Фроман зрікається своєї книги.

Дія роману обмежена рамками перебування П’єра в Римі. Золя, як завжди, прагнув до максимальної «документалізації» теми. З цією метою він здійснив п’ятитижневу подорож до столиці Італії і вніс до роману величезний ілюстративний матеріал, що мав створити його специфічну «сюжетну атмосферу». Критики чимало сперечалися з приводу якості римських пейзажів, описів архітектурних ансамблів і образотворчих скарбів римських музеїв у книзі Золя. Та не це, звичайно, тут головне. Найважливішими у Золя є два моменти: 1) нетрадиційність суспільної панорами папського Риму; 2) глибина соціально-історичної аргументації провідної ідеї твору.

Золя послідовний у своїй увазі до проблеми народу, як першорядної у всіх міркуваннях про суспільні реформи. Його Рим постає перед читачем не тільки у вигляді величного пам’ятника мистецтва або міста з багатими героїко-революційними традиціями, як це уявляв собі Ф. Стендаль. Перші думки Золя при зустрічі з Римом, вкладені автором в уста П’єра Фромана, — це співставлення краси й розкошів, що відкриваються для одних, з жахом голоду, злиднів і бруду, що випадають на долю значної частини людства. Багато сторінок у різних розділах роману присвячено цій темі. В Парижі і в Римі «у одних незліченні багатства, що дозволяють потурати будь-яким примхам. У інших жорстока бідність, — ні хліба, ні надії: матері позбавляють життя себе й своїх немовлят, бо замість молока вони можуть дати їм лише кров украй виснажених грудей». Голод і холод, брудні вогкі халупи, де живцем гниють люди, колись здорові, міцні, працьовиті, які згодом мимоволі втрачають людське обличчя.

В ім’я цих знедолених, безпритульних істот, в ім’я жахливої трагедії народу в суспільстві власників молодий, натхненний абат звертався в Римі до «князів церкви». П’єра турбує вже не доля його книги, а доля ідеї милосердя до тієї частини людства, що тяжко страждає. Та письменник добре розуміє, що «апостольська ревність» його героя цілком безнадійна. Глибоко вивчивши історію папської курії й докладно висвітливши в своєму романі сучасний стан католицизму, Золя з цілковитою наочністю довів, що жодна з високих духовних осіб, а тим паче двісті шістдесят третій папа Лев XIII, не здатні зректися фінансових та політичних вигод церкви чи своїх власних привілеїв… «для загального добра». Ще раз звучить провідна тема: релігія й демократія несумісні.

«Париж» — завершення серії. Найважчий, мабуть, для самого автора том. Досі йшлося головним чином про критику церкви, в чому Золя був твердий і безкомпромісний. Тепер настав час викласти позитивну програму. Спроби говорити про цю програму змушують Золя охопити ширше коло питань. Бо він розуміє — церква лише один з прогнилих органів гангренозної буржуазної республіки. Роман набуває виразних ознак соціально-політичного жанру. В ньому зображено: вище духівництво, чия показна, демагогічна філантропія не здатна й не прагне взяти участь у вирішенні питання про майбутнє; буржуазний парламентаризм — базар, на якому купують і продають інтереси народу й держави за валюту власної користі; звичаї вищого суспільства — всевладної буржуазії й занепалого, та все ще претензійного дворянства; декадентське переродження буржуазного мистецтва, цілковитий занепад сімейної й суспільної моралі в верхах, спустошення заможної частини молоді… Все це з одного боку. А з другого письменник бачить страшні злидні міської бідноти, виснажливу, безрадісну й безнадійну працю фабричного пролетаря, невимовні жахи безробіття, страшну передчасну старість, самотню смерть на купі смердючого лахміття. Якщо не рахувати «Жерміпаля», «Париж» — найбільш радикальний з досі написаних романів Золя. Він продовжує «Жерміналь» і в іншому плані. Як видно з підготовчих матеріалів до цього тому, письменник хотів змалювати тут «жорстоку, героїчну боротьбу», «криваву сутичку двох світів», метою якої був би новий соціальний лад. Вірний своєму новому завданню відобразити пекучу злободенність, Золя з надзвичайною повнотою інтерпретує тут через показ дискусій та суперечок дійових осіб різноманітні ідейні системи табору антибуржуазної та антицерковної опозиції: анархізм, сен-сімонізм, фур’єризм та соціалістичні течії 90-х років.

До якого ж конструктивного висновку приходить Золя в цьому підсумувальному романі серії? Право остаточного вибору письменник передає своєму головному героєві, який прийшов від розчарування в релігії до цілковитого засудження буржуазного ладу. Після пережитого в Римі П’єр Фроман остаточно зрікається віри в реформістські можливості «нового католицизму» і віддає свої сили справі безпосередньої допомоги бідним. Він шукає підтримки у великосвітських та урядових благодійних інституціях і ще раз зневіряється в можливостях реформ у межах існуючого суспільства. Разом з тим, через свого старшого брата, ученого-хіміка Гійома, П’єр опиняється в гущі суперечок і терористичної боротьби анархічних і соціалістичних угруповань. Та П’єр не вірить у правомочність будь-якого насильства, хоч серце його цілком віддане знедоленим пролетарям. «Щасливий» фінал роману в тому, що П’єр Фроман одружується з здоровою освіченою дівчиною і приєднується до найвищої в його очах (і в очах автора) доктрини: наука і праця — ось єдиний дороговказ до прекрасного майбутнього. «Париж» викликав бурхливу критичну дискусію, у якій взяли участь всі ідеологічні табори сучасності від клерикально-шовіністичного до соціалістичного. Гострота суперечок підігрівалася тим, що, як уже сказано, Публікація роману співпала з виступом письменника в справі Дрейфуса. Суд над Золя привернув увагу всієї читаючої Франції. Зрозуміло, що католики й буржуазні ортодокси поливали Золя брудом. Соціалістична критика високо оцінювала антицерковний і антибуржуазний твір письменника-борця. Проте Жан Жорес і його однодумці закидали романістові те, що він дає в своєму романі «неточне й неповне уявлення про соціалізм», не показує найважливішого для даної епохи процесу зростання революційної свідомості пролетаріату, в чому, власне, й слід убачати «підготовку майбутнього», неправильно визначає історичну роль науки.

Тепер, майже через сімдесят п’ять років після публікації роману, в якому Золя хотів «підбити підсумки цілого XIX сторіччя», особливо наочною є ефемерність мрії письменника про можливість підміни соціальної революції науково-технічною. Стан імперіалістичного Заходу наших днів якнайяскравіше доводить, що науково-технічний прогрес кінець кінцем не може уміститися в історичних рамках капіталізму.

Але утопічна ідея не вичерпує змісту цього величезного, багатопланового й разом з тим суцільного у своєму гуманістичному пориві твору. Властива йому сила антибуржуазного й антиклерикального протесту набувала тоді об’єктивно революційного значення. Воно не втрачене й сьогодні. «Музі» Золя притаманна ще одна благородна й приваблива риса: бажання розкритися перед читачем уповні, всією сумою творчих ідей, образів, стилю, передати людям те, у що глибоко вірить письменник. Приступаючи до написання роману «Лурд», Золя запевняв, що він прагне відтворити не «колорит» грандіозних релігійних церемоній, а «хвилювання душ», настрої й прагнення прочан. І справді, оперуючи в кожному романі величезними масивами фактів, письменник завжди зрештою зосереджує увагу на людині та її внутрішньому світі. Саме тому такими переконливими й досі залишаються його твори. П’єр Фроман, відповідаючи на закиди старого абата Роза, який обвинувачує його як «розстригу» в блюзнірстві, каже схвильовано й упевнено: «Ні, ні! Я залишаю церкву з доброї волі, як виходять з льоху, щоб бути на свіжому повітрі, під яскравим сонцем. Там немає бога. Там кидають виклик розумові, правді, справедливості». Ідеї, що народжуються в схвильованому шуканні, оволодівають і іншими позитивними персонажами твору, за яким відчувається напружена піднесена думка автора.