Завоювання Плассана

Ругони — криваві кати Республіки, таємні диктатори Плассана — не позбавлені принаймні сильної волі, міцного спекулятивного розуму. Решта заможних буржуа, що займають керівні пости в Плассані, — всі ці растуалі, делангри, де бурде, де кондамени, мафри, порк’є, покери і т. д. — овеча отара, зграя безсовісних кар’єристів, страхополохи, підлабузники. Вони наосліп женуться за вигодою й легко потрапляють до пастки, розставленої Фожа. Все це буржуазне нікчемство — чоловіки та їхні дружини, люди дозрілі й «золота молодь» — метушиться, домагається своєї егоїстичної мети, створюючи глибоко правдиве суспільне тло роману. Анатоль Франс із захопленням писав: «Усе в цьому творі правильне до цілковитої наочності».

Відомий французький учений Анрі Міттеран підказує, що для образу Фожа Золя міг використати чимало рис реальної людини — абата Тісьє, президента Католицького об’єднання Півдня, про необмежений вплив якого на церковні й політичні справи багато говорили в 1870 році. Може, й так. Але величезне викривальне значення головного персонажа антиклерикального роману Золя не тільки в імовірній його біографічній адекватності. Абат Фожа — постать конкретна, індивідуалізована, а разом з тим, — і це головне, — зловісний соціально-історичний тип. «Завоювання Плассана» ближче за всі інші твори Золя стоїть до його газетної манери. Це позначилося на загальній структурі роману: коротенькі розділи, документальні факти, скріплені діалогами, відсутність розгорнутих пейзажних і портретних описів. Характер Фожа вимальовується з показу його вчинків і стислих авторських зауважень. Головний прийом романіста: разюча гра контрастів між удаваною й справжньою суттю «нового Тартюфа». Спочатку впадає у вічі його «жалюгідний вигляд», потерта ряса, лагідний, вкрадливий голос, уміння непомітно проходити містом, ховаючись у затінку глухих завулків. Та далі стає помітним «міцний квадратний череп», на якому «тонзура здавалася шрамом від удару палицею», «холодний, пронизливий погляд», «повадки жандарма». «Завоювання Плассана»— войовничий памфлет у формі роману. Однак Золя, не задовольняючись критикою, як мало хто з французьких літераторів його часу, захоплений був «конструктивними» ідеями, мрією про вдосконалення суспільства. В цьому новому суспільстві не було місця для церкви. Ось чому письменник у низці творів, не припиняючи антиклерикальної війни, намагається висунути інші, з його точки зору, суспільно корисні системи ідеології, здатні протистояти багатовіковому впливові церкви.

Першою спробою в цьому напрямку був п’ятий том «Ругон-Маккарів» — «Провина абата Муре», що побачив світ навесні 1875 року. Золя й тепер не цікавлять спеціально проблеми філософії й тим більше теософії. Для художника-гуманіста важить одне — життєва програма, що може забезпечити щастя людей. Щоправда, пошуки морально-етичної заміни релігії даються на цьому етапі письменникові дуже нелегко.

Загальні контури теми нагадують ранню лірико-романтичну прозу Золя. Прекрасну й трагічну історію кохання двох юних істот серед могутньої первісної природи можна, скажімо, знайти у новелі «Сімпліс», яка відкриває першу друковану збірку Золя «Казки Нінон» (1864). Та віддаль між «Сімплісом» і «Провиною абата Муре» вимірюється десятилітнім життєвим і громадським досвідом автора. Ідилічна тема в новій сюжетній конкретизації стає ідеологічною вогнепальною зброєю. «Добромисна» критика, що вже давно гострила зуби на Золя-антиклерикала, називала «Провину абата Муре» «найбільш аморальним і найбільш іррелігійним» твором письменника. «Нова «провина пана Золя»— його новий смертний гріх», — писав рецензент з «Ревю де Франс». Інші вбачали в романі надмірну орнаментальну описовість, хворобливу патетику почуттів, зайвий інтерес до містичних переживань Сержа.

Що ж і як хотів сказати цим твором сам автор?

Образ головного героя — молодого священика Сержа Муре, сина Марти і Франсуа, зв’язує цей роман з «Завоюванням Плассана». Та після суворої, стриманої, «чорно-білої» стильової палітри останнього «Провина абата Муре» справді справляє враження надмірної емоціональності, шаленства яскравих барв. Але, може, і в цьому є певна відповідність основному задумові твору?

Серж Муре — ще одна «жертва» Фожа. Живучи в домі його батька, абат всіляко підігрівав перебільшене релігійне почуття вразливого Сержа, підштовхував його до вступу в семінарію. Тепер Серж Муре — кюре маленької церкви в глухому селі Арто поблизу Плассана. Старший син Ругонів лікар Паскаль, єдина в цій сім’ї чесна людина, щоб врятувати життя тяжко хворого небожа, відвозить його до давно залишеного власниками великого маєтку Параду, де живе лише старий сторож вільнодумець Жанберна з шістнадцятилітньою онукою Альбіною. Серж одужує завдяки ніжному піклуванню дівчини і, втративши пам’ять під час хвороби, закохується в неї. Їхня любов квітне серед розкішної природи Параду. Та настає час, коли Серж згадує про свій сан і з жахом зрікається коханої. Альбіна вкорочує собі віку.

В книзі порушується й досі актуальна для католицьких країн тема целібату — безшлюбності духівництва. Це питання цікавило багатьох прогресивних письменників Франції. Досить згадати з цього приводу хоч би страшну й трагічну постать Клода Фроло з «Собору Паризької богоматері». У різних статтях та літературно-критичних рецензіях Золя не раз засуджував целібат, як злочин проти природи. Та в романі «Провина абата Муре» питання поставлено набагато ширше: церква протистоїть природі, як смерть життю, як потворне прекрасному.

Золя не засуджує, а жаліє Сержа Муре — кволу, непристосовану до життя молоду людину, одурманену християнською містикою. Але поруч цього «священика-жертви» він показує «священика-ката», носія жорстокої антигуманістичної догми католицизму. Брат Арканжіас, грубий неосвічений чернець, непримиренний до всього здорового, гарного, життєрадісного, став, власне, причиною загибелі Альбіни й тяжкої духовної кризи Сержа. Справжній «вантажний кінь» церкви, «божий пес», як він сам себе називає, Арканжіас своєю поведінкою, думками і навіть мовою вносить у високопоетичну атмосферу твору контрастуючий з нею струмінь вульгарності, тупості, духовного й фізіологічного убозтва. Можливо, художник-атеїст саме тому приділив стільки уваги пафосним, гіперболізованим описам краси природи й щастя кохання, щоб більше наголосити цей контраст, як ще один своєрідний доказ «великого неподоланного конфлікту між релігією й природою».

Золя знову близько підходить до антирелігійної теми майже через двадцять років, за нових історичних обставин, на новому творчому етапі. Тепер це вже ціла спеціальна серія романів, трилогія — «Лурд», «Рим» і «Париж» (1894–1898). Характерний для 90-х років контрнаступ католицизму на передову науку й революційну думку, а також власний соціально-аналітичний багаж Золя, здобутий внаслідок роботи над такими творами, як «Жерміналь» або «Розгром», підказували романістові ще ширші, ніж попередні, масштаби полеміки проти церкви та релігії. Як художник він прагне тепер до більшої дидактичності, до незавуальованої проповіді ідей суспільної перебудови. «Історичний» аспект «Ругон-Маккарів», де дію віднесено до періоду 1851–1871 років, замінено в новій серії романіста безпосереднім художнім відображенням типових явищ епохи становлення імперіалізму. Трилогію задумано й написано за короткий час. Автор, переконаний у суспільній вазі цієї нової роботи, працював над нею з піднесенням. Окремі романи циклу вже під час їх попередньої публікації в газетах викликали шалені нападки з боку духівництва та його підсобників у літературній критиці. Але Золя, незважаючи ні на що, упевнено продовжував свій художній штурм фортець сучасної реакції, безперервно збільшуючи коло спостережень, обсяг і глибину критики. В «Лурді» метою романіста було викриття спекуляцій церковників на неосвіченості й забобонах народу. В «Римі» доведено, що ідеї католицизму глибоко ворожі демократії. «Париж» свідчить уже про цілковитий розрив видатного письменника з офіційною політичною Францією.