Щастя Ругонів

Утрете жаська ніч, ніч, сповнена моторошних жахів, огортала Пласан. Місто, конаючи зі страху, ладне було визівнути духа. Буржуа квапливо поверталися додому, замикали двері, грюкаючи засувами й залізними прогоничами. Усім здавалося, що взавтра Пласан зникне з лиця землі — западе під землю або вибухне повітря. Коли Ругон ішов додому обідати, на вулицях була пустка. Це безлюддя навіяло на нього сум і меланхолію. Наприкінці обіду він зовсім занепав духом і запитав у жінки, чи варто доводити до кінця повстання, підготовлене Макаром.

— Цькування вже не чути більше, — сказав він. — Коли б ти тільки побачила, як пани з нового міста вітали мене! Мені здається, тепер нема потребі! вбивати людей. Га? Як ти думаєш? Ми свого доскочимо й так.

— Ох! Яка ж ти лемішка! — з гнівом вигукнула Фелісіта. — Сам усе надумав, а тепер задки!.. А я тобі кажу, що ти нічого без мене не зробиш. Іди, іди вже своєю дорогою! Гадаєш, республіканці помилують тебе, якщо ти потрапиш у їхні лабета?

Повернувшись до мерії, П’єр почав готувати пастку. Грану став для нього у великій пригоді. Ругон послав його передати наказ вартовим на валах; національні гвардійці повинні були підходити до ратуші потаємці, невеличкими групами. П’єр навіть не повідомив Рудьє — цей паризький буржуа, що забрів у провінцію, міг усе попсувати своїми закликами до гуманних почуттів. Десь об одинадцятій годині двір мерії залюднів національними гвардійцями, Ругон налякав їх, сказавши, що республіканці, які залишалися в Пласані, мають намір учинити відчайдушний наскок. Він хвалився, що завдяки своїй таємній поліції своєчасно дізнався про це. Потім, намалювавши криваву картину різанини, що сталася б у місті, аби ці мерзотники захопили владу, П’єр дав наказ не говорити більше ні слова й погасити всюди вогні. Сам він теж узяв рушницю. Зранку він ходив наче вві сні, не пізнаючи самого себе; він відчував у себе за плечима Фелісіту, в руки якої віддався минулої ночі. Коли б його повели на шибеницю, він подумав: «Не біда, жінка прийде й витягне мене із зашморгу». Щоб збільшити заколот і збаламутити сопне місто, він послав Грану до собору і наказав з першими ж пострілами задзвонити на сполох. До церковного сторожа треба вдатися від імені маркіза, щоб той відчинив двері. І в темряві ночі серед мертвої тиші двору національні гвардійці чекали, не тямлячись од страху, не спускаючи ока з під’їзду, щохвилини ладні стріляти, наче мисливці при облаві на вовків.

А тим часом Макар перебув день у тітки Діди. Він розлігся на старій скрині, жалкуючи за канапою пана Гарсоне. Не раз його поймало безглузде бажання піти до сусіднього шинку й пропити свої двісті франків. Ці гроші, покладені в кишеню жилета, палили його; він тратив свій час на мрії, давши волю своїй уяві. Аделаїда, до якої з деякого часу прибігали її діти, бліді й розгублені, мовчала, як завжди; з застиглим, як машкара, обличчям, рухаючись як автомат, вона ходила повз Макара і, здавалося, навіть не помічала його присутності. Вона нічого не знала про страхи, що хвилювали замуроване місто; вона була за тридев’ять земель од Пласапа, захоплена, як завжди, своїми божевільними думками, без проблиску думки в широко розплющених очах. Проте сьогодні якийсь неспокій, якась турбота хвилювали її, і вії в неї мигали. Антуан, не в силі вже стримати бажання з'їсти чого-небудь ласенького, послав матір до сусіднього трактиру купити смажене курча. Сівши до столу, він сказав:

— Ну, ти, певно, нечасто їси курча. Ця страва для тих, хто працює й уміє обладнати свої справи. А ти завжди була марнотратка. Б’юся в заклад, що ти віддала всі свої заощадження цьому святенникові — Сільверові. А в нього, цього шалигана, є полюбовниця. Так слухай же. Коли в тебе є приховані в якомусь кутку гроші, він колись їх підцупить у тебе.

Він реготав, він так і пашів дикою радістю. Гроші, їцо бряжчали йому в кишені, лаштована зрада, певність, що він не продешевив, — все це викликало в ньому зловтішне задоволення. Як той мерзотник, він весело підсміювався, готуючи підлоту. Тітка Діда нічого не почула, крім імені Сільвера.

— Що, ти його бачив? — спитала вона, розліпивши нарешті вуста.

— Кого? Сільвера? — відповів Антуан. — Аякже. Він прогулювався в таборі повстанців під руку з якоюсь високою дівчиною в червоному. Коли його пристрелять — туди йому й дорога.

Стара жінка пильно глянула на нього.

— Чому? — запитала вона поважно.

— Не можна бути таким дурнем, як він, — трохи зніяковівши, підхопив Антуан. — Хіба ж ризикують своєю шкурою задля якихось ідей. Я, скажімо, обладнав свої справи. Я не дитина.

Але тітка Діда не слухала більше. Вона бурмотіла:

— У нього руки були в крові. Його вб’ють, як того, другого; дядьки пошлють на нього жандарів.

— Що це ви там бурмочете? — запитав син, обгризаючи кістки курчати. — Ви знаєте, я люблю, щоб мені казали правду просто в очі. Коли я й балакав іноді з малим про Республіку, то лише для того, щоб навести його на розумні думки. Він навіжений. Я люблю волю, але вона не повинна перероджуватися в свавілля. А щодо Ругона, то я його шаную. Це чоловік з головою, та ще й сміливець.

— У нього була рушниця? Так? — перебила його тітка Діда; вона, здавалося, подумки йшла за Сільвером далекими дорогами.

— Рушниця? А так, Макарів карабін, — підхопив Антуан, кинувши погляд на коминок, де звичайно висіла рушниця. — Здається, я бачив карабін у нього в руках. Добра цяця, саме щоб бігати з дівчиною під руку по полю. Ну й тюхтій!

І він докинув ще кілька масних жартів. Тітка Діда знову почала метушитися по кімнаті. Вона не вимовила більше ні слова. Надвечір Антуан одягнув блузу й, насунувши аж на самісінькі очі кепку, що йому колись купила мати, пішов собі. Він увійшов до міста таким же побитом, як раніше вийшов, вигадавши якусь байку національним гвардійцям, що охороняли Римську браму. Потім він попрямував до старого кварталу і почав потайки переходити від дверей до дверей. Всі ревні республіканці, всі їхні прибічники, що не пішли з армією, зібралися о дев’ятій годині вечора в брудному шинку, де Макар призначив побачення. Коли їх набралося близько п’ятдесяти чоловік, він звернувся до них із промовою, в якій говорив про особисту помсту і закликав одним наскоком скинути ганебне ярмо; наприкінці він запевнив їх, що за десять хвилин верне їм ратушу. Він сам тільки що звідти, гам пустка, і над мерією цієї ж ночі замає червоний прапор. Робітники порадилися: реакція конає, й повстанці вже біля брам; як славно було б захопити владу, не чекаючи на них; вони зустрінуть повстанців, як брати, широко розчинивши Велику браму, оздоблять стягами вулиці й площі. Крім того, всі ставилися з довір’ям до Макара; його ненависть до Ругонів, прагнення особистої помсти доводили його відданість. Умовилися, що всі мисливці, які мали вдома рушниці, принесуть їх й опівночі гурт змовців збереться на площі перед ратушею. Одна важлива обставина трохи була не зупинила їх: не було куль. Але вони вирішили набити рушниці дробом, та, власне, й цього не треба було робити, бо вони не зустрінуть ніякого опору.

Ще раз Пласан побачив, як тихими вулицями при місячному світлі скрадаються попід кам’яницями озброєні люди. Коли всі змовці зібралися перед ратушею, Макар, усе приглядаючись, чи нема де засідки, сміливо наблизився до воріт. Він постукав, і коли швейцар, якого навчили загодя, спитав, чого їм треба, Антуан так посипав на нього загрозами, що той, удаючи з себе страшенно переляканого, поквапився зникнути. Двері повільно розчахнулися, відкриваючи чорну порожню пащу. Тоді Макар голосно вигукнув:

— За мною, друзі!

Це був знак. Сам він швидко відскочив набік. Республіканці кинулися вперед, і ту ж мить з темряви двору з гуркотом вихопився сніп вогню і цілий град куль зустрів республіканців. Двері виригали смерть; національні гвардійці, роздратовані чеканням, кваплячися струснути кошмар, що огорнув їх у цьому темному дворі, вистрілили всі разом з гарячковим поспіхом. Полум’я спалахнуло таке яскраве, що Макар ясно помітив Ругона, що в когось націлювався. Антуанові здалося, що цівка рушниці дивиться просто на нього; він раптом згадав, як того разу почервоніла Фелісіта, й кинувся тікати, бурмочучи: