Щастя Ругонів

Золя використав величезну кількість зібраних ним «людських документів» для суворого засудження політичних злочинів буржуазії — «Щастя Ругонів», «Його ясновельможність Ежен Ругон», «Розгром»; для того щоб нещадно таврувати грошові афери крупної буржуазії — «Здобич», «Гроші»; неймовірну розбещеність суспільних верхів — «Нана»; щоб «показати буржуазію оголеною… у потворному вигляді, хоч вона вважає себе втіленням порядку і доброчинностей» — «Накип», «Черево Парижа»; розкрити реакційну суть духівництва — «Завоювання Пласана» і т. д. Найсильніші томи серії «Ругон-Макари» — «Пастка», де з безстрашною правдивістю змальовано соціальну драму паризьких трудових «низів», і «Жерміналь» — перший у французькій літературі XIX ст. глибокий соціальний роман про боротьбу праці і капіталу.

Лише після Великої Жовтневої революції, яка сприяла розвиткові прогресивної думки у всьому світі, творчість Еміля Золя знайшла належну оцінку на його батьківщині. Початок цьому поклало дослідження, присвячене автору «Ругон-Макарів» видатним письменником-комуністом Анрі Барбюсом[3]. Велична постать Золя, писав Барбюс, одна з тих, які вивчати й пропагувати належить насамперед нам, тим, хто прагне побудувати на соціалістичному грунті соціалістичну культуру та мистецтво.

У повоєнні роки французька наукова література про Золя збагатилася численними працями, що давали відсіч злісній фальсифікації, яка довго оточувала художній доробок великого письменника і його громадську діяльність.

Вороги миру і демократії ще й досі здригаються при одному лише імені цієї великої людини, писав Луї Арагон. І справді, Золя багато в чому актуальний у наші дні. Він став одним з тих кращих художників слова минулого, які допомагали французькому пролетаріатові й передовій інтелігенції в боротьбі за Народний фронт, за мир, національну незалежність і суспільні вдосконалення. Водночас Золя, завдяки своєму бойовому громадському темпераменту, пристрасному інтересові до всіх ділянок життя, проявів наукового поступу, вірі в майбутнє, палкій пропаганді неприкритої правди в мистецтві, надзвичайно близький прогресивним письменникам XX ст. «Синтез фактів і переконаності» (А. Лану), свідома демократична цілеспрямованість, гостра проблемність його прози являються живим контрастом до поширеного нині на Заході і зокрема у Франції безідейного, безпредметного і отже консервативного «нового роману».

Найповніше уявлення про теперішній стан французького «золязнавства» можна дістати на підставі матеріалів Інтернаціонального Колоквіуму, присвяченого проблемам творчості Золя, який відбувся 2–3 лютого 1968 р. в Парижі. Організований Літературним товариством друзів Золя, Французьким Центром марксистських досліджень і журналом «Ероп», цей Колоквіум прослухав близько 60 доповідей найкращих фахівців Франції та гостей із зарубіжних країн. Рівень виступів був не однаковий. Марксистська наука зустрічалася тут із спрощено соціологічною, а також з традиційним для французького літературознавства біографізмом. Проте надзвичайно важливим було вже те, що 1968 рік приніс остаточний «тріумф Золя», видатного романіста, довгий час несправедливо принижуваного переважною частиною критики. Учасник Колоквіуму Роже Ікор розповів з цього приводу, що коли 25 років тому він захищав у Сорбонні диплом про «Жерміналь» Золя, його тема була зустрінута університетськими ученими дуже холодно. Ніхто з них, говорив Ікор, не вважав ані почесним, ані взагалі потрібним вивчати спадщину цього письменника. Попри певну відмінність думок, висловлених на Колоквіумі, загальний висновок його учасників був одностайним: Золя — великий громадянин Франції, друг народу, «історик праці», велетень художнього слова, що по-своєму прокладав шляхи реалізму в умовах останньої третини XIX ст.[4]

Добре відомий у нас прогресивний французький письменник П’єр Гамарра під час того ж Колоквіуму вказував на величезну популярність Золя у найширшої народної аудиторії. Книги Золя розходяться в сьогоднішній Франції мільйонами примірників. Відповіддю на цей наполегливий читацький попит є нова щедро ілюстрована збірка творів видатного письменника, яка виходить тепер у Парижі за редакцією Анрі Міттерана[5]. Загальною передмовою до цілого видання стала уже відома нам робота А. Лану. До кожного тому додано грунтовні статті та коментарі.

Суспільна вага кращих романів Золя, динамічність їх композиції, змістовність конфліктів, надзвичайна візуальна виразність описової манери письменника сприяли успіхові його творів у кінематографі. За його романами знято понад 40 фільмів. Лише «Жерміналь» був екранізований 5 разів. Останній кіноваріант «Жерміналя» (1963, режисер Ів Аллегре), незважаючи на помітні вади сценарію, здобув гучний суспільний резонанс у Франції, оскільки його демонстрація збігалася з великим страйковим рухом гірників.

В нашій країні Золя — один з найулюбленіших іноземних класиків. Важко було б перерахувати кількість видань його творів, що виходили різними мовами нашої багатонаціональної Батьківщини. На Україні уже в перше пожовтневе десятиліття вийшла збірка творів Золя у 18-и томах (Державне видавництво України, 1929–1930). Публікації окремих романів і повістей поновлювалися в подальші роки.

Слід відзначити, що в даному випадку зв’язок між письменником і його зарубіжними читачами був обопільно важливий. За допомогою І. С. Тургенєва, який, живучи у Франції, не раз гостював у Медані, Золя ще на початку 70-х pp. почав друкуватися в російському журналі «Вестник Европы», і це великою мірою сприяло зміцненню міжнародного авторитету молодого автора, чия літературна діяльність розгорталася тоді в атмосфері ворожості і суперечок. Ще за його життя автор «Ругон-Макарів» дістав проникливу оцінку у наших передових літераторів. Перекладач і пропагандист Золя на Україні, великий революціонер-демократ Іван Франко, не приховуючи помилок французького письменника, разом з тим зараховував його до «реального напрямку», підіймав його як «видатного художника» і як людину сильної, прямої і чесної вдачі.

Значні досягнення в аналізі спадщини Еміля Золя має радянське літературознавство. М. Ейхенгольц, М. Клеман, Б. Реїзов, І. Анісимов, Ол. Пузиков, С. Ємельяников, Ф. Наркір’єр, а на Україні В. Державин, С. Родзевич та ін., уникаючи суб’єктивістських суджень, незрідка властивих зарубіжним ученим, дали всебічну характеристику творчості Золя. І, головне, в значній мірі заповнили ту прогалину, яка існує в дослідженні художнього методу і поетики цього романіста. Та все ж, гадаємо, «проблема Золя» потребує ще багатьох зусиль для її глибшого розв’язання.

Цікаво було б, наприклад, докладніше проаналізувати, може, й не зовсім «академічне», а проте живе й важливе питання: в чому ж невловима принадність творів Золя, в чому секрет тої влади, яку й досі має над нами цей суворий «учений од літератури»? Хай нинішні французи кажуть, що є щось спільне між умовами Другої імперії та П’ятої республіки, і отже, в творах Золя вони знаходять співзвучність з власними переживаннями. Але для нас все це історично однаково чуже… Значить, справа в тому, що Золя, кохаючись у «людських документах» свого часу, мислив якось ширше і саме цим перекинув місток від XIX століття до наших днів. Крім того, це означає, що, дбаючи передусім про виховну вагу своїх творів, талановитий літератор ніколи не забував про інтереси читача, намагався зацікавити його засобами свого викладу для того, щоб легше було вкласти в схвильовану душу і збуджений мозок провідну ідею.

Ідеї і стиль Золя — складне й багатообіцяюче питання, що має бути вивчене на основі цілої творчості письменника. Та спробуємо з’ясувати хоч деякі сторони цього питання, говорячи про твір, яким відкривається шедевр Золя — серія «Ругон-Макари».

3

H. Barbusse, Zola. P., 1932.

4

Zola, «Europe», Avril-Mai. 1968.

5

Еші1е Zola, Oeuvres Completes, Editions Tchon.