Щастя Ругонів

— Мабуть, уже пізно, ти втомилась.

— Ні, клянусь тобі, я не втомилася, — відповіла дівчина. — Так я можу пройти ще декілька. верстов.

Потім вона додала ніжним голосом:

— Хочеш, ми спустимось на луки Сен-Клер? Тільки туди, а потім повернемося.

Сільвер, заколисаний одноманітною ходою, дрімаючи з розплющеними очима, не заперечував. Знов їх пойняла розкіш. Вони йшли поволі, боячись того моменту, коли їм доведеться повертатись тим самим схилом. Доки вони йшли все вперед, їм здавалося, що вони до кінця віку йтимуть отак, обійнявшись, пригорнувшись одне до одного. Повернення назад загрожувало розлукою, жорстоким прощанням.

Спуск потроху ставав пологішим. По всій долині, аж до Віорни, що текла на тому її боці, вздовж низьких горбів постелилися луки Сен-Клер, відокремлені обсадами від дороги.

— Ба, — вигукнув Сільвер, помітивши перші смуги трави, — ходімо ще до мосту.

Мієта зареготала дзвінко. Вона обняла парубка за шию й палко поцілувала його.

На той час довга алея в’язів закінчувалася коло живоплоту двома великими деревами, двома велетами, вищими за всі інші. Луки, починаючись біля самої дороги, ніби широкі стрічки зеленої вовни, тяглись аж до прибережних верб та беріз. До мосту від останніх в’язів було не більш як триста метрів. Закохані збавили десь із чверть години, щоб пройти цю відстань, і кінець кінцем опинились на мосту й зупинилися.

Прямо перед ними йшла дорога на Ніццу, але вони могли побачити тільки короткий кінець її, бо за півкілометра від мосту вона круто, повертає й губиться у вкритому лісом узгір'ї. Повернувшись, вони побачили другий кінець її — той, що вони тільки що пройшли. Вона починалася від Пласана і йшла до Віорни. В яскравому сяйві зимового місяця дорога здавалася довгою сріблястою стьожкою з темною крайкою в’язів.

Обабіч, як сірі туманні озера, широко простяглися ниви. Дорога, геть біла від інею, прорізала їх осяйною металевою стьожкою. А там, угорі, на обрії, сяяли, ніби іскри, освітлені. вікна передмістя. Мієта та Сільвер крок за кроком непомітно для себе пройшли цілу милю. Скинувши очима на пройдену дорогу, вони завмерли здивовані, глядячи на величезний амфітеатр, що здіймався аж до неба; по ньому переливалися потоки блакитного світла, як струмочки величезного водоспаду; він височів нерухомо у мертвій тиші, ніби чудова декорація колосального апофеозу. Нічого не можна уявити собі величнішого.

Молоді люди, спершись на парапет мосту, глянули вниз. Під їхніми ногами глухо й безупинно клекотіла Віорна, що розлилась від дощів. Уверх і вниз за течією, між видолинками, де пітьма здавалася ще густіша, можна було розгледіти темні обриси прибережних дерев. То тут, то там сковзав по воді промінь місяця, залишаючи за собою слід розтопленого олова, що світився й переливався, як б ляск на риб’ячій лусці. Ці одсвіти надавали сірій водяній течії таємничої чарівності; вони текли разом з нею під неясними тінями листя. Долина здавалась зачарованим, казковим королівством, де світло й тіні жили химерним примарним життям.

Закохані добре знали цю місцевість. Вони часто приходили сюди жаркими липневими вечорами, шукаючи прохолоди. Тут, на правому березі, вони збавили багато щасливих годин, сховавшись під вербами на тому місці, де зелені килими луків Сен-Клер підходять аж до води. Вони знали всі вигини берега, знали, на які камінці треба ступати, щоб перейти вбрід Віорну, влітку вузеньку, як ниточка; знали затрав’янілі куточки, де вони втішались своїми мріями. І тепер Мієта з жалем дивилась на правий берег.

— Коли б було тепліше, — промовила вона, зітхаючи, — ми б трохи відпочили внизу, а потім пішли б назад.

Далі, промовчавши трохи й пильно розглядаючи берег, додала:

— Поглянь, Сільвере, бачиш, ген гам щось чорніє перед греблею… Пам’ятаєш? Це та гущина, де сиділи ми колись… на празник тіла господнього.

— Еге ж, та сама гущина, — тихо відповів Сільвер.

Там вони вперше обмінялись поцілунком. Спогад викликав у обох чарівне почуття, і минулі радощі змішувалися в ньому з надіями на майбутнє. Ніби при світлі блискавки, встали перед ними ті щасливі вечори, що провели у парі, а той празниковий вечір вони пам’ятали до найдрібніших подробиць: велике тепле небо, прохолода в затінку верб коло Віорни, ласкава, щира мова. А в той же час, як спогади про минуле викликали в їхньому серці тихі радощі, перед ними розкривалося майбутнє: їм здавалось, що мрія здійснилася, що вони пліч-о-пліч ідуть життям, як і йшли оце шляхом, тепло обгорнені однією й тією ж кереєю. Якесь захоплення опанувало ними. Забувши про все цієї мовчазної ночі, вони, усміхаючись, дивилися одне одному в вічі.

Раптом Сільвер підвів голову. Він скинув із себе полу кереї й прислухався. Здивована Мієта пішла за його прикладом, хоча й не розуміла, чому він відсунувся від неї.

Уже кілька хвиль якийсь невиразний гомін долинав з узгір’я, що в ньому губилася дорога на Ніццу. Здавалося, десь далеко торохтять «вози. Віорна своїм клекотінням заглушала ці невиразні згуки, але поступово вони голоснішали і нагадували тепер тупотіння війська в поході. Гуркіт зростав, і вже чувся багатоголосий крик натовпу; здавалося, гуркотить грім, заходить буря, її наближення порушує сонне повітря. Сільвер прислухався і не міг уловити згуки хуртовини, що губилася за горбами.

Але раптом на повороті з’явилися чорні вервечки людей і в повітрі з якоюсь завзятою страшною помстивістю залунала «Марсельєза».

— Це вони! — гукнув Сільвер, не тямлячись від запалу й радості.

І він кинувся бігти, тягнучи за собою Місту. Ліворуч піднімався схил, порослий зеленими дубами. Сільвер вибрався на нього разом з дівчиною, щоб їх не захопив з собою клекітливий людський натовц. Опинившись на схилі, в тіні гущини, сумно дивилась Мієта, трохи бліда, на цих людей, що своїми тільки далекими співами вже вирвали Сільвера з її обіймів. Їй здавалось, що цей натовп став між ними. Тільки що вони були такі щасливі, такі близькі одне одному, такі самотні серед великої ти? ні, в блідому місячному сяйві! А зараз Сільвер відвернувся від неї, ніби забув, що вона тут, і не міг одвести очей від цих незнайомих людей, котрих звав своїми братами.

Натовп наближався в гордому, непереможному пориві. Страшний і разом величний був цей наїзд декількох десятків тисяч людей у цю мертву, холодну тишу. Дорога зробилась якимось потоком, хвиля йшла по хвилі, і здавалось, їм не буде краю. З-за повороту з’являлися все нові й нові чорні вервечки. Їхні співи зливалися з громовим гомоном цієї людської хуртовини. Коли надійшли останні загони, пролунав оглушливий розкот. По всіх кутках долини, аж до самого неба, залунали звуки «Марсельєзи» — ніби гіганти сурмили в дивовижні сурми, і пісня тріпотіла, дзвеніла міддю. Сонні поля одразу прокинулись, здригнули, як барабан під ударами паличок, відгукнулися з самих надр, повторюючи багатоголосою луною приспів національного гімна. Співав тепер не тільки натовп: аж до обрію — на далеких шпилях, на ріллі та луках, у гаях та чагарях — ввижалися людські голоси. Весь широкий амфітеатр, від річки до Пласана, весь цей величезний каскад, освітлений блакитним сяйвом місяця, ніби вкрито було незчисленною юрбою, що вітала повстанців. Здавалося, в затонах Віорни, на берегах, біля води, що світилася розтопленим оловом, нема жодного темного кутка, де б не ховалися люди, котрі ще з більшою завзятістю й лютістю підхоплювали приспів.

Поля волали про помсту й волю, стрясаючи небо й землю. І весь час, доки військо спускалося берегом, галас натовпу котився бурхливими хвилями і зрідка чути було несподівані вибухи, що трясли навіть брук на дорозі.

Сільвер, блідий від хвилювання, все слухав, вдивлявся в цей натовп. Перші повстанці наближалися до мосту; за ними, колихаючись, з гармидером і гуркотом, тягся довгий людський потік, без усяких кшталтів у темряві.

— Я гадала, — промимрила Мієта, — що ви не пройдете через Пласан.

— Мабуть, змінено план походу, — відповів Сільвер, — нам треба було іти Тулонською дорогою, ліворуч від Пласана і Оршера. Вони, очевидячки, вдень вийшли з Альбуаза, а ввечері пройшли Тірлет.