Сьомий хрест

— Гаразд. — І додала: — Почекайте на мене тут. Мені ще треба дещо зробити. Потім ви підете за мною.

Він почав ждати. Надія, що його втеча може закінчитися щасливо, змішувалася з радісним хвилюванням. Нарешті жінка вийшла в пальті. Вона ні разу не озирнулася на нього. Він пішов слідом за нею по довгій вулиці. Почав накрапати дощ. Георг думав: «У неї намокне волосся».

Через кілька годин Георг нараз прокинувся і підвівся на ліжку, не розуміючи, де він.

— Це я тебе розбудила, — сказала вона. — Я мусила так зробити, бо більше не могла слухати, та й тітка може прокинутися.

— Хіба я кричав?

— Ти стогнав і кричав. Утишся і спи.

— Котра година?

Вона ще не засинала і чула, як годинник вибивав кожну годину. Вона відповіла:

— Скоро четверта. Спи спокійно. Ти можеш спати цілком спокійно. Я тебе розбуджу.

Вона не знала, чи він заснув, чи просто лежить тихо.

Вона боялася, що він знову почне тремтіти, як раніше. Ні, він дихав спокійно.

Комендант табору Фаренберг цієї ночі, як і попередніх, наказав негайно розбудити його, коли тільки прибуде донесення про втікача. Наказ був зайвий, бо Фаренберг і цієї ночі ні на хвилину не стулив очей. Він знову прислухався до кожного звуку, що міг мати щось спільне з донесенням. Якщо попередні ночі мучили його своєю тишею, то ніч на понеділок мучила його своїми звуками: раз у раз гули клаксони машин, гавкали собаки, співали й горланили підпилі селяни.

Нарешті стало тихо. Все оповив міцний сон, який буває між північчю та світанком. Пильно прислухаючися, Фаренберг намагався уявити собі цю місцевість, усі ці села, шосе й дороги, що зв’язують їх між собою і з трьома великими містами, — трикутні тенета, в які той чоловік мусив потрапити, якщо він не сам сатана. Не міг же він, справді, розтанути в повітрі. Адже повинні були залишити якісь сліди на вологій осінній землі його черевики, хтось же дав йому ці черевики. Чиясь рука нарізала йому хліба і налила вина у шклянку. В якомусь будинку його переховували. Вперше Фаренберг виразно уявив собі можливість того, що Гайслер вислизнув. Але це все-таки неможливо.

Хіба Фаренбергові не розповідали, що друзі зреклися Гайслера, що його жінка вже давно мала коханця, а рідний брат теж допомагав ловити його? Фаренберг зітхнув з полегшенням. Може, розгадка полягає в тому, що його вже немає серед живих. Кинувся, мабуть, у Рейн або Майн, завтра його труп випливе. Раптом комендант побачив перед собою Гайслера, яким той був після останнього допиту: з розірваним ротом, із зухвалим поглядом. І Фаренберг зрозумів, що його надія марна. Ні в Рейні, ні в Майні його труп ніколи не випливе, бо цей чоловік живий. Уперше після дня втечі Фаренберг відчув, що він женеться не за однією людиною, чиї риси йому знайомі й чиї сили можуть вичерпатись, а за безликою силою, яку не можна виміряти. Але цю думку він міг витримати лише кілька хвилин.

— Ну, пора вже.

Молода жінка допомогла Георгові одягнутися, подаючи йому одну річ по одній, як це роблять дружини солдатів, коли минає остання ніч відпустки. «З нею я міг би ділити все, — подумав Георг, — все моє життя, але ж у мене немає життя, яке б я міг ділити».

— Випий ще гарячого, перш ніж іти.

У ранковому світлі він подивився на ту, що її він мав залишити. Вона щулилася від холоду. У вікно бив дощ. За ніч погода різко змінилася. Жінка розкрила шафу, звідти долинув легкий запах камфори, і витягла якусь некрасиву кофту з темної грубої шерсті. «Скільки я накупив би тобі гарних кофт: червоних, білих, голубих».

Стоячи, вона дивилась, як він п’є каву. Він був цілком спокійний. Молода жінка пішла вперед, відімкнула вхідні двері і, провівши Георга, знову піднялася нагору. Ідучи сходами і потім до кухні, вона запитувала себе: «Чи не сказати йому, що я догадуюся про його таємницю. Та навіщо? Це його тільки стривожить».

Вона обполоснула його чашку. Двері до кухні відчинились, і на порозі з’явилася загорнута у ковдру бабуся з сивою кіскою. Вона почала лаятись:

— Ти дурна, Маріє, ти ж його ніколи більше не побачиш, в цьому я тобі присягаюся. Знайшла собі кавалера, нічого не скажеш! Ти що, зовсім здуріла? Адже ти його ще не знала, коли надвечір виходила з дому. Чи вже знала? Що? Язика проковтнула?

Молода жінка неквапливо відійшла від раковини; її сяючі очі зупинилися на обличчі старої, яка, щось бурмочучи, знітилася. Цілком заглибившись у свої думки, молода жінка дивилася вниз із спокійною, гордою усмішкою на губах. То була її хвилина! Але свідком була тільки стара, що тремтіла від холоду й досади і одразу ж повернулася до свого теплого ліжка. «Погано було б мені без пальта Беллоні», — думав Георг, що йшов, нахиливши голову, вздовж залізничної колії.

Сильний дощ шмагав його по обличчю. Нарешті будинки відступили назад. Смуги дощу густою сіткою закривали місто на другому березі річки. Під безкрайнім похмурим небом воно здавалося зовсім нереальним. Одне з тих міст, які ввижаються вві сні на час одного сновидіння, та й то зникають раніше. А проте воно вже існує дві тисячі років.

Георг вийшов на Кастельський міст. Вартовий гукнув його. Георг показав свій паспорт. Уже на мосту він усвідомив, що його серце б’ється цілком спокійно. Він міг би пройти ще хоч десять мостів з вартовими. Можна, виходить, і до цього звикнути. Зараз він відчував, що його серце загартоване проти страху та небезпек, але, мабуть, і проти щастя. Він пішов трохи повільніше, бо не хотів приходити на призначене місце ні на хвилину раніше. Подивившися на річку, він побачив буксирний пароплав «Вільгельміна». Його зелена ватерлінія відбивалася в воді. Пароплав стояв дуже близько від мосту, але, на жаль, не біля берега а коло баржі. Георга менше непокоїв вартовий на мосту, ніж те, як пройти через чуже судно. Та даремно він турбувався. Він ще не дійшов до пристані, як на борту «Вільгельміни» з’явився низенький чоловічок з круглою головою, майже без шиї. Він, очевидно, чекав на Георга.

Його повне обличчя з широкими ніздрями й глибоко запалими оченятами хоч і не викликало великої симпатії до нього, але було, безперечно, обличчям чесної людини, що не боїться піти на великий риск.

Отже, в понеділок увечері сім дерев у Вестгофені порубали на дрова. Все сталося дуже швидко. Новий комендант почав виконувати свої обов’язки ще до того, як люди дізналися про його призначення. Це, певно, був чоловік, здатний навести порядок у таборі, де відбулися такі події.

Він не горлав, а говорив звичайним голосом. Але всі ми ясно розуміли, що за найменшу провину нас усіх перестріляють. Хрести він наказав негайно збити, вони були не в його стилі. Подейкували, що Фаренберг уже в понеділок виїхав до Майнца і пустив собі кулю в лоба. Але це тільки чутка. Та й на Фаренберга це не схоже. Можливо, тієї ночі хтось інший вкоротив собі віку у готелі «Фюрстенбергер гоф». Той, що заплутався в боргах або страждав від нещасного кохання. А Фаренберг, можливо, виплив деінде і має тепер ще більше влади.

Цього ми ще тоді не знали. Згодом відбулося стільки подій, що про все не можна було дізнатися. Ми, правда, думали, що пережити більше, ніж ми пережили, вже неможливо. Проте на волі ми зрозуміли, як багато випробувань чекало нас ще попереду.

Того вечора, коли вперше протопили в бараці дровами, що їх, як нам здавалося, нарубали з тих семи дерев, ми себе почували ближче до життя, ніж будь-коли пізніше, значно ближче, ніж усі, хто вважає себе живими.

Вартовий штурмовик перестав угадувати, як довго ще періщитиме дощ. Він зненацька обернувся, щоб піймати нас на чомусь забороненому. Він заричав і зараз же призначив кільком в’язням кару. А за десять хвилин ми вже лежали на своїх нарах. Загасла остання іскорка в грубці.

Ми всі думали про те, які ночі чекають тепер нас. Пронизливий осінній холод пролазив крізь ковдри, крізь наші сорочки, крізь шкіру. Ми відчували, як нещадно, можуть мордувати людину зовнішні сили, але ми відчували також, що в глибині її душі є щось таке, чого ніколи не можна ні зачепити, ні поранити.