Сьомий хрест

Він сів на ліжку і натягнув шкарпетки. Нараз пролупав дзвінок. Аби тільки його не затримали, в понеділок уже буде пізно; треба йти зараз, негайно. В кімнату заглянула його жінка:

— До тебе прийшли.

— Це я, — сказав, заходячи, Фідлер.

Райнгардт відчинив віконниці, щоб краще бачити гостя.

Фідлер відчув на собі погляд тих очей, з якими він цілий рік боявся зустрітись. А все-таки Райнгардт перший опустив очі і зніяковіло промовив:

— Це ти, Фідлере? А я саме збирався йти до тебе.

— А я, — спокійно і невимушено сказав Фідлер, — я вирішив прийти до тебе. Я потрапив у таке становище… дуже; складне становище, і мені треба з кимось порадитись… Я тільки не знаю, чи ти зрозумієш, чому я так довго тримався осторонь…

Райнгардт запевнив його, що він усе розуміє. І наче не Фідлер, а він мав просити пробачення, Райнгардт розповів про один епізод, що стався в двадцять третьому році. Він працював у Білефельді, коли туди вступили війська генерала Ваттера, і на нього тоді напав такий страх, що він кілька тижнів переховувався. А коли страх уже минув, він ховався від сорому й гніву за свою малодушність.

Після цієї розповіді Фідлерові вже не треба було пояснювати, чому він так поводився, і він одразу яг почав докладно розповідати про те, що його сюди привело. Райнгардт слухав мовчки. Різкий тон, яким він поставив кілька запитань, не відповідав виразові його обличчя. То був вираз обличчя людини, яка, нарешті, знову ясно побачила перед собою те, що є для неї найважливіше в житті, заради чого вона ладна офірувати всім; вона знає, що воно непорушне, але часто буває так глибоко приховане, що в тебе не стає сили і серце поймає відчай; і ось воно знову тут, воно само прийшло До тебе.

Вислухавши Фідлерову розповідь, Райнгардт вийшов на кілька хвилин з кімнати; Фідлер, таким чином, дістав змогу усвідомити, який важливий крок він зробив, такий легкий і водночас такий важкий. Потім Райнгардт повернувся. Він поклав перед Фідлером тугий жовтий конверт.

У конверті були документи на ім’я небожа одного капітана голландського буксирного пароплава, котрий звичайно їздив із своїм дядьком до Майнца й назад. Цього разу його перестріли в Бінгені, і він віддав свій паспорт та інші документи; для себе самого він залишив перепустку через кордон.

У паспорті лежало кілька асигнацій. Райнгардт обережно й ніжно розгладив рукою конверт. У конверті лежав плід небезпечної копіткої роботи: численні поїздки, розвідування, списки, діяльність минулих років, старі зв’язки, друзі, Спілка моряків і портових робітників — складна мережа, що охоплює моря й ріки. А проте життя людини, чиї пальці торкалися зараз цієї мережі, було тяжке й небезпечне. В конверті лежала велика сума грошей — фонд особливого призначення, виділений окружним керівництвом партії.

Фідлер поклав конверт у кишеню.

— Ти сам віднесеш його?

— Ні, моя жінка.

— А їй можна довіряти?

— Може, більше, ніж мені.

Після безсонної ночі Лізель Редер одягла й нагодувала дітей; очі їй заливали пекучі сльози.

— Сьогодні ж неділя, — сказав старший хлопчик, коли мати дала йому шматок хліба замість булочки. У неділю Пауль звичайно сам приносив з булочної теплі булки.

Лізель знову заплакала, а діти жували свій хліб налякані й ображені.

Отже, Пауль не повернувся додому, їх спільне життя скінчилося. Судячи з ридань, від яких здригалося тіло Лізель, їх життя із зниклим Паулем було просто чарівне.

І, дивлячися на вулицю невидющими, опухлими від сліз очима, вона відчувала люту ненависть до всіх тих, хто хотів розбити це життя переслідуваннями й погрозами чи навіть обіцянками чогось кращого в майбутньому.

Діти вже поснідали, але продовжували сидіти за столом тихо, як мишенята. «Невже його битимуть?» — запитала себе Лізель. Своє власне розбите життя вона бачила до найменших дрібниць, з усіма можливими наслідками. Але уявити собі розбите життя іншої людини було важче, хоч би цією людиною був Пауль. А що, коли вони його битимуть, поки він скаже, де зараз Георг? А коли скаже, чи відпустять його додому?

Чи дозволять повернутися додому? Чи буде їхнє життя таким, як» досі?

На цьому думки Лізель урвалися, а сльози висохли Серце підказало їй, що про це годі й думати. Минулого не вернеш. Звичайно Лізель розуміла тільки те, що лежало у вузькому колі її життя. Вона нічого не знала про туманний світ, що лежав за його межами, а також про дивні явища, що відбувалися десь на межі цих двох світів, коли все знайоме, зникає навіки або коли тіні намагаються повернутися, щоб іще раз стати реальністю.

Але в цю хвилину навіть Лізель зрозуміла, що таке примарний світ і що таке Пауль, який повернувся додому лише в її уяві, — бо він уже не Пауль, — і що таке родина, яку вже не можна назвати родиною, і життя, прожите разом протягом довгих років, яке після коротенького зізнання однієї жовтневої ночі в підвалі гестапо перестало бути життям.

Лізель хитнула головою й відвернулася од вікна. Вона сіла на канапі біля дітей. Старшому хлопчикові вона сказала зняти брудні панчохи й надіти чисті, що сушилися коло плити. Дівчинку вона посадовила собі на коліна й пришила їй до суконьки гудзика.

III

Хоч Меттенгаймер і говорив собі, що за ним і далі стежать шпики, але ця думка його більше не лякала. «Нехай собі стежать, — думав він навіть з якоюсь гордістю, — вони нарешті побачать, що таке чесна людина».

Але він продовжував молити бога, щоб Георг зник з його життя, не заподіявши ніякого лиха Еллі, але й так, щоб не довелося брати гріха на душу.

Цей обшарпаний чоловічок, який сів на лавку біля нього, мабуть, заступив того добродія у фетровому капелюсі, котрий так мучив його минулого тижня. Але Меттенгаймер спокійно чекав на двірника, що мав незабаром повернутися з церкви і відімкнути йому будинок. «Чудовий будинок, — подумав старий, — і його хазяї були непогані люди».

Білий двоповерховий будинок з низьким, трохи вигнутим дахом і гарним порталом, з такою ж вигнутою аркою, стояв у саду на пагорку і здавався більшим, ніж він був насправді. Раніше він стояв за межами міста, але місто росло і настигло його. Заради цього будинку вулицю трохи повернули вбік — шкода було руйнувати такий гарний дім.

Будинок для закоханих, які не бояться за своє кохання, свій матеріальний добробут і вже в медовий місяць думають про внуків.

— Нічогенький будиночок, — сказав обшарпаний чоловічок. Меттенгаймер глянув на нього. — Далебі, непогано, що старих хазяїв виселили, нехай тепер у ньому інші поживуть.

— А ви що, новий наймач? — спитав Меттенгаймер.

— Боже мій! Я? — Чоловічок зареготав.

— Я шпалерник і працюю тут, — сухо сказав старий.

Чоловічок з пошаною глянув на нього. А що Меттенгаймер уперто мовчав, то чоловічок незабаром підвівся, крикнув: «Хайль Гітлер!» — і почимчикував геть. «Це не шпик», — подумав Меттенгаймер.

Він хотів був піти глянути, чи не прогавив він, бува, прихід двірника, коли раптом побачив Шульца, свого помічника; він ішов до нього від трамвайної зупинки. Меттемгаймер страшенно здивувався; адже сьогодні була неділя.

Але Шульц і не думав заходити в будинок. Він сів на сонечку біля Меттенгаймера.

— Яка чудова осінь, пане Меттенгаймере!

— Еге.

— Не довго вже продержиться така погода. Учора сонце так заходило…

— Он як?

— Пане Меттенгаймере, — сказав Шульц, — ваша дочка Еллі| яка завітала до вас учора…

Меттенгаймер рвучко обернувся. Шульц зніяковів.

— Що з нею? — спитав Меттенгаймер чомусь роздратовано.

— Нічого, зовсім нічого, — збентежено сказав Шульц. — Вона така вродлива. Просто дивно, що вона досі не одружилася вдруге.

Очі Меттенгаймерові гнівно блиснули. Він сказав:

— А це вже, по-моєму, її справа.

— Почасти, — озвався Шульц — Вона розлучилася з Гайслером?

Меттенгаймер украй розгнівався.