Сьомий хрест

Цілліх уже не один раз проходив тут.

З заводу вийшло кілька десятків чоловік: місцеві селяни — сезонні робітники. Їх усіх замучили тривалими допитами. Вони стали позаду Цілліха і в сотий раз заглянули в стічну канаву. Просто неймовірно! Не кожний так зуміє! Його вони й досі не впіймали! Всіх, крім нього!

Хлопець у батьковому комбінезоні, що висів на ньому мішком, напрямки спитав Цілліха:

— Ну що, піймали нарешті?

Цілліх підвів голову й обернувся. Тоді всі почали розходитися, бліді й мовчазні. Дехто швидко приховав зловтішну посмішку, мов заборонений прапор. А хлопцеві вони сказали:

— Хіба ти не знаєш, хто це? Це ж Цілліх!

Цілліх ішов польовою дорогою під тьмяним промінням вечірнього сонця. Річки звідси було не видно, і місцевість була точнісінько така сама, як у його рідному краї. Цілліх був земляком Альдінгера, він виріс в одному з віддалених сіл за Вертгаймом.

То сям, то там маяли білі й голубі хустки жінок, які працювали в полі. «Який зараз місяць? Що вони копають? Картоплю? Ріпу?»

У своєму останньому листі дружина кликала його додому; доки будуть вони віддавати в оренду свою землю?

У них є деякі заощадження. Йому, старому націстському ветеранові, багатосімейному, надано усяких привілеїв.

Вони вже якось дадуть лад своєму господарству. Два старших сини можуть уже працювати нарівні з батьком, але, звичайно, заступити його не можуть. Коли він приїде, можна буде зорати ту ділянку, що її вони віддають в оренду, а частину залишити під конюшину для корів, яких вони хочуть купити.

Цілліх ступив ногою у високому чоботі на те місце, де Георг знайшов стрічку. Незабаром він підійшов до роздоріжжя, де бабуся Коробочка повернула вбік. Цілліх не пішов угору, до училища Дарре, а почав спускатися вниз, у Бухенау. Його мучило бажання випити. Цілліх пив не щодня, а час від часу, запоєм.

Він ішов тихими полями, що розкинулися під сіро-блакитним небом. Тут-там поблискувала лопата. Почувши його кроки, селянки, що працювали недалеко від дороги, підводили голови, кулаком витирали піт з обличчя й дивилися йому вслід. У нього все переверталося на саму думку про те, що треба назавше повернутись додому.

А як Фаренберг вижене його геть або самого Фаренберга виженуть у три вирви? Що він тоді робитиме?

Найбільше його непокоїв один спогад. Коли Цілліх у листопаді 1918 року повернувся з війни у свою занедбану господу, він був приголомшений усім, що побачив. Цвіль, мухи, діти — по одному після кожної відпустки на додачу до перших двох. Жінка, що стала суха й тверда, мов зачерствілий хліб. Тихо й несміливо вона попросила його полагодити рами, особливо в хліву, бо туди задуває вітер.

Вона принесла йому заіржавілі інструменти. І тоді він зрозумів, що це вже не відпустка, після якої, забивши кілька цвяхів, можна знову поїхати туди, де не треба нічого лагодити й забивати; він повернувся додому назавше і вже нікуди не зможе втекти звідси.

Того ж вечора він пішов до шинку; цей шинок був точнісінько такий же, як і той, що поблискує вікнами на околиці Бухенау, цегляний будиночок, оповитий плющем. Падлюка шинкар наговорив йому грубощів; спочатку Цілліх сидів, насупившись, а потім почав кричати й лаятись:

— Ось я знову вдома, в цій смердючій норі. Так, я знову тут. Запаскудили нам нашу війну, наші успіхи.

Що ж мені тепер робити? У гною бабратися? Так, це їм наруч. Нехай Цілліх риється собі в гною. А погляньте лишень на мої руки, на мій великий палець! Ніжний, мов горлечко в соловейка. «Цілліх, — сказав мені лейтенант фон Кутвіц, — якби не ти, я б уже давно був ангелом у царстві небесному». Вони хотіли зірвати з грудей лейтенанта фон Кутвіца залізний хрест, ця банда на вокзалі в Аахені. Мого лейтенанта Фаренберга було поранено, і його відправили у лазарет, і командування узяв на себе лейтенант фон Кутвіц, а Фаренберг подав мені з носилок руку.

Тут озвався один із селян, що сиділи в шинку; він був одягнений у сіру військову форму без погонів.

— Просто не розумію, — сказав він, — як ми могли зазнати поразки, коли ти, Цілліху, брав участь у війні.

Цілліх кинувся на нього і мало не задушив. Напевне, покликали б поліцію, аби не Цілліхова жінка. І протягом наступних років Цілліха терпіли в селі тільки заради його дружини. Бачачи, як пані Цілліх тяжко працює, сусіди, як могли, старалися їй допомогти — один пропонував молотарку, другий — реманент. Але Цілліх заявив:

— Я краще здохну, ніж візьму щось у цих мерзотників!

— Чому мерзотників? — спитала жінка.

І Цілліх відповів:

— Їм на все наплювати, побігли мерщій додому копати картоплю…

Хоч як тяжко їй жилося, пані Цілліх відчувала до чоловіка не тільки страх, а й пошану. І все-таки господарство зійшло нанівець, розруха в країні розорила і винних, і не врнних. Цілліх проклинав її разом з тими, від кого він не хотів приймати допомогу. Довелося покинути свою садибу, перебратися у малесенький будиночок тестя.

Той рік, коли вони жили в тісноті, був найстрашніший.

Як тремтіли діти, коли батько приходив увечері додому!

Одного разу він був у Вертгаймі на ринку, раптом хтось гукнув його:

— Цілліху! — То був його однополчанин. Він сказав: — Ходімо з нами, Цілліху! Це саме те, що тобі треба. Ти компанійська людина, ти за націю, ти проти цієї банди, проти нинішнього режиму і проти євреїв!

— Так, так, так, — сказав Цілліх. — Я проти.

З цього дня Цілліху було на все наплювати. Настав край слинявому мирному життю, принаймні для Цілліха.

Усе село з подивом дивилося, як Цілліх щовечора їде кудись на мотоциклі, а іноді навіть машиною. І треба ж було, щоб одного такого вечора до шинку, де завжди було повно штурмовиків, зайшли хлопці з цегельного заводу!

Сердитий погляд, потім різке слово, а потім — удар ножем.

Щоправда, в тюрмі жилося не набагато гірше, ніж удома, в цій смердючій мишачій норі, — чистіше й цікавіше. Його жінка плакала від сорому, але вона витерла сльози і широко розкрила від подиву очі, коли до села прийшов цілий загін штурмовиків, щоб відсвяткувати повернення Цілліха з тюрми. Почалися промови, вітання, гульня. Шинкар і сусіди аж роти пороззявляли.

Через два місяці, під час великого параду, Цілліх побачив на трибуні Фаренберга, свого колишнього командира. Ввечері Цілліх завітав до нього:

— Пане лейтенанте, ви пам’ятаєте мене?

— Господи, Цілліх! І ми обидва носимо однакову форму. «І тепер мені, Цілліху, доведеться знову бабратися в гною», — думав Цілліх. Самий вигляд цієї сільської вулиці, що була схожа на вулицю в його селі, наганяв на нього досаду й страх. Навіть ручка на дверях так само хитається, як у них у шинку.

— Хайль Гітлер! — щосили загорлав шинкар. І потім діловито додав: — У садку є хороше містечко, на сонечку, може, пан геносе[7] бажає сісти там?

Цілліх крізь розчинені двері глянув у садок. Осіннє світло плямами падало крізь листя каштанів на порожні столики, накриті чистими червоними картатими скатертинами, — завтра неділя. Цілліх відвернувся. Все це нагадало йому звичайні неділі, його колишнє життя, паскудний мирний час. Він залишився біля шинквасу. Випив іще шклянку вина. Селяни, що так само, як і Цілліх, прийшли до шинку випити молодого вина, відійшли від шинквасу. Вони дивилися на Цілліха спідлоба.

Цілліх не помітив, що навколо нього враз запала мовчанка. Він вихиляв третю шклянку. Кров уже шуміла у нього в вухах. Але цього разу йому не стало легше. Навпаки, його почав мучити ще сильніший страх. Йому хотілося гарчати від злості. Він ще змалку знав цей страх, який не раз спонукував його до жахливих, відчайдушних вчинків. То був найзвичайнісінький людський страх, але він будив у ньому звіра. Природжений розум Цілліхів, його могутня сила марно пропадали змалку, бо ніхто не направив їх на добре.

На війні Цілліх знайшов собі засіб заспокоєння. Вигляд крові не п’янив його, як п’янить убивць. Це не було сп’яніння, яке можна замінити іншим видом сп’яніння.

7

Товариш по нації — так звертались один до одного націсти.